Звістки Византийцїв дуже короткі й дуже мало дають інтересного супроти Яхї й ібн-ель-Атіра. З них Псель, що писав в 2-ій пол. XI в., згадує тільки про поміч від Володимира (цїкава його замітка, що імператор бачив неохоту до себе в народї); текст виданий в Bibliotheca Graeca medii aevi ed. Sathas, т. IV c. 10. Лев Диякон, оповідаючи про війну з Фокою, нїчого не згадує про Русь (X. 9). Скілїца-Кедрин (с. 444) і за ним Зонара (XVII. 7, ed. Dindorf VI p. 114) згадують про поміч і шлюб Володимира з царівною і прислану ним поміч, але так коротко, що з них не видно, чи скорше була прислана поміч, чи Володимир наперед оженив ся з царівною.\575\
З наших, українських джерел довго опирало ся все на лїтописнім оповіданню. Ґолубінский поруч із гострою критикою його висунув на переднїй плян „Память і похвалу“ т. зв. мнїха Явова, як джерело більш певне і самостійне. Против такої високої оцїнки „Похвали“ виступив Соболєвский, вважаючи її твором пізнїйшим, опертим на житиї Володимира. Потім по довгій перерві по тих працях до книжної традиції про Володимира узяв ся Нїкольский і особливо докладно спинився коло неї Шахматов в книжцї Корсунская легенда. Сими новійшами працями поруч лїтописи намічено такі старі книжні утвори присвячені Володимирови:
„Древнє житиє“, як його назвав Соболєвский, включене в „Память і похвалу“, звісне осібно тільки в пізнїйших рукописях, XVI в., видане в згаданій збірцї текстів Соболєвским.
„Память і Похвала“ мнїха Якова; в тій формі, як її тепер маємо, вона досить механїчно злучена з кількох кусків: крім „древнього жития“ війшла сюди похвала Володимира і похвала Ользї; лїтературу див. вище с. 572; друковано богато разів.
Проложне житие Володимира, звісне в коротшій редакції в рукописях прологів XIV в., текст в збірцї Соболєвского; в ріжних рукописях має ріжнї додатки і вставки — так ширша редакція, видана тамже під ч. V, має вставку з корсунської лєґенди, або т. зв. „жития особаго состава.“ Про се проложне житиє крім названих в горі праць ще статейка Шахматова в ИзвЂстіяхъ академіи наукъ 1907: Какъ назывался первый русскій святой мученникъ.
Житиє торжественника, або як його звуть „звичайне“, обычное житіе, звісне в рукописях XV — XVI вв., видане в збірцї Соболєвского під ч. III. Особливу редакцію його, з цїкавими відмінами містить білоруський збірник XVI в., теп. Чудова монастиря, котрому Шахматов в своїм перекладї присвячує особливий роздїл (Корсун. лег. VI).
„Слово о томъ какъ крестися Владиміръ возмя Корсунь“, звісне в богатьох рукописях XV — XVII в., в деяких з іменем „грішного Теодосія“ як зве себе автор чи компілятор в закінченню. Видане Нїкольским в „Матеріалах духов. письменности.“
Нарештї — Корсунська лєґенда або „житіе особаго состава“, дуже інтересна, найбільше закрашена лєґендою повість про Володимира, завважена Ждановим і Халанским в лїтописнім збірнику XVII в. петерб. публич. бібл. і опублїкована в повнїйшій редакції у Шахматова (Корсун. легенда гл. VII), з збірника XVII в. біблїотеки Плїґіна (теп. академії наук), де вона творить осібну статю п. заг. „Житіе в. кн. Владимира самодержца руския земли“.
Філїація сих повістей і їх хронольоґія не уставлені докладно і в лїтературі на сїм пунктї висловляли ся найріжнїйші гадки. Так напр. \576\ м. Макарій, Ґолубінский й ин. вважали „звичайне житиє“ прототипом лїтописного оповідання, а „Память і похвалу“ самостійним від нього твором XI в. Тим часом Соболєвский вважає лїтописне оповіданнє прототипом „звичайного жития“, а Шахматов бачить в звичайнім житию перерібку лїтописи під впливами древняго і проложного жития — воно відсуваєть ся таким чином на далекий плян філіації, тим часом як Соболєвский вважав проложне житиє витягом з звичайного. Нїкольский вважав джерелом лїтописного оповідання „Слово како крестися...“ Шахматов же бачить в нїм витяг з лїтописного оповідання, але з деяким запозичиливим з корсун. лєґенди. Про великі вагання в поглядах на Похвалу т. зв. Якова згадував я вище (с. 572) і т. д.
Взагалі не вважаючи на великі поступи останнїх лїт (особливо студій Шахматова) все богацтво рукописної традиції не використано ще й тепер, і тому даремно було-б силкувати ся розвязати сї питання безповоротно і уставитити філїацію сеї традиції вповнї певно і всесторонно. Основним питаннєм тут зістаєть ся все таки склад лїтописного оповідання. Поруч нього визначають ся особливо замітними екстраваґанціями „Древнє житиє“ (включене в „Похвалу“) і корсунська лєґенда („Житіе особаго состава“), пробу реконструкції котрої дав Шахматов в Корсун. лєґендї (с. 46 і далї), але питання їх походження кінець кінцем незмінно приводять до питання про лїтописне оповіданнє.
Аналїзи його, почавши від Ґолубінского, виразно виказали нельоґічности і суперечности в його укладї; перед нами очевидно контамінація ріжних оповідань про охрещеннє — правдоподібно з кількох книжних утворів, що дають себе знати в громадженню ріжних мотивів і ріжних доріг, котрі приводять Володимира до охрещення. Шахматов, справедливо підносячи сї суперечности і нельоґічности, вважає лїтописне оповіданнє за комбінацію двох джерел. Одно — се перша редакція лїтописи („древнЂйшій сводъ“), що оповідала про охрещеннє Володимира в Київі, під впливом проповіди місіонера, підтриманої боярами, що підкріпили її прикладом Ольги; Шахматов дав її реконструкцію, пропустивши пробу вір через посольства і оповіданнє про похід на Корсунь. Друге — се повість про охрещеннє Володимира в Корсунї, або корсунська лєґенда, котру Шахматов пробує реконструовати на основі Плїґінської повісти, доповняючи її иньшими елєментами, з лїтописи з иньших повістей (так він вставляє сюди коротку звістку про пробу вір через посольство й иньші епізоди — Корсун. лег. с. 110 і далї). Оповіданнє першої редакції лїтописи по думцї Шахматова не мало в собі нїчого реального, се був чисто лїтературний утвір — перерібка болгарської повісти про охрещеннє болгарського князя Бориса, де в чім лише приправлена до місцевих обставин. Далеко більше історичного мала в собі повість про охрещеннє Володи\577\мира в Корсунї, хоч сам факт хрещення Володимира в Корсунї не історичний, a з другого боку — повість використала для самої війни лєґендарні й поетичні джерела — „билїну“ про сватаннє Володимира. По гадцї Шахматова, ся повість, або корсунська лєґенда, як її називаю для короткости, зявила ся серед корсунських попів київської катедри, потомків виведеного з Корсуня духовенства, що підчеркували нею тїсні церковні звязки Руси з Візантією, і завдяки більшому богацтву фактичного матеріалу вона взяла перевагу над оповіданнєм першої редакції лїтописи при дальших переробках її.
Невважаючи на богатий матеріал традиції, використаний Шахматовим, і весь дотеп його комбінацій, не вважаю справу розвязаною його гіпотезами. Не переконує мене його гадка, що оповіданнє першої редакції було таке пусте — що автор не міг нічого знайти в традиції про Володимирове охрещеннє, так що звернув ся до болгарської повісти про Бориса; доказів на невільниче черпаннє з сього болгарського джерела Шахматов, по моєму, же дає, хоч його здогад і поспішив прийняти Сркуль. З другого боку не дуже промовляє до переконання його гадка, що саме в правовірних церковних грецько-руських кругах соборного духовенства були в основу повісти про охрещеннє положені народнї поетичні утвори про сватаннє Володимира, дуже мало созвучні християнським мотивам і не перероблені ними. Нарештї — по-за конструкцією Шахматова лишаєть ся оден з визначних епізодів — київське посольство для оцїнки ріжних вір. В корсунськім епізодї, куди його вставляє Ш., йому нема місця: візантійський двір не має ще нїяких запевнень Володимира і хапаєть ся за надїю охрещення, як за обставину, що може дати якийсь можливий вид відданю царівни за Володимира: „еда како [тебе ради] обратитъ єго (Володимира) Господь“. Перед сим нема місця нїяким рішенням Володимира в справі християнської віри, він хоче тільки царівни, і по приходї її пробує ще викрутити ся від охрещення, аж Бог чудом його примушує.
Треба сказати, що зроблене Володимиром „испытаніє о всЂхъ вЂрахъ“, хоч як белєтристично виглядає в лїтопісній повісти, одначе знаходить собі паралєлї в чужестороннїх джерелах. Одна така звістка знайшла ся в жидівських рукописях зібраних Фірковичом, в видЂ записки з р. 986 про прихід київських послів до хозарського кагана, аби розвидати ся про релїґію (видана Хвольсоном в I т. Сборника статей по еврейской исторіи 1866). Проф. Гаркаві признав сю записну фальсіфікатом — фальсіфікатів в колєкції Фірковича взагалї показало ся чимало (статї в ИзвЂстіях рус. археологическаго общества т. VIII, Ж. M. H. П. 1877, VII, і Altjudische Denkmäler aus der Krim, 1876): Невважаючи на оборону її иньшими гебраїстами (Берхинъ Еврейскій документъ о по\578\сольст†св. Владиміра для испытанія вЂръ — Кіев. Старина 1884, XI, пор. замітку Голубовского тамже 1885, III), ся записка зістаєть ся дуже сумнївою, незалежно навіть від підозрілости свого джерела — колєкції Фірковича. Важнїша иньша звістка, перська, в „Збірнику анекдот“ Магомета аль-Ауфі, XIII в. Навязуючи до старої характеристики Русинів (у ібн-Русте й ин.) як народу, що живе виключно з війни, се оповіданнє каже, що прийнявши християнство, Русини не могли вже воювати, але що не мали иньшого способу до прожитку, то вкінцї рішили ся прийняти магометанство, й цар „Буладмір“ вислав послів в Ховарезм — заявити про се бажаннє. Володар Ховарезма прийняв їх дуже радо і післав дарунки й магометанського імама (духовного), научити Русь магометанству. Русини прийняли магометанство й почали знову воювати. Звістку сю опублїкував ще Гамер — Hammer Sur les origines russes, 1827, але в дуже попсованій формі, без імени Володимира, так що вона дала декому, навіть Куніку повід до ріжних дивоглядних виводів — Kunik Ergänzende Bemerkungen zu den Untersuchungen über die Zeit der Abfassung des Lebens des heil. Georg von Amastris, Bulletin de l’academie, XXVII. В ориґінальній формі опублїковав її Бартольд в 1896 р. — Новое мусульманское извЂстіе о русскихъ, Записки восточного отдЂленія русскаго археол. общества т. IX.
