Його вдача, яка ніколи не відзначалася легкістю, тепер зробилася нестерпною. Єдине, чого Галя тепер справді боялася, – щоб сини не перейняли від батька звички постійно дорікати чимось своїм майбутнім дружинам. Бо з такою натурою не відчути себе щасливим.

Шарудіння ключа. Віктор-молодший? Ні, Сергій, старший син. Він уже понад місяць живе окремо.

– Тату! Ти вдома? – з порогу. – Ма, є що поїсти? А де Вітько?

Начебто за кілька днів постаршав і змужнів. Своя справа й відповідальність за неї роблять із юнака чоловіка. Сергій усе глибше поринав у батьків бізнес – не те що молодший, шалапут і вітрогон. Вітькові аби при першій-ліпшій нагоді втекти на репетиції рок-гурту. Вони створили його ще тоді, коли навчалися в політеху. Грали агресивну музику, співали з надривом, але до них, у студентський клуб, валом валив юний люд. Не було де яблуку впасти, коли вони там виступали. Віктор-молодший іще й барабани додому затяг, але награвав неголосно: жалів вуха сусідів. А батьківська авторемонтна майстерня для нього була наче ті уроки для двієчника. То до одного візьметься, то до другого, проте нічого не виходить. Аби музика! Аби барабани!

Старший Сергій виїхав від батьків, жартуючи, що братові барабани його з дому вижили. Насправді ж причиною була дівчина, і видавалося, що йде до весілля, хоч батькам він іще нічого не казав. Мешкав тепер неподалік, і Галя ніяк не могла звикнути до того, що старший син додому тільки заїжджає, а ночувати не лишається. Вона тільки раз у раз прохала: «Зателефонуй до Олі, скажи, що ти в нас затримуєшся». Або нагадувала: «Завтра Ольжині іменини, свято для усіх Ольг, не забудь привітати». Їй найбільше хотілося, щоб сини мали дві головні чоловічі риси – відповідальність і повагу до жінки.

Її до розмови не запросили, навіть двері причинили. Мовляв, справи бізнесові, нецікаві; але за якимись невловними ознаками вона відчула, що йдеться не тільки про зв’язки з постачальниками й тимчасову напругу в стосунках із партнером. Хтось, здається, пропонував Сергієві продати бізнес, і партнер ніби вже почав вагатися щодо своєї частки. Але Сергій уперся: «Не маємо наміру нічого продавати».

Пішла на кухню, щоб загасити газ під чайником, який свистів на всю хату, і повернулася, почувши уривок фрази:

– … звичайні виконавці! А справжні рейдери – це ті, хто замовляє.

– А Петро, виходить, уже й погодився. Та він сцикун. Завжди був сцикун. Партнер хріновий. До суду подавати!

– На кого, тату? На рейдерів? Їх за законом і рейдерами не назвеш. У нашому законодавстві нема такого поняття, а відповідальності за такі дії й поготів.

– Що сталося? – Галя зайшла до кімнати, схвильовано переводячи очі з одного на другого.

– Дрібні виробничі непорозуміння. – Сергій підвівся. – Де ж той борщ, ма?

Забагато жартував, наминаючи другу тарілку, ще й попросив, щоб у слоїк для Олі насипала. Його надмірні веселощі навели на думку, що ситуація в автомайстерні досить серйозна.

Але ввечері Віктор сказав: «Усе нормально». Покрутився в ліжку, загортаючись у теплу ковдру по саму маківку. Його беззахисна потилиця опинилася поруч із Галиною рукою, ніби пригорнувся маленький хлопчик. Галя накрила цю потилицю долонею – і чоловік завмер.

– Ти чого? – спитав він, підвівши голову.

– Одного разу на південному ринку в приморському місті, давно-давно, коли я була вагітна… Там продавали великий виноград – жовтий і прозорий, і мені так його захотілося, мало не зомліла. Ти купив мені велике гроно, помив під струменем води з вуличної колонки. Я тримала те гроно, мені руки тремтіли, ковтала ягоди, напихаючись, наче ніколи винограду не бачила. На тому місці, на базарі, пахло рибою, товста жінка кричала: «Би-ички, би-ички! Свіжі-свіжі! Тільки з моря!..» Мені ніщо не заважало. Ти дивився, як я їм, і я сказала, наче виправдовуючись: «Люблю виноград!» А ти сказав: «А я – тебе».

Ковдра заворушилася.

– Я таблетку забув випити, – сказав Віктор і, вибравшись із-під ковдри, почалапав на кухню.

Читала в кімнаті при лампі з молочним скляним абажуром, прислухалася до вхідних дверей у під’їзді, до ліфта – чекала на Віктора-молодшого. Часом він приходив пізно, забуваючи її про це попередити. Вона набирала його номер і чула: «Абонент поза зоною досяжності». Або гірше – він не відповідав. Думай що хочеш.

Старший син, на відміну від молодшого, був уважний, телефонував щодня, кілька слів скаже, пожартує – і вже знаєш: усе гаразд. А молодшого досі в сім’ї називали малим, хоч його батько в такому віці вже був одружений. Побачивши Галю з розгорнутою книжкою в колі світла під лампою, «малий» – заввишки майже до стелі – мовчки здіймав руку, вітаючись і не припиняючи жувати жуйки. Вона допитувалася: «Де ти так довго був? Що пили?» Він коротко пояснював: «У Стаса був день народження… Зустрічалися з однокласниками… Затрималися на репетиції…»

Було ще не надто пізно – за десять одинадцята, але мобілка Віктора-молодшого вже механічно відповідала: «Абонент поза зоною досяжності». Пізній вечір, тиша, книжка і це неспокійне чекання… Галя читала Фіцджеральда – його роман «Ніч лагідна», написаний за кілька років після того, як дружині письменника, світській красуні й письменниці Зельді Сейр, поставили діагноз: шизофренія. Письменник дуже важко пережив цей злам у житті. Вони з Зельдою були показною парою, про їхні ексцентричні витівки писали газети, їхні сцени ревнощів потрапляли у світську хроніку, для них слово життя дорівнювало поняттю розвага, і так тривало б довго – може, завжди, – коли б не забагато алкоголю й замало часу на те, щоб зреалізувати інші бажання. Фіцджеральд ніяк не міг закінчити роману. Почав писати його ще 1925 року, а серйозно взявся до нього тільки 1932-го, згаявши багато часу… І трохи більше як за рік «Ніч лагідна» була написана. Зельду лікували у психіатричній лікарні, вона писала свій роман, а у Фіцджеральдовій книжці лікар-психіатр, одружившися з пацієнткою, поринув у безжурне життя багатих нероб і не міг дописати своєї великої праці з психіатрії. Автор тяг у літературу своє особисте життя, але й Зельда, як з’ясувалося згодом, теж писала фактично про себе і Скотта.

Прийшла есемеска. Схопила мобілку Ні, це від Ірини: «Спиш?»

Набрала її номер.

– Не сплю.

– Я щойно з репетиції. – Ірина мала якісь новини, що не могли чекати до ранку. – Знаєш, що мені сказала Інна?

– Хто така Інна?

Галя відкинула плед, підвелася з крісла, описала вільною рукою широке коло, узяла мобілку в іншу руку Ще одне коло – другою рукою. Вона завжди щось робила, коли розмовляла телефоном: їй було шкода часу просто теревенити. Квіти поливала тільки під телефонні розмови. Може, тому вони так буйно й росли на підвіконнях – бо вважали, що то вона з ними розмовляє.

– Інна – це власниця галереї, де в нас буде показ. Я ж тобі казала.

– А-а-а. То що вона?

– Вона коли про когось захоче зібрати інформацію, то такого нариє… Міс Марпл відпочиває. Є тут один такий – Ян Кумпа. Я його зустріла випадково й запросила взяти участь у показі. Випадково, розумієш? А виявляється, він один із тих, хто дав гроші на реставрацію скульптур Пінзеля. Можеш собі уявити? Щоб такий збіг! А він про це – анічичирк. Мабуть, думає, що я навмисне до нього підійшла. Що ти там так хекаєш?

Галя нахилялася то ліворуч, то праворуч і була певна, що на тому кінці нічого не чути. Коротко відказала:

– Вечірня розминка. – І повернулася до теми: – Хіба реставрацію не держава фінансувала?

– Там і бюджетні гроші були, і від приватних осіб. Мені Інна розповідала. Вона знає: її товаришка в картинній галереї працює. Каже, ті скульптури мали жахливий стан. Іще б кілька років – і все. Були наче ті гриби-порхавки – натискаєш злегка, а воно під рукою вгинається, ризикуєш дірку пальцем пробити. От-от, здавалось, оболонка лусне, порохнява середина висиплеться. Шашіль поточив… Щоб урятувати їх, грошей треба було до смутку.