Я заснув десь о дев’ятій вечора, перед тим примусивши себе з’їсти варене яйце та випити чаю з цукром. Прокинувся о четвертій. На вулиці ще було сіро, але потроху світало. Я вийшов надвір, розпалив грубку, щоб підігріти чаю, розстелив килимок і почав робити комплекс йогічних вправ. Чув, як хтось проскрипів на старому велосипеді, мабуть, рибалка, що поспішав зайняти краще місце на березі. Потім прошвендяли до міста двоє п’яних хлопців, що понуро лаялися між собою. Я стояв на голові і зосереджувався, щоб заспокоїтися, бо поїздка мені дуже не подобалася. Але залишити мою добру панну Понамку одну я не міг, а відмовити її від поїздки було неможливо.

То я закінчив вправи, одягся, поклав у торбу приготовані ще звечора бутерброди та обід, присів чекати. Навколо було добре. Он пробіг заєць, який, мабуть, точив вночі капусту на дачах, а тепер тікав до лісу, щоб перепочити. Якось мені довелося рятувати зайця, що потрапив у лісі в зашморг, встановлений браконьєром. Я ходив за дровами, знайшов уже майже придушене звірятко. Розплутав зашморг і відпустив. Понамка потім казала, що дарма, бо ніколи не куштувала зайчатини. Але я не зміг би дорізати зайця, знімати з нього шкіру. Ні, це не по мені, я навіть цілі тушки курей чи кроликів намагався не брати, а тільки щоб вже порубане. Понамка сміялася з цієї моєї слабкості, вона була мисливицею за духом, і страх крові їй важко було зрозуміти.

Почув гуркіт двигуна. Це Понамка на своїй мазді. Вийшов, вона під’їхала, я сів на передньому сидінні, одразу дістав бутерброд, але Понамка закрутила головою.

– Що? – здивувався я, бо від їжі Понамка відмовлялася вкрай нечасто.

– Вчора перебрала, – сумно сказала вона.

Я не питав подробиці, але бачив, що Понамці дійсно погано. Вона двічі виходила проблюватися, потім я дав їй чорного чаю з термоса, який теж прихопив з собою. Десь тільки за годину Понамка ожила, а потім і зовсім попросила бутерброд. Поки доїхали, з’їла сім штук і примусила мене з’їсти восьмий. Я не хотів, не звик снідати так рано.

– Слухай, ти чи дійсно сонцем харчуєшся? – спитала Понамка, яка вже розчервонілася і посміхалася. Лускала насіння, якого я узяв з собою цілий пакет. У торбі був ще обід, який я теж приготував, щоб нічого не купувати у дорозі. Не довіряв стравам, які там продавалися.

– Ого! Що це за збіговисько! – Понамка роздивлялася одразу п’ять чорних позашляховиків, що стояли на узбіччі.

– Якісь братки, – я побачив десятків зо два міцних хлопців, що сиділи за столиками у лісочку і снідали. – Що вони тут забули?

– Може, приїхали відпочити на природі? – посміхнулася Понамка.

– А що, як вони теж їдуть на пристань? – злякався я.

– Красю, до пристані ще сорок кілометрів, думаю, що в них якісь інші справи. Кажи, куди їхати, бо я цих країв не знаю.

Я узяв мапу і став штурманом. Ми звернули з шосе, поїхали розбитою асфальтовою дорогою до села. Але перед селом з’їхали на путівець, щоб не світитися. Об’їхали село, заїхали у ліс, зупинилися у кущах. Я дістав з багажника маскувальну сітку, накрив мазду, яка одразу стала непомітною.

– Красю, люблю твою завбачливість! – засміялась Понамка. – Ходімо до пристані.

Пішли не дорогою, а кущами. Тихенько, без розмов, прислухалися. Нічого підозрілого не помітили. Вийшли до річки. Ліс на обох берегах. Тільки путівець і дерев’яна пристань – простий настил на палях і кілька старих гумових шин, щоб човен чи кораблик не дралися бортом.

– Засядемо ось там! – Понамка показала на невеличкий пагорб поруч. З пагорба добре видно було і пристань, і дорогу до неї.

Пішли на пагорб, знайшли зручне місце у кущах.

– А дивися, тут хтось вже сидів, – Понамка показала на кілька недопалків у піску. Я підняв один, роздивився.

– Не дуже свіжі.

– Ну, мабуть, два тижні тому залишені, коли ті клоуни припливали, – кивнула Понамка.

– Може, і зараз хтось прийде? – злякався я.

– Може. Давай вище сядемо.

Ми піднялися вище, сіли так, щоб бачити все, з можливим спостерігачем включно. Було тихо, але якось тривожно. Я намагався триматися, не панікувати.

– Дай чаю, – сказала Понамка.

Я вилив їй залишки з термоса, подумав, що треба купити ще один, бо цього Понамці замало.

– Так, одинадцята. По позиціях, – сказала Понамка, випивши чаю. – Я сиджу тут, а ти піднімися на пагорб і дивися на річку. Щоб клоуни не послали розвідку і не зайшли нам у тил.

– Слухаюсь.

Мені не дуже хотілося іти кудись самому, але наказ є наказ. Я обережно піднявся на пагорб, знайшов місце, з якого добре проглядалася ріка. Вмостився, нервовий та напружений. Невдовзі почувся гуркіт двигуна. Здається, вантажівка. Мабуть, привезли обладнання. Двигун стих. Я стежив за рікою, що звивалась серед пагорбів. Я чекав, що ось зараз на річці з’явиться човен, можливо, моторка. У Оклункові човен з двигуном звався моторкою, а ось у селах моторкою вже був велосипед з маленьким двигуном, тобто примітивний мопед. Я посміхнувся, згадавши про це, а потім заціпенів. Бо на річці з-за пагорба вигулькнув корабель. Справжній корабель! З рядами весел по кожному борту, навіть зі щоглою, на якій, щоправда, не було вітрил. Бо і вітру не було. Але і без вітрил корабель легко та швидко мчав річкою, аж наче летів. Удари весел, і ось він вже стрімко наблизився. Керманичем корабля був високий чоловік з оселедцем, у шароварах та при шаблі. Ще двоє з оселедцями стояли на носі. Біля них бігали кілька поголених чоловіків з нагайками, якими лупцювали когось. Чи не тих, бува, що сиділи на веслах у трюмі? Корабель вже був біля мене, я аж втиснувся у прохолодний пісок. Потім згадав, що треба попередити Понамку. Вичекав трохи і побіг щосили до неї. Мчав до Понамки, як раптом побачив увіткнутий у пісок термос. Мій термос. Загальмував і вирячився на нього. Спочатку злякався, що на Понамку напали, озирнувся. Потім зрозумів, що це знак, пересторога. Мабуть, щоб я був обережний.

Далі не біг, а тихенько пішов схилом. Ось і кущі, де залишив Понамку. Ось і вона, притисла палець до губ. Я кивнув. Тихо сів. Вона показала вперед. Ага, ми спостерігали за пристанню не одні. Якийсь чоловік у камуфляжі сидів на розкладному стільці нижче по схилу і роздивлявся пристань у бінокль. Щось записував у невеличкий блокнот, що тримав на колінах.

Тим часом корабель вже був біля пристані, але чомусь проскочив її. Я спочатку здивувався, але потім побачив, як він розвертається у широкому затоні метрів за двісті. І ось тепер вже мчав до пристані. Поголені чоловіки стрибнули на пристань, прив’язали швартові, подали трап, яким зійшли троє високих хлопців, з оселедцями та вусами. З ними зійшли ще троє голомозих, а троє залишилися на кораблі.

Прибульці пішли до вантажівки, біля якої стояли двоє чоловіків у звичному одязі. Мабуть, водій та експедитор. Видно було, що вони злякалися. Особливо, коли побачили, що люди з оселедцями при шаблях, а голомозі при кинджалах. Я роздивлявся їх у бінокль, який теж узяв з собою. Понамка жестом попросила подивитися. Я спочатку заглянув, що писав той спостерігач з блокнотом. На чистому аркуші сьогоднішня дата і таке: «П – 3, С – 6, Р – десь 20». Що це означало? Віддав бінокль Понамці.

Так, ось ті, хто приплив, підійшли до тих, хто приїхав. Віддали гроші. Експедитор навіть перелічувати не став. Водій швидко відчинив фургон, голомозі заскочили всередину і витягли кілька ящиків. Я побачив, що Понамка дивиться кудись убік. І сам подивився туди. Ледь не скрикнув, бо лісовою дорогою до пристані мчали ті п’ять позашляховиків, які ми бачили вранці. Схопив Понамку за руку, мовляв, я ж казав, що це не просто збіг! Понамка кивнула. Чутно, як здивовано матюкнувся наш сусід, який теж подивився убік.

– А це ще що за херня? – тихо спитав він сам у себе.

Позашляховики вилетіли до пристані і вишикувалися півколом. З них вийшли ті міцні хлопці, яких ми бачили. У більшості в руках були бейсбольні бити, у деяких і кобури з пістолетами. Побачив, що сусід додав до свого запису: «Б – 18». Код якийсь, чи що?