На повороті був колись майданчик, викладений бетонними плитами, тут стояла гігантська дошка пошани з фотографіями передовиків виробництва, і батько – він працював тоді на нафтопереробному заводі – дивився з портрета незвично суворо, ніби чужий. Від дошки пошани не лишилося й сліду, від майданчика теж, тут постали незнайомі будинки. Паркан затуляв незакінчену новобудову, але це, безперечно, було саме те місце, саме тут мав бути вхід на подвір’я її дитинства. Він ховався між старими будинками з похилими дахами та цегляними димарями. Стежку в минуле заступала висотка. Половину вулиці Ірина пам’ятала, а друга неначе опинилася тут випадково, ніби стулили докупи дві частини різних картинок. Якщо рухатися далі правим тротуаром, можна дістатися мікрорайону, колись нового. Там стояв пам’ятник нафтовикові, його називали Фантомасом, бо був схожий на героя популярного в той час фільму. А лівий бік вулиці був наче не звідси, тут усе змінилося до невпізнання.

Пам’ять реагувала на картинки, висмикувала з забутих поличок вражень давні спогади. Отут, на цій вулиці, де тепер повіває теплий вітер із близьких уже гір, проходили першотравневі демонстрації, діти несли паперові квіти на патичках, за які їм поставили п’ятірки на уроках праці. Отим провулком бігали влітку до Бистриці, засмагали на її кам’янистому березі, плюскалися в її неглибокій воді. А за тими он вікнами жила однокласниця. Зайшли до неї колись після школи, і ця дівчинка – тепер уже без імені й прізвища, з розмитою туманною зовнішністю – попросила Ірину зачекати хвилинку; не припиняючи жвавої розповіді, витягла буханець із хлібнички, пачку масла з холодильника, відкраяла собі кусень житнього хліба, відколупнула тим самим великим ножем замерзлого масла й заходилася готувати бутерброд. Масло погано намащувалося, дівчинка сяк-так розтовкла його грудками на поверхні свіжого хліба… І кинула канапку у відро на сміття, накривши згори зіжмаканою газетою. Приголомшеній Ірині пояснила: мама сваритиме, як побачить, що нічого не їла, а тепер їжі поменшало – значить, їла. В Ірининому розумінні це був страшний вчинок – викинути хліб на смітник. Краще б, думала вона, той хліб пташкам віддати або собаці коло брами. Брехня, на яку так легко і, звичайно ж, не вперше йшла однокласниця, рано чи пізно мала розкритися, але дівчинка цим не журилася. Та й логіки в її діях не було аніякої. Нащо так старанно намазувати масло на хліб, коли бутерброд однаково викинеш? І чи могла газета сховати сліди злочину? І як після того дивитися мамі у вічі? Ірина згадала все до дрібниць, навіть те, як ковтнула тоді голодну слину, почувши запах хліба з маслом… Їй було дев’ять років, той випадок засів у пам’яті надовго. Як щойно з’ясувалося, назавжди.

Свій балкон вона впізнала не відразу, але це був він. І бильця ті самі. З будинків навпроти вцілів тільки один, у ньому була колись молочна крамниця. Огрядна жінка в білому халаті й білих нарукавниках наливала молоко з великих алюмінієвих бідонів, вправно орудуючи літровим ополоником із довгою ручкою. Сметану вона набирала меншим і з меншого бідона, а густі патьоки її витирала зі скляних слоїків чистою марлею. Ополоник клала в глибоку тарілку, в густу сметанову калюжу. Стискаючи в долоні три карбованці, маленька Ірина ходила сюди по молоко з полив’яним бідончиком зеленого кольору, він мав дерев’яну ручку й оббиту кришку. Смачний молочний дух стояв у крамниці, такого вона більше ніде й ніколи не чула. Цей згаданий запах висмикнув із минулого картинку: мальовані фігурні рамки на стінах, у кожній – двовірш російською мовою:

Інші настінні написи на пам’ять не спадали. Вона не раз перечитувала ці рядочки, коли стояла в черзі, подумки повторюючи, щоб не збитися: «Молоко, півлітра сметани, двісті грамів масла…»

Від рук продавчині годі було відвести погляду. Великим ножем вона збирала рясні сліди жовтого масла, яке щойно закінчилося на прямокутній таці. На вільному місці розпаковувала нову пачку, обережно витрусивши її з картонної коробки, наче пісочну пасочку, а тоді розгортала вощений папір. За цим дійством не набридало стежити ніколи, Ірина знала наперед, що буде далі. Напіврозталі залишки (не пропадати ж маслу) ощадлива господиня молочного королівства розмазувала ножем по боках нового гігантського шматка завбільшки з телевізор «Весна». А тоді кількома вправними рухами вирізувала з нього перший жовтуватий брусок і вихоплювала його на клаптик хрусткого паперу. Того пергаменту вистачало тільки кільком покупцям, а далі масло загортали в сірий цупкий папір, що швидко всотував жир і брався плямами. Спекотного дня треба було поспішати додому, ніде не затримуючись… Оце так відкриття: маленька Ірина мріяла продавати масло, сметану і молоко, ось ким вона хотіла стати, але забула про це.

Будинок її дитинства мав два виходи – на подвір’я і на цю вулицю. Там, де була, як казали дорослі, «парадна брама», тепер улаштували крамницю. Ірина навіть не завважила, яку саме. Зайшла в сусідню браму – там панувала занедбаність і пахло старим деревом, – пройшла коридором і опинилася у дворику.

На незнайомій території.

Два великі особняки за високими парканами – звідки вони могли тут узятися? Де гігантський горіх? Його пахуче листя мама залишала в шафі, щоб молі не було… Де стара яблуня з низьким розлогим віттям? Он там був горіх, а там – яблуня, а там – де ж воно? – має бути їхнє вікно… Праворуч, де виступ будинку. Нема там вікна, і підходу до брами нема.

Дівчата мало не наштовхнулися на неї, коли вона стала як укопана. Це зовсім інший двір. Вона ніколи тут не жила. Все чуже й незнайоме до сліз.

Під потрійне «ну що?» мовчки повернула назад, через браму, на вулицю. «Це не тут?… Ти помилилася?…» – дівчата дріботіли за нею, повертали за її поглядом голови. Он їхній балкон, усе правильно, вона щойно вийшла з сусідньої брами, з того місця, де був її двір. З-за того балконного поруччя одного дощового дня вона стежила, як прибуває вода між будинками, як сіра річка заповнює вулиці, зупиняє машини, хлюпоче під вікнами молочної крамниці і як чоловік, скинувши взуття й засукавши холоші вище колін, намагається зрушити свого «запорожця» з місця. Це був рік повені: Надвірну накрила велика вода, і будинок плив містом, наче корабель у розбурханому океані. Балконе, ти ж не забув тої дівчинки з паперовими ляльками? Якщо ти є, то є й помешкання, і сходи ведуть до нього, і вхідна брама мусить бути. Як до них дістатися?

Ірина вперто не бажала примиритися з поразкою. Є інший шлях. Туди! Вздовж будинків, за ріг. Там є вхід на подвір’я з іншої вулиці. Вона пам’ятає його, вона все згадала: і запах кущів, обсипаних білими кульками, і тіні від дерев під ногами. Вхід є. Але це вхід до готелю, він виріс тут хитрою відногою, саме на тому місці, де стояла присадиста яблуня, на неї вискакували одне за одним її друзі, там кожен мав свою гілляку-хатку Її будинок криється від неї за новим готелем, він бавиться з нею в хованки. Чи, може, не хоче її бачити? Оманлива споруда з балконом на вулицю, фата-моргана дитинства посеред рухливого міського повітря. Вітер погойдує гілки незнайомих дерев. Будинок є – і його нема.

«Час їхати, Ірино, може… іншим разом?…»

Ішли до покинутого «Шеви» мовчки, зробивши повне коло, всередину якого їй потрапити не вдалося. Ще зупинилася на мить, упізнавши місце, де під великою шовковицею (нема вже й шовковиці) літніми днями асфальт укривався чорнильними плямами. Увесь двір напихався тими морвами, показував сині язики, усміхався синіми губами. Ірина шовковиці не любила. Їй здавалося, що це чорна гусінь перетворилася на ягоди. Вони були наче живі створіння, їх годі було їсти. От і помстилася їй шовковиця. Через сорок років. Ніколи ще Ірина не відчувала плину часу так гостро, як цієї миті в Надвірній.

Везли її в гори мовчазну. Дитинство не пустило її на свою територію, не пізнало в ній дівчинки з високими хвостиками. Змінилася аж так, що навіть ходу їй туди нема?