Так культурна програма нерозривно зливалась для нього з програмою реліг'ійною і освітньою. Свої погляди молодих літ на сю справу досить яскраво зясував він* у своїх споминах про кирило-методіївський гурток, наведений вище. Для часів старости можна навести такі характеристичні уступи з його поезій:

Старі Жиди буяли в синаґ'оґ'ах,

Нові буяють по святих церквах,

І профанують розпитого Бога В своїх ледачих, митарських ділах.

І завдають йому новії рани,

151

І тернієм новим йому главу Вінчають і мов чорні врани Відаються в кріваву плоть йому.

Та не знущаються над ним так много Ба і «во дні великого поста»,

Як в оний день, що з розпятого Бога Створять собі воскресшого Христа.

Воскрес, воскрес! і раді, що не встане За тридцять злотих проданий їм Бог, Очима скорби й ярости не гляне На святотатний і кощунний торг.

0 Спасе, мучений спасенниками злими!

Покинь їм всі твої храми і всі каплиці,

З жертвами пишними, наданнями царськими

1 навіть лептою смиренної вдовиці.

Вселися в храм новий, в храм духа животворний, Що обіцяв єси создати на руїні,

Нехай почезне в нас жидівський торг тлетворний І віра праведна засяє на Вкраїні.

Я не палю по капищах кадила,

Не чаю від покійників чудес,

Що чернь важкими шатами покрила І низвела на торжище з небес.

Не стукаюсь я до царя й цариці У чотирнадцять золотих воріт:

Про мене, до їх пишної столиці Позаростав би вже травою й слід.

Я атеіст, що знає тільки Бога,

А чорта і святих не признає...

Ні, не лякайсь, душе моя убога:

І чорти і святі про тебе є.

Далі він поясняє, про яких святих і чортів він думає: се носії доброго і злого в українській минувшині і сучасносте «Отеє ж, душе, такі твої святії, Котрих ти чествуєш і любиш, а чорти пекельнії — о світе злочестивий, о світе пакосний! їх повен ти!»

Наближеннє сотої річниці смерти Сковороди, котру Україна збиралась святкувати на початку 1890-х рр. дало Кулішеви привід яскраво зазначити своє становище не

152

ч

Микола Костомаров.*

тільки до самого сього юбилята, а й взагалі до сих «святих і чортів»: симпатичних і несимпатичних йому культурних і реліґ'ійних течій в українській минувшині. (Се цікаво одмітити, що між Кулішем і Сковородою було майже рівно 100 літ, і він се в сто літ по його смерти, кілька років перед своєю смертю, в своїй поемі «Грицько Сковорода» давав погляд на його діяльність, зазна- чуючи солідарність свою (та до певної міри і свого колишнього гурта з ідеольоґ'ією великого «старчика». Маємо тут немов підсумок століття в розвою української релігійної думки):

Чи то ж один бував між нами Правдивий, як в Содомі Лот,

Що і ділами і словами Спасав од пагуби народ? Згадаймо з Вишні Іоанна,

Що й богословством процвітав,

І в життії був без обмана,

У вічі правду всім казав.

Або хоч Іов наш Борецький Кому не став би за взорець...

З тобою, Грицьку, воскресение Твого народу почалось І від непевного спасенне,

Що в голові його верзлось. Хвала ж тобі! ти рідну землю Перед потомством оправдив, І на пути д новому времю Всіх земляків попередив. Ширяй на висоті з орлами, З тими премудрими мужами, Що правду бачили святу...

РЕЛІГІЙНІ ШУКАННЯ В УКРАЇНСЬКИХ МАСАХ В XIX в.

Відчуженнє від могилянської, а потім зросийщеної офіці- яльної церкви, що серед української інтелігенції зазначилось уже в другій половині XVIII в., з певним опізненнєм і в менш помітних для нас формах наростало також і серед українсь-

153

ких мас. Не могло бути инакше. Коли в XVI—XVII в. церковним кругам удалось до певної міри наелектризувати сі маси, наблизившися до них, прийнявши народні форми та вдаривши і в деякі соціяльні та національні струни їх психольо- гТі, так потім, як сі звязки стали рватись та завмирати, на місце ентузіязму і охоти боротись, страждати за свою народню «батьківську» віру, мусіло прийти знеохоченнє до всеї тої казьонщини та мертвеччини, котрою ту віру підмінювано.

Право сільських громад виберати собі духівників скасовано. На парафії стали приходити люде більш освічені, але цілком громаді чужі і до якого будь зближення з нею неохочі. Проходячи зросийщену школу кандидати на священство — навіть ті, що вийшли таки з українського села, відривались від народньої мови, дивились на неї і на народню українську стихію згорда, народний обряд і культуру легковажили. По вказівкам згори, старались викорінювати все, що не підходило під московський взірець, а взамін народови нічого позитивного не давали, бо сліпо тримались росийської книжки й культури, настрашені урядовими нагін- ками і заборонами всякого «українського сепаратизму». Народня мова була вигнана з проповідниці, з школи; не тільки праця громадська, але навіть просте зближеннє до селян, братаннє з ними було для священника річею небезпечною супроти підозріливости адміністрації та поміщиків, на услугах котрим стояла вся низша росийська адміністрація. Духівники водять товариство з дрібними панками, полі- ційними чинами, крамарями, для сільської ж громади у них тільки домагання оплат, бажання як найбільше взяти з церкви й парафії, і сі бажання все зростають і стають утяжли- війші для селян в міру того, як збільшаються матеріяльні потреби сеї духовної верстви. І селянство все гострійше відчуває в сій верстві елемент чужий і ворожий, одну з категорій визискувачів селянського поту, котра через те так міцно й тримається инших паразитських верств та йде на услуги їх і всього ворожого трудовому народови режімови, обороняючи його авторитетом церкви і віри.

154

На церковних верхах сей новий стан річей став добре помітним уже в другій половині XVIII в. і викликав критичні замітки Сковороди і Котляревського, потяг до масонства й инші подібні явища. На сільськім споді він почав давати себе відчувати на добре при кінці 1-ої половини XIX в., коли перевелись старі попи й инший клир, який ще тримавсь старих традицій, стали напливати вихованці нових шкіл, в тім і чужинці — Москалі (уряд умисно дбав про відмішу- ваннс до української духівницької верстви елементу московського: головно вони розсідалися по вищих духовних посадах, по богатших міських парафіях, але згодом стали займати й кращі сільські). Тож саме в тім часі, як в Галичині українська уніятська церква націоналізувалась і звязува- лась з народним життєм, з інтелігенцією і народними масами ріжнородними звязками: не тілько релігійними, але й національними, культурними, політичними,— завдяки тому, що духовенство під впливами ідей національного відродження потягло до народу, до активнійшої участи в його політичнім та національнім руху,— в Україні Східній як раз помічається сильний рух від офіціяльної православної церкви і шукання задоволення релігійного почуття поза церквою. Особливо в тих частях її, де пульс народнього життя бився живійше і людність була рухливійша й активнійша.

В сих шуканнях масам повинні були б прийти в поміч ті свобідні христіяне з інтелігенції, що ставили се своїм за- вданнєм в кирило-методіївських проектах, як то ми бачили. Але так не сталось. Царський уряд занадто підозріливо й уважно запобігав якій будь пропяКанді інтелігенції між народом й перетинав їй дороги. Мрії кирило-методіївців про культурну, чи освітню роботу між народом надовго зістались утопією. Коли загальні російські умови життя трохи й по- лекшали, з кінцем 1850-х рр., і старі кирило-методіївці вернулись до своїх плянів освітної роботи: видавання українських підручників (між ними і української Біблії), організації приватних шкіл і под., міністерство освіти з одного боку, «святійший синод» з своєї сторони, міністерство внут-

155

рішних справ з своїх мотивів потрапили так грунтовно загальмувати сю справу, що вона на ціле півстоліттє зіста- лась без усякого руху — в тім і справа видання української Біблії, що стала здійснятись аж після першої російської революції, 1905 р.

Але й се треба сказати, що серед української інтелігентської верстви не було й людей, які мали б охоту, настільки були б заінтересовані релігійною справою, аби за неї наражатись на адміністраційні переслідування, процеси, заслання і под., що по російським законам загрожували всякій пропаганді, зверненій против офіціяльної церкви. Не було людей такого бойового темпераменту між кирило-методіїв- цями, а серед пізнійших поколінь українського освіченого громадянства все менше ставало взагалі якого будь інтересу до релігійного життя народу, до релігійної чи церковної реформи, релігійного виховання і т. д. З мотивів доволі влучно і повно схарактеризованих Костомаровим (див. вище) вона облишала свої колишні релігійні інтереси взагалі, в переважній масі ставилась або байдужо, або неприхильно не тільки до офіціяльної церкви, але взагалі до яких будь релігійних інтересів, вважаючи за далеко важнійші, рішаючі инші сторони народнього життя і на них тому стараючись скупити всю увагу і енергію активних елементів громадянства.