Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Галина Вдовиченко

Інші пів’яблука

Передмова

Шановні читачі, ви тримаєте в руках продовження дебютного роману Галини Вдовиченко «Пів’яблука». Я прочитала першу книжку пані Галини майже п’ять років тому, але досі пам’ятаю те приємне відчуття. Це була хороша казка про пригоди чотирьох подруг Магди, Галини, Луїзи та Ірини, до рук яких потрапило яблуко. Яблуко було не просте, а…

Але закінчуються пригоди, карети перетворюються на гарбузи, а магічні атрибути втрачають силу. Що відбувається з героями казок далі? Добре, якщо вони живуть в фантастичних королівствах і цукрових вежах, де магія не закінчиться ніколи. А що, коли це чотири звичайні жінки, ви таких зустрічаєте в житті, вони ходять тими самими вулицями, п’ють каву в тих самих кав’ярнях і переймаються тими самими речами, що й більшість людей на світі: родина, робота, кохання, дружба?

Галина Вдовиченко вирішила розкрити нам цю таємницю і написала про життя, мрії й переймання героїнь у часи, коли чарівне яблуко втратило силу й заснуло на полиці зі слоїками. Яблуко заспокоїлось, виконавши по бажанню, – заспокоїлась і врівноважилась кожна з героїнь. У когось здійснена мрія пустила коріння в життя, хтось попрощався з тим, що дісталось від яблука, а хтось щасливий отриманим, але життєвий ковчег підтікає з іншого боку. Усе так, як буває в житті, хай навіть вам не потрапляло до рук яблуко.

Мене тішила як завжди смачна та багата мова письменниці, чудове поєднання колоритних діалектних слів із вкрапленнями сучасного сленгу. Авторка чудово володіє мистецтвом опису місць, ситуацій, людей – так легко уявити світ, у якому живуть чотири подруги, їхній вигляд, одяг, побут.

У романі є ще один важливий персонаж – це скульптор Пінзель. У побутове тло тексту вплетена містичність, якою віє від його постаті. Місця, де майстер народився, жив, кохав, творив, храми, де стояли його скульптури, образи, що він їх створював… Пінзель постає не просто історичною особистістю, він надихає Галину й Ірину на творчість, переплітає долі персонажів. Його присутність у творі відчувається повсюдно. Як на мене, це неабиякий козир. Він піднімає текст над жанром жіночого роману кудись у позажанровий простір. Важливий етап розвитку української культури – обростання історичних постатей легендами, міфами, літературою. Дивовижне явище, коли суха небагата біографія скульптора наповнюється життям на сторінках книжок його співвітчизників.

Мене зачарувала географія, в якій перебувають персонажі: здавалося б, ну що тут такого, живуть собі жінки у Львові, ходять інколи в Карпати, навідуються часом до навколишніх міст – так живе дуже багато людей. Але крізь призму авторського сприйняття бачиш цей звичний світ з особливого ракурсу. Це замилованість рідним Львовом, його історією, колоритом. Це очарівнення Карпат, овіювання їх легендами, старовинною магією і прадавніми віруваннями. Це маленькі містечка, що струшують із себе провінційний присмак і постають гордими, з глибокою історією, з легендами й таємницями навколо своїх вулиць, ратуш і підземель.

Роман читається легко, на одному диханні, і залишає приємне відчуття, як від хорошої розмови з близькими друзями, як від мандрів маленькими гордими містами, як від доторку до таємниць старовинних майстрів.

Марися Рудська,
художниця

1. Галя. Землетрус у Рукомиші[1]

…і ніколи не вимовляти цих слів: «Я не маю часу». Бо з кожним разом, з кожним повтором час шагреневою шкірою слухняно тане, маліє, всихається. Табу на цей безглуздий вислів! Він ковтає хвилини з годинами, наче потворна, ненажерлива рибина; чотири слова – і прощавайте, плани, мрії, надії і наміри! Перевірено безліч разів: усе піде не так, як хотілося.

Ось у чому секрет. Занадто часто вона вдається до цієї буденної фрази, наче сумирно й безнадійно виправдовується перед собою. І саме тому не встигає, саме від того застрягає в хащах необов’язкових дрібниць. У цих словах – розгадка браку часу, вони в усьому винні.

Янемаючасу – янемаючасу – янемаючасу…

Звучить, як мантра. Наче заклинання. Програмуєш свій день на постійний цейтнот, на даремну біганину та безглузду шарпанину. Бо ж слова означають не просто багато – вони означають усе.

Ми є, і наш час разом з нами, природно й нерозривно, вірною тінню в сонячний день – він у нас є; обов’язковий, як дихання та рух, бо ми живемо, існуємо – час у нас є.

Аромат квітучої липи та нічного дощу ввірвався у розчахнуте вікно. Золотосяйний ранок заповідає світлу, гармонійну днину. І вона починається з думок про час і з кумедної ранкової гімнастики.

Помах вовняним килимком – і він слухняно лягає під ноги.

«Ці вправи не для стороннього ока», – зауважив якось Віктор-молодший. Та й не для стороннього вуха, як на те пішло. Але що вдієш – у квартирах, збудованих наприкінці вісімдесятих років минулого століття, навіть обруча-хулахупа нема де крутити, повсякчас ризикуєш або екран телевізора зачепити, або у скло книжкової шафи вгатити. У блокових бетонних мурашниках людина тулиться до стін і меблів, товчеться об кути, набиваючи синці. Тому вікно навстіж – і все, що за ним, із повітрям, обсипаною цвітом липою, вологими кущами й калюжами на асфальті – твоя територія.

Глибокий вдих, повітря холодить у носі, у потоці свіжості – нові нотки: підгорілі тости й сигаретний дим. Унизу готуються до ранкової кави, у горішньому вікні хтось курить.

Енергійний видих: «п-пах!». Сусід струшує попіл, губиться, мабуть, у здогадках, що там, поверхом нижче, діється такої ранньої пори з такими дивними звуками.

Легені порожніють, здуваються. Живіт утягнутий – голодний мультиковий вовк випинає груди. Кумедна вправа для усамітненого практикування, випадковий спостерігач не втримався б від сміху. Галі й самій смішно.

Отже… Отже, фразу «я не маю часу» викреслюємо зі щоденного вжитку грубим чорним маркером. П-пахх! Нескладне завдання для тих, хто вміє припнути язика за мить до вимовленого слова. Вона вміла. Хоч, відверто кажучи, не завжди.

Сіла на килимок, відкинулася назад – вдих… Зігнулася вперед, схилившись аж до підлоги, – видих! У розчиненому вікні – вертикальний сірий штрих. Грудка попелу пролетіла. Простір за вікном належить не лише тобі.

Нехай собі прислухається, якщо цікаво. Їй ніщо не завадить зробити ранкову гімнастику. І свій день вона захистить від чужих випадкових втручань.

Гаразд. Чим замінити заборонену фразу? «Я не маю коли» – значно кращий варіант. Ні, має бути не заперечення, а твердження. Наприклад, таке: «Маю дуже багато роботи». І це означатиме, що на інше немає ч-ч… Зрештою, зрозуміло, що воно означатиме. Сьогодні вона не дозволить нікому впливати на свої наміри, вона житиме за власним графіком і не дасть безглуздо зжерти ані десятка своїх хвилин. Нічого не відкладатиме на завтра, не казатиме собі: від початку серпня починаю нове життя. Ні, негайно, тут і тепер, останньої днини липня – нова рішуча спроба відшукати гармонію з часом.

Увімкнула телеканал із новинами – і кімнату наповнила енергійно-безупинна скоромовка диктора на позбавленому емоцій обличчі:

– …і почули надзвичайний гуркіт. Над долиною, де стоїть церква Святого Онуфрія, знялися стовпи густого пилу. Якоїсь миті стало зрозуміло, що травертинова скеля обвалилася. Величезні брили каміння відірвалися і впали на храм, проломивши двері центрального входу та покрівлю. На той час у храмі й коло нього людей не було, а тому обійшлося без жертв.

Фото церковці на екрані: вхід завалений камінням.

Рукомиш! Цієї миті зрозуміла, про яку церкву йдеться.

Минув лише тиждень, як Галя була там, на тому самому місці, роздивлялася на скульптуру святого Онуфрія. Безцінна робота з місцевого каменю, майстер Пінзель[2] створив її понад двісті п’ятдесят років тому. Вона стоїть усередині, праворуч від входу. Стояла.

вернуться

1

Рукомиш – село в Бучацькому районі Тернопільської області.

вернуться

2

Іоан-Георг Пінзель (бл. 1707 – бл. 1761) – видатний український скульптор, представник пізнього бароко й рококо, засновник Львівської школи скульпторів.

1
{"b":"258404","o":1}