Зовсїм ясно, що в основі сїєї хронольоґії лежить рахунок лїт князювання : 8 лїт Ярополкового князювання і 37 лїт Володимирового. Але від смерти Святослава десь в мартї 972 р. до смерти Володимира в липнї 1015 минуло всього 43 р. і 4 місяцї. Се пробують поправити, приймаючи, що лїта панування Ярополка в дїйсности треба рахувати не від смерти Святослава, а від посадження Ярополка; кладучи се на р. 970, дїстають до смерти Володимира повних 45 лїт, і смерть Ярополка припадає на р. 978, як у житиї (так недавно рахував Сркуль, 1. с.). Одначе 970 р. як початок Ярополкового панування не дуже правдоподібний, і треба б в такім разї брати 969, а житиє виразно рахує Воло\572\димирів прихід до Київа на восьмий рік від смерти його батька. Очевидно, лїта князювань рахують ся не повно: Ярополк умер на восьмім роцї князювання (коли прийняти дату жития — 11|VI, то буде 7 рік і два-три місяцї), Володимир на 37-ім (по житию по 36 роках і 1 місяцю). Але коли так, то ми приймаючи роком смерти Святослава 972 р., мусимо положити смерть Ярополка на лїто 979 р. Розумієть ся, як і рік смерти Святослава, і ся дата тільки правдоподібна.
Цїкаво, звідки міг узятись день смерти Ярополка? Очевидно, що тільки з якоїсь сучасної церковної записки, але як він туди зайшов? Як знаємо, в т. зв. Якимовській лїтописи, виданій Татїщевим, річ представляєть ся так, що Ярополк був прихильником християнства; ся Якимівська лїтопись — джерело дуже баламутне (декотрі уважають її просто фальсифікатом), і її звістка маловартна; але незалежно від неї досить можливо, що Ярополк був прихильний християнству: він виростав при Ользї, і як старший — міг більше перейняти з її впливу; жінка його була Грекиня-християнка. Шахматов пробував вивести дату його смерти з записки про смерть мучеників Варягів, що мала, мовляв, дату 12 липня 978 р.; але се йому не вдало ся, на мій погляд — його мірковання занадто вийшли штучні (Разыск. с. 26). Так само не вдоволяє мене його гіпотеза, що хронольоґія жития опираєть ся на хронодьоґії старшої редакції літописи — т. зв. древнЂйшаго свода (на сїй підставі хронольоґічну табличку жития — подїй по охрещенню Володимира, Шахматов включає в свою реконструкцію „ДревнЂйшого свода“). Так як тепер стоїть справа, ми мусимо констатувати тільки незалежність хронольоґії й звісток жития-Похвали від лїтописи. (Питання про відносини жития і Похвали Якова і про залежність або незалежність жития Похвали від лїтописи зістають ся неясним і суперечними: див. Соболєвского Памятники древне-русской литературы посвященныя Владиміру св., Никольскій матеріалы для повременнаго списка русскихъ писателей, 1906, Шахматовъ Корсунская легенда гл. II і Разыскания гл. II, иньша лїтература у Нїкольського op. c.; що до авторства Якова, монаха печерського монастира, кандидата на ігуменство по смерти Теодосия, автора посланія до в. кн. Димитрия і канонічних запитань до митроп. Іоана, — теж зістаєть ся досї велике ваганнє, пор. цитовані прадї Шахматова, де він висловлюєть ся раз за, другий раз — против авторства сього Якова, але треба признати, що підстави того авторства незвичайно слабкі).
12. Охрєщеннє Володимира і Руси.
Питання про час і обставини охрещення Володимира мають уже чималу лїтературу. Але не кажучи за давнїйші писання, що взагалї стояли на ґрунтї лїтописної традиції, ся лїтература властиво має своєю вихідною точкою розвідку пок. Ґолубінского в Журналї Мин. Нар. \573\ Прос. 1871, що потім увійшла в його Історію церкви т. I гл. 2 (1880). Він взяв лїтописну повість під дуже скептичну аналізу, але для реконструкції подїй не ужив чужих письменників, а головно Похвалу Якова. Натомість Васїлєвский в статї Русско-византійскіе отрывки, II. Къ исторіи 976 — 986 г. (Ж. Μ. Η. Π. 1876, III, передр. в Трудах II) притягнув звістки візантийських і арабських джерел, між ними ель-Макіна, що користав з Яхї. Потім 1883 р. вийшли витяги з самого Яхї видані бар. Розеном, з важним коментарем (Императоръ Василій Болгаробойца. Извлеченія изъ лїтописи Яхъи Антіохійскаго). Наближеннє девятьсотлїтнього ювилею охрещення Руси, що мав святкувати ся в Росії, звернуло особливу увагу на сї питання і спеціально на рік охрещення. Вичислю головнїйше з лїтератури тих років: Барсовъ Константинополькій патріархъ и его власть надъ русскою церковью, 1878, гл. VI. Рецензії Малишевского на Ґолубінского (Отчетъ о присужд. уваров. премій) і Успенского на Розена (Ж. М. Н. П., 1884, IV, — се властиво самостійна робота, з аналїзою джерел і деякими гіпотезами). Линниченко Современное состояніе вопроса объ обстоятельствахъ крещенія Руси (Труды Кіев. Духовной Акад. 1886, VII, — головні погляди Розена і полєміка з Успенским, рік прийнято 989 для Володимирового й загального охрещення). П. Л(ебединцев) Когда и гдЂ совершилось крещеніе Кіевлянъ при св. ВладимірЂ (К. Старина, 1887, IX — традиційний погляд). Завигневичъ О мЂстЂ и времени крещенія св. Владимира и о годЂ крещенія Кіевлянъ (з поводу статї Лебединцева) — Труды Акад. 1888, I, і Владимірскій сборникъ, виданий тою ж академією, де уміщено статї також иньших авторів до сеї справи. Соболевскій Годъ крещенія Владиміра св. (в т. III Чтеній київ. істор. товариства, див. ще справозданнє з діспути Соболєвского і Завитневича в київськім товаристві тамже т. III с. 5 і далї, також Ж. М. Н. П. 1888, VI: Соболєвский боронив лїтописної традиції, тим часом як Завитневич виходив з хронольоґії Якова й приймав роки 987 і 990).
Пізнїйша лїтература: Regel Analecta byzantino - russica 1891 с, XXI — LXXII і далї. Schlumberger L’épopée byzantiae, I, 1896, гл. XI. Ламанскій Славянское житіе св. Кирилла гл. XXV (Ж. Μ. Η. Π. 1904, І). Шестаковъ Памятники правосл. Херсонеса, III, 1908. Сюди ж входить ряд праць що трактують традицію про Володимира з історично лїтературнаго становища — крім цитованих уже праць Мілєра, Жданова, Халанскаго, Лободи, присвячених традиції поетичній, сюди належать, особливо, по згаданій уже публїкації Соболєвского: Памятники древне-русской литературы, посвященные Владиміру св. (збірка текстів зі вступними замітками, в II т. Чтеній київ. істор. тов.), такі новїйші працї: Никольского Къ вопросу объ источникахъ лЂтописнаго \574\ сказанія о св. ВладимірЂ (Христ. Чтеніе 1902, VII) і йогож Матеріалы для поврем, списка писателей (1906) і Матеріалы для исторіи древне-русск. духовной письменности (Сборникъ отд. рус. яз. т. 82, 1907). Шахматовъ Одинъ изъ источниковъ лЂтописнаго сказанія о крещеніи Владимира, 1904 (з Сборника харьк. филол. тов.), Корсунская легенда о крещеніи Владиміра, 1906 (з Сборника на честь Ламанского), Разысканія о лЂтоп. сводахъ гл. Т. Srkulj Drei Fragen aus der Taufe des heil. Vladimir, 1907 (Archiv XXIX). А. Бертье-Делагардъ: Какъ Владиміръ осаждалъ Корсунь (ИзвЂстія отд. рус. языка 1909) — останнї працї викликані головно „Корсунскою легендою“ Шахматова, як і замітки Шестакова, передруковані в додатках до названої вище працї.
Головною підставою для зверхньої, фактичної історії сих подїй в новійшій лїтературі став Яхя, звістний з імени давнїйше, але опубликований і введений в круг джерел доперва бар. Розеном. Яхя син Саіда був православний Грек з Єгипта, лїкар з професії, пізнїйше жив в Антіохії. Він був свояком александрійського патріарха Евтихія († 939/40) і повів далї арабську хронїку сього Евтихія, що мала титул „Дороге намисто“ і кінчила ся 857/8 р. В першій редакції свою хронїку Яхя написав перед 1014/5 р., потім переробив і повів далї, також по арабськи, не знати як далеко (кінця не маємо, але певно доходила вона до 1031 р.). Для візантийських відомостей 2-ої пол. X в., дуже у нього богатих, з дуже докладними датами, Яхя мусїв використати якісь місцеві грецькі записки, нам незвістні.
З опублїкованнєм текстів Яхї стратили значіннє відомости про русько-візантийеькі справи арабського письменника XIII в. ель-Макіна († 1273), бо показало ся, що він тут тільки скорочує Яхю; натомість оповіданнє ібн-ель-Атіра (теж XIII в., † 1233) має в собі дещо, чого не міг він узяти з Яхї, але джерело сих відмінних звісток невідоме. Текст ель-Макіна видано в Лєйденї 1625, ібн-ель-Атіра видав 1851 р. (і далї) Торнберґ; уривки з них в перекладї в Записках петерб. академії т. XXIV (Куникъ О запискЂ готскаго топарха с, 147), у Васїлєвскаго в Ж. М. Н. П. 1876, III, в примітках до Яхї Розена с. 199 і далї.
