– Лу, що в тебе на спині?

Малого ніхто не обсмикує, лише Алла підводиться і мовчки починає збирати посуд.

– Оце? – Луїза закидає руку за плече, торкається того місця, яке зазвичай ховається під волоссям.

Малий ствердно киває головою. І Луїза заходиться відповідати:

– Коли я була мала…

– Така, як я, чи така, як Сонька?

– Приблизно як ви. Трошки старша… У мене розвинувся сколіоз – це таке викривлення хребта, – а лікуватися не було де. Та й не відразу дорослі це помітили. І виріс такий горбик. Операції тоді мені не можна було робити. А тепер тим більше. Тому ми зі спиною вмовилися: вона не заважає мені жити, а я приділяю їй підвищену увагу… Плаваю в басейні, наприклад…

Ні в її голосі, ні в її тоні не було жодного натяку на те, що вона говорить до дітей. Ані поблажливої зверхності, ані виховательських інтонацій.

Малий уважно слухав. Сонька навіть посьорбувати припинила, забула, що в руках тримає горнятко з какао.

– Можна торкнутися?

– Можна. – Луїза посунулася до малого, він обережно дотулився й забрав руку.

– Тобі боляче, Лу, – сказав з розумінням.

Магда не втручалася в розмову.

– Іноді боляче, – погодилася Луїза. – Але я щодня роблю вправи, спеціальну гімнастику. Спина все одно втомлюється швидше, ніж в інших. І з цим треба давати собі раду.

– Ага. – Малий кивнув головою, як дорослий: розумію, мовляв.

– Люди різні бувають. Пам’ятаєш, ми бачили хлопчика у візочку, старшого за тебе, але у візочку, пам’ятаєш?…

– Він ще й тепер у візочку?

– Не знаю. Мабуть. Мама з татом намагаються його вилікувати, але, якщо не вдасться, він завжди буде пересуватися у візку. Він навчиться так жити.

– І не гратиме у футбол?

– У футбол можна грати й на візку.

– Як він бігатиме?

– Можна ганяти й на візку.

– А плавати?…

– Якщо він матиме сильні руки, то зможе й плавати.

– А коли ти народиш дитинку, – подала голос Сонька, – вона теж матиме таку спину, як у тебе?

Магда кахикнула, підвелася з-за столу, розвела руками і мовчки пішла до плити.

– Там ще какао залишилося? – запитала навздогін Луїза.

– Є какао. Кому додати?

Луїза обережно взяла з рук подруги повне горня. Тоді ще одне – для Кузьми.

– Мені… – зробила ковток і попередила малого: – Вважай – гаряче!

Повела далі:

– … мені, Сонько, вже пізно народжувати. Я надто пізно зустріла свого чоловіка – Ігоря. Але я примирилася і з цим. Так у мене життя складається. Однак я маю вас – і за це вдячна долі. Тішуся тим, що є. Так не буває, щоб людина мала все: і здоров’я, і щастя, і дітей, і кохану людину, і улюблену роботу. Завжди чогось бракуватиме, завжди чогось шукатимеш і когось або щось утрачатимеш.

– От у нас Мураня померла, – серйозно сказав Кузьма, – а мама каже: не хочу тепер чути про жодних котів.

– Каже: такої, як Мураня, ніколи не буде, – додала Сонька.

– А ви мамі про Мураню не нагадуйте. Може, коли-небудь вона знову захоче кицьку… Як, до речі, буде киця по-англійському?

– Кет, – відповів Кузя.

– А пес?…

– Дог! – долучилася Сонька.

Луїза посуває вбік тарілки, розчищає місце для роботи, показує жестом Магді: «Ми тут нині будемо займатися, добре?»

При найменшій нагоді всі тягнуть свої діла до кухні-вітальні.

Англійська книжка з яскравими картинками лягає на стіл, діти присуваються до Луїзи ближче. Темні кіски й русява хлоп’яча маківка…

– Can crocodiles fy? – повільно вимовляє кожне слово Луїза, показує на крокодила в книжці, ще й допомагає жестом, ніби пташка летить.

– Ні, ні! – регочуться діти. – No, no! Крокодили не літають! Not fy!

Коло дверей почулося шарудіння: Алла збирається йти додому.

– Я підвезу – відривається від книжки Луїза. – За півгодини буду вільна.

– Не треба, – відказує Алла стишеним голосом. – Я вже вмовилася з Просюками…

За півгодини діти підхоплюються з місць, бо засиділися. Кузьма до Соньки:

– Гайда звідси!

Тільки їх і бачили!

Магда повертає голову від комп’ютера. Вона теж працювала, правила рецензію на збірку віршів.

– Шедевр! – хитає головою і знімає окуляри. Віднедавна почала працювати в окулярах, бо зблизька вже погано бачить.

– Ну-ну, – заохочує заінтригована Луїза, – поділися.

– От послухай… – Магда ніби чекала такої пропозиції. – Послухай! «Його геніальне могуття поціноване – це рідкісне явище на українському поетичному видноколі, бо зібране воно з отих піщинок пустелі Сахари, яку він долає на човні українських міфів, характерної ментальності нації, її безмамайних поколінь, лірики та дивних сюжетів, бездоганно заримованих поезійністю…»

– Яких поколінь?

– Безмамайних.

– Ага. Кінь на це сказав би: «Це якось не авжеж…»

Магда піднімає вгору вказівний палець: мовляв, це ще не все. І веде далі:

– «… Лукаві барви пісочно-пустельних землежителів…» – дивиться на подругу: що скажеш?

– Як ти це правиш?

– А що, це можна виправити? Ні! Місія нездійсненна! Коли, як пише рецензент, творчість майстра слова «сягнула дзвінкоголосої високості визнання»! Залишається тільки перевірити коми… Що Кінь? Коли повертається?

– За два-три дні вже буде вдома.

– Не збирається зав’язувати зі своїми рейсами? Ото вже далекобійник зі стажем… Що за дивацтва? Переходив би вже в кіно.

Ігор Кінь не мав наміру ставити крапку в своєму шоферуванні. Йому подобалися дорога, кермо і далекі рейси. Свого часу вони відтягли його від алкоголю та казино. Але річ навіть не в тому, що відтягли, – вони допомогли йому вискочити зі старої колії. Нова дорога відкрила зовсім інші можливості. Це сталося, коли він згубив усе, програвся вщент і змушений був продати квартиру за борги. Його, як прогульника та пияка, попросили покинути телебачення. Він так і зробив. Пересів за кермо. Його цілком влаштовувала ця механічна робота, зміна пейзажів за вікном, сіра стрічка дороги попереду й відповідальність лише за гігантський контейнер із замороженою городиною. Луїза була з ним у перших рейсах, а далі він сказав їй: «Досить, це не твоє, не мучся. Чекай на мене вдома». Вона погодилася. Точніше кажучи, її спина погодилася: далекі поїздки видалися їй справді тяжкими. Його життя тепер складалося з простих речей: камуфляж і вільні светри, лаконічні розмови у придорожніх кафе, «Роллінг Стоунз» на аудіодиску чи путня радіостанція, гарячий душ на заправній станції. Коли ж призвичаївся, коли дещо зрозумів про життя далекобійників, тоді й почав знімати в рейсах документальне кіно. Тиждень за кермом, тиждень удома за монтажем знятого матеріалу. Знімав фотоапаратом із відеорежимом, щоб зберегти максимальну документальність і не привертати надмірної уваги до себе. Та й професійної камери він не мав. Натомість охоче порушував операторські правила, у найсумнівніші моменти уникав конкретизації, вдавався до небезпечних експериментів і сам потрапляв у такі ситуації, у такі жорна, ніби рятувався від спогадів про те, як воно п’ється і як грається, коли охоплює азарт.

Той, хто бачив його короткометражки згодом, не йняв віри, що знято їх простим, найпримітивнішим способом. Таких кадрів він ніколи б не надибав, якби й далі залишався на телебаченні. Нічого б цього не було. Йому подобалося те, що він робив тепер. Два в одному. Кермо та кіно. Такий був його вибір.

Луїза сприймала все як належне.

– Він кохається в тому, що робить. – Луїза дивилася на Магду і знала, що та її розуміє. – Це найголовніше.

На споді душі, десь у найпотаємнішому її куточку, назавжди оселився у Луїзи страх, що ті дні, коли Ігор Кінь пив без міри і грав у казино по дві-три доби поспіль, загубившись у часі, можуть повернутися.

– А ти?

– Що я?

– Твоя нова робота тобі подобається?

– Ще б пак… Я саме такої шукала. І от тепер нарешті маю. Два дні на тиждень працюю, а заробляю, наче гарую з ранку до ночі. А решту часу живу.

До своєї нової роботи вона ще тільки придивлялася. І поки що її все влаштовувало.