Без Валерія Вікторовича композиція з восьми живих фігур, що її ретельно витворила дизайнерка, позбулася б змісту, вкладеного в ту вісімку – в той «знак нескінченності». На обличчі Валерія Вікторовича, в його очах, у поставі голови, у його гачкуватих пальцях таїлися самі двозначності, нуртували глибинні бентежні таємниці. А тепер, після того як він зник і знову з’явився, вони зробилися ще помітніші. Того ж дня Ірина надумала зробити те, на що не наважувалася до останньої миті. Вона дуже довго роздумувала, навіть зі своїми подругами радилася.
– Уявіть, – міркувала вголос, – виходить на подіум хлопець у шароварах…
Товаришки, заледве почувши це, несхвально загули. Луїза навіть зібрала пальці в кулак і відстовбурчила великий палець донизу. Мовляв, ні! Тільки не це!
– Та послухайте! – зупинила їх Ірина. – Що за реакція?
Товаришки їй у відповідь:
– Банальщина!.. Заяложено до дірок!.. Несмак і перебір! Що спільного між Пінзелем і червоними шароварами?…
– По-перше, не червоними, а золотими, – ще більше здивувала вона їх. – По-друге, між Пінзелем і шароварами є зв’язок, і то безпосередній.
На давніх фото бучацької ратуші добре видно фігуру козака – сидить на аттику, закинувши ногу, наче на призьбі, склавши руки на боці – долоня на долоні. З одягу – лише шаровари. І філософський погляд удалечінь – туди, де тільки він бачить Дике поле. Неподалік вирують пристрасті: сичить у підземних водах Лернейська гідра, Давид перемагає Голіафа, Самсон учепився в пащу лева – напруження та боротьба. І лише спокійний козарлюга у священному неробстві мружиться на осонні, збиває всіх з пантелику своєю незворушністю; він сам-один, йому не треба ворога. Він ворог сам собі, він сам собі Давид і Голіаф, Самсон і лев, Лернейська гідра і Геракл…
Якби не вціліли ті старі світлини бучацької ратуші, то, може, Ірина й не повірила б, що можна так несподівано й іронічно, сміливо й безоглядно поєднати міфи та реальність, біблійних і давньогрецьких героїв із героями козаччини та слов’янської міфології. Для таких крутих замісів потрібні руки Пінзеля, його дужі працьовиті м’язи, здорове ігнорування поверхової чужої думки, байдужість і зневага до стереотипів.
І сталося так, що вночі перед самісіньким показом в Ірининій майстерні пошили золоті козацькі шаровари. Всупереч усім порадам.
Обабіч широкої килимової доріжки, що cполучала зали, стояли крісла – по три ряди з кожного боку, – утворивши між собою простір для дефілювання. Подіум для колекції «Пінзель. Святе і грішне».
Власниця галереї перед початком імпрези помітно хвилювалася – метушилась, покусуючи нижню губу Інна згадала про паперові серветки до шампанського, а тоді – про галерейні буклети, що мають лежати на столику при вході. А згодом завважила, що квіти поставлені не там і не так. Розпорядилася трохи пересунути крайні крісла: вони мали стояти на п’ять сантиметрів далі від кожного з проходів. Подзенькувала браслетами, перемовляючися зі світлозвукооператором. Очі її гарячково сяяли на розпашілому обличчі.
На противагу їй спокійним і незворушним, наче Будда, видавався ударник. Очі його сховалися за натягнутим на чоло каптуром спортивної бобки. Йому – хоч зараз починай! Сидить, схилившись, коло барабанів, ледь чутно торкається щітками їхніх поверхонь, видобуває з них стишений лагідний ритм.
Учасники показу – вже прибрані, нагримовані – з’юрмилися в дальній залі, пристосованій під залаштункову зону. Шестеро з фінальної вісімки вже готові вийти на подіум; із двома моделями, дівчатами-сестричками, закінчують працювати візажисти та перукарі. Аня з Яною позирають на себе в дзеркало, кидають оком одна на одну: чи себе вони там бачать?… Перевтілилися так, що й упізнати годі, ніби їх зніматимуть у фільмі й от-от пролунає сигнал до початку роботи.
Десять юних дівчат, професійних моделей, трималися окремо. Їх не лякала перспектива потрійних перевдягань, вони теревенили про своє і раз у раз вибухали сміхом.
Ірина, знехтувавши власний принцип – пити не більш як дві філіжанки кави на день, підносила до губ не знати котре горнятко. Але не від кофеїну в неї ледь помітно тремтіли руки – кава її, навпаки, заспокоювала, як декого сигарети. Вона хвилювалася перед показом, наче початківець. Так було завжди, вже майже двадцять років, проте в такі миті вона відзначалася зібраністю й зосередженістю. Інструктувала біля рами з вішаками помічниць зі свого салону: що і як, у якій послідовності вдягати на дівчат. Хоч це було вже зайвим: усі знали, що мають робити. Та й сама Ірина, лишаючися за лаштунками, вже вкотре машинально поправляла мотузки на таліях, викладала на плечах каптури, нагадувала: «Тільки не кваптеся, я вас прошу, не спішіть…»
Її бентежив Ян Кумпа, його байдужий, незворушний погляд. На вчорашній репетиції він поводився так стримано, що вона засумнівалася, чи він, бува, завчасно не перегорів. Де його завзяття? Де піднесення? Куди вони зникли?… «Що з вами? – спитала вона його. – Все гаразд?» Він лише знизав плечима і здивовано звів брову: мовляв, а що таке?…
У першій залі вже гомоніли гості. Вони сміялися, пили «Абрау-Дюрсо» у високих вузьких келихах. Їх зустрічала святкова й сонцесяйна Інна, в її галереї ще ніколи не було так багато гостей. Вона переходила від одного до другого, радо вітала всіх: телевізійну зірку, відому театральну акторку з чоловіком-режисером, столичного публіциста – героя соціальних мереж, у якого денний виступ у католицькому університеті збігся із запрошенням на цю вечірню імпрезу, дружину міського голови у сміливому капелюшку, ефектну бізнес-леді, директорку галереї мистецтв, авторку еротичних романів, хоронителя музейних фондів, працівників музею Пінзеля, з якими Ірина познайомилася під час своїх відвідин костелу кларисок на Митній площі, а також колишнє подружжя художників – обоє геніальні, обоє позаочі відгукувалися про свою колишню половинку зі щирим теплом, але жити разом не могли…
Клієнтки прийшли в одязі від улюбленої дизайнерки – чи то в капелюшку від Ірини, чи з торбинкою від неї під пахвою. Це був неначе комплімент майстрині, неписане правило поведінки, добрий тон у стосунках між дизайнером і клієнтами. Кілька жінок тримали по дві сумки водночас. Елегантну пласку теку у вузькій руці з великими перснями доповнював вечірній клатч, притиснутий до грудей рукою в мереживній рукавичці. Торбинка з довгими ручками і графічними принтами погойдувалася на дівочому плечі, торкаючись бонбоньєрки вигадливої форми. Авторський стиль героїні вечора нагадував про себе на кожному кроці, дехто індивідуальною творчістю перевершив ініціаторку, ретельно, до дрібниць продумавши, в чому піти на цей показ. Однак багато хто з запрошених мав підкреслено скромний вигляд, і у цьому був особливий шик.
Ірина ж зібралася, як на роботу, за рекордні півгодини: легкий макіяж, твідові штани-дудочки, біла чоловіча сорочка, м’які мокасини. Скуйовдила коротке волосся, видушивши в долоню грудочку гелю. З прикрас – лише лазуритові запонки. Все.
З гордістю й нетерпінням дивилася вона на чудову вісімку яка вийде до глядачів у фіналі, не йняла віри, що майже всіх цих людей вона привела з вулиці. «Ах, яке око… – похвалила саму себе подумки, – яке несхибне око маєш, дівчино!..»
Тихий Олег Олегович, старенький шахіст зі стометрівки, похитував головою доброго пастиря, погоджуючись із енергійними висловлюваннями дідугана-бороданя, висушеного й довгого, наче тичка, Валерія Вікторовича, чи то святого, чи то грішника. У золотих своїх тогах, із увиразнювальним макіяжем на обличчях, по яких ніби різець майстра пройшовся, вони мали тепер нездоланну притягальну силу. Наче дві фігури: одна – ближча до глядачів, друга – віддалена, в перспективі.
Червоне волосся тітки Марини яскравим полум’ям здіймалося навколо голови – пляшка лаку пішла на ці пружні вогняні язики. Анна Дмитрівна – чисто тобі свята Анна! – дивилася на колишню конкурентку теплим поглядом, вони вже залагодили взаємні претензії і, здавалося, могли згодом стати й добрими товаришками. Назвати цих жінок бабусями чи старенькими язик тепер не повертався – на початку знайомства вони не раз із молодечим запалом з’ясовували, хто з них краще рухається, хто впевненіше тримається, чекали визнання своєї першості від чоловіків та Ірини, але згодом запекла конкуренція непомітно перейшла в лагідне протистояння, а тоді й зовсім зійшла нанівець. Тепер вони шепотіли одна одній щось на вухо, наче давні подруги. Може, й ненадовго це перемир’я… Славні бабуні.
