Окрім сього присуду князї видали ще иньше рішеннє, ще більш дивне. Після того як провинник Сьвятополк засудив свого співпровинника Давида і за кару забрав собі його волость, він же з иньшими князями постановив відібрати волость і у покривдженого — Василька, розумієть ся — з тим, що й вона мала бути передана тому Сьвятополку, що його ослїпив! Такий рішинець на користь несправедливого Сьвятополка видавав ідеальний Мономах і признаваний пізнїйше сьвятим Сьвятославич Давид. Річ зрозуміла, що перед такими оборонцями правди й моральности Давид Ігоревич міг уважати безпотрібним відмикати губу.
„Тодї послали, оповідає про се своїм епічним стилем лїтопись, послів до Володаря й Василька, кажучи: візьми (Володарю) свого брата Василька до себе, і нехай буде вам оден Перемишль; схочете — живіть собі з нїм, не схочете — пусти (Володарю) Василька сюди, будемо його тут годувати; а холопів і смердів наших (себто Сьвятополкових і Давида Сьвятославича, забраних у війнї з Ростиславичами) видайте!”
Ростиславичі показали більш енерґії як Давид: вони рішучо відкинули сю нахабну пропозицію 38). Тодї Сьвятополк із Сьвятославичами постановили йти на них походом і відібрати у них волости. Воно можливо, що та пропозиція ветицького з'їзду була й зроблена для зачіпки, для провокації, щоб потім мати причину відібрати від Ростиславичів Галичину і доповнити Сьвятополкови „волость його батька і брата”, котру він не міг здобути сам. Але сьому спротививсь рішучо Мономах, як він описує в своїй автобіоґрафії (вона й написана з поводу сього розмиря, як оправданнє свого житя й полїтики, не тільки для його дїтей, але й для суспільности). Пригадаймо поголоски й натяки про союз Мономаха з Васильком, зважмо, що всяке дальше зміцненнє Сьвятополка було для Мономаха небезпечне, і ми зрозуміємо, що він не міг поступити инакше. Його відмова спинила союзників: може їх очам представила ся знову перспектива союза Ростиславичів і Мономаха; у всякім разї вони після сього дали спокій Ростиславичам, і Василько лишивсь на далї в Теребовлї 39).
По сих пертурбаціях полїтична система Руської держави виглядала так: Київщина, Волинь (з виїмком Погорини) і Туров-Пинськ в руках Сьвятополка. На Волини сидїв його син Ярослав 40), Київщина і Туров-Пинськ в безпосередній управі самого Сьвятополка. Бересте він віддав, здаєть ся, сину Ярополка Ярославу, але той забунтував і стратив волость 41).
Друга велика держава — Мономаха: Переяслав, Смоленськ, Новгород і Поволже (про Тмуторокань вже не чуємо по тих половецьких бурях з кінця XI в.). В Новгородї сидїв старший Мономахович Мстислав; иньші Мономахові сини, здаєть ся, пізнїйше вже розсажені по волостях. Землї Мономаха були значно більші й сильнїйші від Сьвятополкових. Після того як він позбув ся боротьби з Сьвятославичами, становище його було міцне, і він був властиво першою силою, але Сьвятополк опирав ся на союзі з Сьвятославичами, стояв у тїснім союзі також з Угорщиною і Польщею 42) і грав на Руси першу ролю в останнїх роках XI і перших роках XII в. Мономах переняв у нього першенство аж пізнїйше — взявши в свої руки боротьбу з Половцями.
Сьвятославичі подїлили батьківщину так, що Давид сїв у Чернигові 43), Олег в Новгородї Сїверському, йому ж належало Посемє 44); Ярославу зісталась Муромська волость (тодї центром її стає Рязань 45). Визначної ролї в полїтицї вони не мали, виступаючи в ролї помічників — з початку Сьвятополка, потім Мономаха, коли він став шефом руської полїтики. Се особливо дивно для Олега, такого енерґічного; мабуть попередні трівоги й зусиля приборкали вже його. Давид же взагалї був невизначною фіґурою, як і меньший брат Ярослав. Пізнїйше поученнє за те виставляло Давида взірцем християнських чеснот, миролюбности й стїйности в слові 46).
Давид Ігоревич зовсїм зійшов зі сцени по ухвалї Ветицького з'їзду. Ся княжа галузь від тепер сходить нї нащо; син Давида Всеволод, чи Всеволодко, як його зве лїтопись, дістав Городен волинський, маленьку волость на нижнїй Горини.
Ростиславичі теж не брали ролї в загальній полїтицї, заняті своїми домашнїми справами: вони далї вели завзяту боротьбу з Поляками, про котру чуємо ще з 90-х рр. (1092), і Володар навіть попав ся був раз в неволю Полякам 47), — та заходились коло зміцнення своїх границь чужеплеменною кольонїзацією. Від коли вмер Рюрик Ростиславич (1092), Володар сидїв в Перемишлї, Василько в Теребовлї.
Полоччина й далї жила своїм осібним житєм. По Мономахових спустошенях 80-х рр. старий Всеслав дав спокій „Ярославовим внукам” і сидїв тихо. По його смерти (1101) сини його (а було їх аж сім) 48) подїлили батьківщину й роспочали між собою війну, в котрій брали участь і Ярославичі (1104). Сей роздїл і замішання приготували пізнїйшу окупацію їх земель Мономаховою династиєю) (правда — не довгу).
Така полїтична система трівала до смерти Сьвятополка. Він хотїв зробити в нїй ще одну переміну. Його, видко, дуже інтересував Новгород, і він бажав навіть виміняти його у Мономаха на Волинь. Мономаху міняти не хотїлось, але він не відважавсь і відмовити Сьвятополку, тож викрутив ся Новгородцями: він візвав сина Мстислава й новгородських відпоручників у Київ, і тут Новгородцї заявили рішучо, що не приймуть до себе Сьвятополкового сина (Ярослава). Сцена ся о стільки характеристична для Мономахової дипльоматиї й сильного становища Сьвятополка, перед котрим викручувавсь Мономах, що її варто навести: Новгородцї з Мстиславом і з Володимировими послами стали перед Сьвятополком, і посли Мономаха сказали: „от Володимир прислав свого сина, а от і Новгородцї прийшли, щоб узяти твого сина, а Мстислав нехай іде у Володимир”. Тодї Новгородцї сказали: „нас прислано з заявою: ми не хочемо анї Сьвятополка анї його сина; коли має твій син дві голови, нехай іде; ми Мстислава дістали ще від Всеволода й вигодували його собі на князя, а ти нас покинув”. Сьвятополк всякими способами умовляв їх, але нїчого не вдїяв, і відступив від свого пляну 49). Розумієть ся, як би Мономах не мав нїчого проти обміну, то не турбовав ся б тим, чи Ярослав має ще одну голову в запасї, чи нї, і не спроваджував би їх до Київа з сею заявою.
Примітки
1) Іпат. с. 152.
2) В полудневій редакції хибно: моєго.
3) 1 Новг, с. 66: тут сказано, що Мстислав сидїв у Новгородї 5 лїт, а по нїм (значить 1093 р.) сїв Давид і пробув два роки — до 1095. Перед тим він, мабуть, сидїв у Муромі.
4) Іпат. с. 152.
5) Патерик с. 152; ся звістка (як також і про голод на Руси) є й у Стрийковского (І. 167), але цїкаво, що він се бере „z kroniki ruskiej”, разом в иньшими звістками.
6) Розд. VI.
7) Вид. Яковлева с. 152-3.
8) Поґодін — Хронологическій указатель древней рус. исторіи (Уч. Записка пет. акад. VII. 2 с. 79) уважав другу звістку дублєтом.
9) Іпат. с. 102.
10) Іпат. с. 177-8.
11) Іпат. с. 299.
12) Див. розвідку Драгоманова Шолудивый Буняка въ украинскихъ народныхъ сказаніяхъ, К. Старина 1887, VIII і Х; передруковано в збірнику його праць, в I т. Збірника фільольоґічної секциї Н. Товариства ім. Шевченка. Найдавнїйшу верзію сеї новійшої верстви Бонякової лєґенди маємо в XVII в. — у Юзефовича Kronika m. Lwowa, c. 266-7, перекладу Півоцкого.
13) Розд. XIII.
14) Іпат. с. 157.
15) Іпат. с. 157, Лавр. с. 240 (до сього текста поправка Арцибашева І, 2 нр. 236: замість „на СулЂ” — „на СтугнЂ”).
16) Іпат. с. 157-8, Лавр. 240.
17) Іпат. л. с. 158-9, Лавр. с. 240.
18) Іпат. с. 160, 1 Новг. с. 67.
19) „Той бо Олегъ мечемъ крамолу коваше и стрЂлы по земли сЂяше... Тогда при ОльзЂ Гориславичи сЂяшеть ся и растяшеть усобицами, въ княжихъ крамолахъ вЂци человЂкомь съкратиша ся” (VI).
