Одинокий син Володимирка, Ярослав, дістав по батьку цїлу, неподїльну Галичину і по двох поколїннях, що прожили свій час серед трівоги й боротьби, поставив її на вершинї імпозантної зверхньої могутности.
Не бувши гіршим від батька полїтиком і державним мужем, Ярослав сильно відріжняв ся від нього характером своєї полїтики, цїлою своєю физіономією, імпонуючи сучасникам своєю спокійною силою й повагою так, як його „многлаголивий” батько імпонував викрутами своєї цинїчно-безоглядної полїтики. Було тут чимало впливу зверхнїх полїтичних обставин, що далеко вигіднїйше уложили ся для Галичини в третїй чертвертинї XII в., нїж коли небудь перед тим, так що не вимагали від її полїтиків такої трівоги за свою долю, не накликали до всяких полїтичних штук. Але було тут також може й ще більше впливу особистих прикмет нового князя. Київська лїтопись з нагоди смерти Ярослава характеризує його в таких словах: „Був він князь мудрий, бистрий в слові (рЂченъ языкомъ), богобійний, поважний по всїх землях і славний своїми полками. Коли була йому яка кривда, то не ходив він сам з військом, але посилав своїх воєвод. Він привів свою землю до прегарного стану (ростроилъ), роздавав богато милостинї, був ласкавий до бездомних, годував бідних, любив монаший чин і підпомагав його скільки лише міг; у всїм сповняв закон божий, сам пильнував церковних справ і в порядку тримав клирос” (епархіальні справи) 1). І Слово о полку Ігоревім малює пишними фарбами його силу: „Галицький Осмомисле-Ярославе! високо ти сидиш на своїм золотокованім столї, підперши Угорські гори своїми зелїзними полками — заступивши королеви дорогу, зачинивши Дунаю ворота — рядячи суди до Дунаю! Гроза твоя по землях тече! Ти відчиняєш ворота київські; стріляєш з батьківського золотого стола салтанів по далеких землях!...”
Так поважне становище встиг здобути собі Ярослав дуже вже скоро по своїм першім виступі, бувши досить молодим, і се ми з усякою певностию мусимо покласти на заслугу його особистих здібностей.
Обнявши галицький престіл так несподївано, під прикрим вражіннєм батькової смерти, толкованої як божа кара, він у своїх перших кроках показує впливи пригніченого стану духа під сим прикрим вражіннєм, до котрого прилучила ся безпосередня перспектива нової близької війни на два фронти — з Ізяславом і Ґейзою. На вість про смерть батька він посилає завернути Ізяславового посла і, як бачили ми, висловляє перед ним в обережній, але рішучій формі осуд полїтики свого батька та обіцяє його кривди вирівняти. В словах повних покори він піддаєть ся під протекцію Ізяслава й просить його уважати своїм сином і помічником.
Але се був тільки моментальний упадок духа (простим викрутом я не важив ся-б його уважати). Покірні відносини до Ізяслава ввели-б Ярослава в конфлїкт з його тестем і давнїм батьківським союзником — Юриєм. З другого боку віддати назад Ізяславові городи показало ся мабуть в дїйсности тяжше, нїж Ярослав думав, і він своїх обіцянок не додержав. Натомість він, очевидно, постарав ся перетягнути на свій бік угорського короля. Подробиць, анї навіть виразних звісток про се не маємо, але то факт, що угорський король по всїх тих сьвятих приреченнях Ізяславу підчас останнього походу уже не поміг йому в його походї на Ярослава, і взагалї йогу союз з Ізяславом і його родиною кінчить ся, а в дипльоматичнім посередництві 1158 р. в справі Івана Берладника він манїфестуєть ся вже прихильником Ярослава.
Не діждавши ся сповнення Ярославових обіцянок, Ізяслав вибрав ся на початку 1154 р. новим походом на Галичину. Як я сказав уже, угорський король йому в сїм поході уже не поміг, і Ізяслав мусїв числити тільки на сили свої й иньших своїх союзників. Він постарав ся стягнути їх яко мога більше. Похід уложено подібно як за Всеволода: Ізяслав ішов полудневою границею своїх земель, прилучаючи до своєї армії полки волинських князів. Правдоподібно, підчас сього маршу забрав він собі назад погоринські городи, захоплені Володимирком 2), і потім перейшов у Галичину. На берегах Серета полки Ізяслава зійшли ся з військом Ярослава. Виправивши против нього Чорних Клобуків, аби забавити — „бити ся о рЂку Серет”, сам Ізяслав подав ся під Теребовль, і дійсно поки Ярослав наспів сюди, встиг перейти Серет. Тут прийшло до крівавої битви — одного з дуже сумних епізодів наших давнїх війн. Галицьке військо мало досить слабі надії на перемогу: правдоподібно сили Ізяслава були більші, та й сам він звістний був як першорядний стратеґ. Тож галицькі бояре відіслали свого молодого князя з битви, з тим що по битві до нього мали удати ся останки галицького війська і зачинити ся в Теребовлї. „Галицькі бояре почали говорити свому князю Ярославу:
„ти молодий, поїдь собі на бік і диви ся на нас, як ми будемо голови складати за честь твого батька і твою, за те що твій батько нас кормив і любив! Ти у нас князь оден і як би з тобою що стало ся, щоб ми робили! Їдь но ти до городу, а ми самі будемо бити ся з Ізяславом. А хто з нас буде живий, прибіжимо до тебе і зачинимо ся в городі з тобою”.
Битва була завзята — „ступиша ся полци, и бысть сЂча зла, и биша ся отъ полудне до вечера”. Результат вийшов непевний: Ізяслав збив ту частину галицького війська, що стояла против нього, але волинські полки на инышм місцї пустили ся тїкати від Галичан. Не вважаючи на се Ізяслав лишив ся на побоєвищі, взявши богато Галичан в полон, а ще до того ужив штуки: казав поставити на побоєвищі галицькі корогви, захоплені підчас битви, і масу галицького війська здурено тим, зваблено і половлено. Решта Галичан втїкла до Теребовля і там замкнули ся. З Ізяславом лишило ся дуже мало війська, бо його союзники розтїкли ся так, що годї було завернути чи позбирати. Він зміркував, що йому дуже небезпечно стояти на ворожій землї з такою масою невільників: Галичане могли ударити на нього з Теребовля і знищити чисто. Тодї він счинив нелюдську річ: казав позабивати галицьких невільників, окрім „лутших людей”, що мали якусь вартість для викупу, і пішов з Галичини назад. „Бысть плачь великъ по всей земли ГаличьстЂй”, ляконїчно кінчить сю сумну історію лїтописець 3).
Ізяслав слїдом умер. Волинь перетворила ся в ґрупу кількох осібних князївств, і їх князї не журили ся галицьким князем, звернені фронтом своєї полїтики на Київ. Галичинї вже не було небезпечности зі сходу, і Ярослав міг залишити традиційну галицьку полїтику — робити фронт на Волинь. Пізнїйше, з кінцем 50-х рр., бачимо його навіть у приязних відносинах з волинськими князями.
З заходу він теж забезпечив себе. Про порозуміннє з Угорщиною я вже казав. По смерти Ізяслава наступило порозуміннє і з Польщею, як бачимо з дипльоматичної інтервенції 1158 р. Таким способом полїтична ситуація укладала ся досить добре для Ярослава. Тільки справа галицького претендента Івана Берладника виринула була й занепокоїла його, але й то не на довго.
Ми полишили Івана, коли він по нещасливім походї на Володимирка прибіг в осени 1146 р. до Сьвятослава Ольговича. Сьвятослав тодї сам був у тяжких обставинах, й Іван зістав ся у нього не довго: на початку 1147 р. він відійшов уже від нього, взявши 200 гривен срібла і 12 грив. золота (за службу свого полка?). Він пристав до Ростислава смоленського, що займав тодї в боротьбі Ізяслава з Ольговичами досить нейтральне становище, але і тут теж зістав ся не довго, бо вже лїтом 1149 р. бачимо його в службі Юрия 4). Се стало ся ще перед тим, нїм Юрий увійшов у тїсний союз з Володимирком; коли се наступило, Іван опинив ся в дуже прикрім становищу, і коли невважаючи на те ми бачимо його у Юрия й пізнїйше, то здаєть ся, що Юрий держав його у себе силоміць. Я бачу вказівку на се в пізнїйшім докорі Юриєви, що він, присягнувши Іванови, держить його в „толицЂ нужи” 5), а з сим згоджуєть ся й та обставина, що від коли Юрий став союзником Володимирка, Іван зовсїм сходить зі сцени — нїчогісїнько про нього не чуємо. Для свого союзника Юрий се дуже легко міг зробити — арештувати Івана, і тут міг лежати теж не согірший мотив сеї енерґії, з якою Володимирко помагав Юрию.
