Він заплющив очі. Він дихав, а повітря, яке він всмоктував крізь щілину, було благословенно солодким. Мало-помалу шалене серцебиття почало стишуватися.

Ти можеш вилізти назад. Якщо ти проліз сюди, ти можеш вилізти й звідси. І вилазити назад буде легше, тому що ти…

— Тому що я засмальцьований, — промовив він, здригнувшись від сміху… і знову злякався свого власного глухого голосу.

Відчувши, що більш-менш опанував себе, він розплющив очі. Зір уже призвичаївся до темряви баку. Він побачив свої зашмаровані лайном руки і відірвав від правої прилиплу до неї тасьму туалетного паперу. Кинув її долі. Схоже, він уже почав звикати до таких речей. Схоже, людина здатна звикнути до будь-чого, якщо змушена. Ця думка не надто його втішила.

Він подивився на тріщину. Дивився якийсь час, намагаючись зрозуміти, що він бачить. Ця шпара була схожа на шов на штанях, що був погано прострочений і розійшовся. Бо це ж і є шов. Цей бак, кінець кінцем, — просто коробка з пластику, але ж він не суцільний, він складається з двох половин. Вони з’єднані рядом гвинтів, котрі, ось вони, блищать у напівтемряві. Вони блищать, бо білі. Кертіс намагався пригадати, чи бачив він коли де білі гвинти. Не зміг. Кілька гвинтів, по низу баку, виламано, там-то і йде ця тріщина. Лайно і вода з баку просочувались якийсь час у землю під туалетом.

А якби про це взнали у департаменті охорони довкілля? Вони б зараз з тебе також не злазили, Мазефакере, — подумав Кертіс. Він торкнувся одного з гвинтів у стінці, трохи лівіше від щілини. Певності не було, але він гадав, що гвинт, скоріш за все, зроблено з твердого пластика, а не з металу. Можливо, з того самого, що й кільце туалетного сідала.

Отже. Конструкція з двох частин. Баки збирають на якомусь туалетному конвеєрі десь у Дефаянсі, Міссурі, Меджик Сіті, Айдахо або… хтозна? Наприклад, у Чирі, в Айові. Скручують жорсткими пластиковими гвинтами шов, що перетинає дно і йде по боках, мов широка посмішка. Гвинти закручують за допомогою якоїсь спеціальної викрутки з довгим стержнем, можливо пневматичної, схожої на той пристрій, яким тобі в гаражі розкручували гвинти на колесах. А навіщо скручують так, щоб їхні головки були всередині? Та це ж ясно. Щоб не здумалось якомусь жартівникові прийти зі своєю викруткою і опорожнити бак з лайном.

Гвинти розташовувалися вздовж шва приблизно через кожні два дюйми, тріщина мала довжину дюймів з шість, отже, подумав Кертіс, три гвинти випали. Негодящий матеріал чи погана конструкція? Та яка різниця?

— Чеканна фраза, — проголосив він і знову засміявся.

Гвинти вліво і вправо від шпарини трішки видавалися, але він не міг ні розкрутити їх, ні виламати, як це йому вдалося зробити з туалетним сидінням. Не було за що вхопитися. Правий тримався трохи слабше, і він гадав, що аби його порозхитувати, то, може, шов лусне ще далі. На це підуть години, і пальці в нього будуть збиті на кров, коли він зробить цю справу, а він, скоріш за все, міг би її зробити. Але що це йому дасть? Ще два дюйми щілини, щоб краще дихалось? Не більше.

Решта гвинтів трималися міцно, незворушно.

Кертіс уже не міг стояти навколішках, м’язи стегон у нього буквально горіли. Він присів під заокруглену стінку баку, поклавши передпліччя на коліна, звісивши вниз брудні долоні. Кинув погляд на ясніючий овал туалетного отвору. Там, подумалось йому, залишився верхній світ, але що йому там робити. Хоча там і пахло краще, і, коли ноги трохи відпочинуть, можна буде пролізти назад крізь діру. Він не збирався довіку сидіти тут, у лайні, якщо з цього ніякої користі. А її, схоже, нема. Кертіс сидів нерухомо, і товстезний тарган, що втратив страх, ворухнувся вгору по закаляній холоші його штанів. Він махнув на нього долонею, і той зник.

— І правильно, тікай, — сказав Кертіс. — Чому б тобі не протиснутись крізь шпарку? Ти якраз зможеш. — Він змахнув волосся з очей, розуміючи, що вимазує в бруд собі лоба, але не переймаючись цим. — Атож, тобі подобається тут. Ти, либонь, гадаєш, що вже помер і потрапив до тарганячого раю.

Ось він відпочине, трохи перестануть гудіти ноги, аж тоді він вилізе геть з цієї Країни Див, назад, до кабінки розміром як телефонна будка, у верхній світ. Трішечки ще відпочине. Довше, ніж треба, він тут ані хвилини не залишатиметься. Кертіс заплющив очі, намагаючись зосередитись.

Він побачив цифри, що сновигають на комп’ютерному дисплеї. Нью-йоркська біржа ще не відкрилася, тож це мусять бути заокеанські цифри. Мабуть, Ніккей. Більшість цифр були зеленими. Це добре.

— Метали і промисловість, — промовив він. — І фармацевтична «Такеда» — оце треба купувати. Будь-кому це ясно…

Скорцюбившись під стінкою майже у позі ембріона, зі змарнілим, пошмарованим бойовим розписом обличчям, з гузном, ледь не по стегна зануреним у рідкий гній, з руками, що так і звисали з підтягнутих до грудей колін, Кертіс заснув. І бачив сни.

Бетсі була жива, і Кертіс сидів у вітальні. Вона лежала на своєму улюбленому місці, між столиком для кави і телевізором. Дрімала, тримаючи в себе під рукою останній з недожованих тенісних м’ячиків. Чи то, в себе під лапою, як годилося б висловлюватися щодо Бетсі.

— Бетс! — гукнув він. — Прокинься й подай мені ідіотський цурпалок!

Вона ворухнулася і важко підвелась на ноги — звісно, важко, вона ж уже старенька, — і на нашийнику в неї дзеленькнув жетон.

Жетон дзеленькнув.

Жетон.

Він прокинувся, хапаючи ротом повітря, похилений набік, сидів, спираючись на дно баку, з простягнутою рукою, чи то щоб взяти в собаки телевізійний пульт, чи щоб почухати їй голову.

Опустив руку на коліно. І не здивувався тому, що плаче. Напевне, сльози в нього почали литися ще до того, як він очуняв. Бетсі мертва, а він сидить у лайні. Якщо в такій ситуації мало причин для плачу, то де їх може бути більше?

Він знову подивився на овальне коло навпроти себе потрохи вгору по діагоналі і побачив, що там уже доволі ясно. Важко було повірити, що він проспав тут так довго, але, здається, так і є. Щонайменше годину. Хтозна, скільки отрути він устиг тут вдихнути, проте…

— Не варто сумувати, — промовив він. — 3 отрутою я якось впораюся. Я ж, як не як, відьмак.

Та хай хоч яке тут отруєне повітря, а сон був дуже гарний. Вельми живий. Дзеленчання того жетону…

— Курва, — прошепотів він і сягнув рукою до кишені. Він відчув жахливу впевненість, що загубив ключ від «веспи», коли вповзав сюди, і тепер йому доведеться нишпорити, проціджуючи рукою лайно, і розглядати улов при невірному світлі, що сочиться крізь тріщинку і крізь діру в туалетному сідалі, та ключ виявився на місці. На місці були й гроші, але яка з них тут користь, ніякої користі й з кліпса, в якому вони були затиснуті. Кліпс золотий, дорогий, але занадто товстий, щоб розглядати його як знаряддя для порятунку. Так само й ключ від моторолера. Але на його кільці висіло дещо інше. Річ, від одного погляду на яку, від одного дзенькання якої йому ставало гірко й одночасно весело. Це був жетон Бетсі.

На ній звичайно було їх два, але цей він зняв у неї з нашийника під час прощання, востаннє обіймаючи її, коли передавав тіло ветеринару. Інший був формальним, по закону штату він означав, що всі щеплення їй зроблено. А цей — особистий. Прямокутний, як у військових.

Це не викрутка, але це тонка річ, зроблена з нержавіючої сталі, і Кертіс сподівався, що вона згодиться. Він промовив ще одну молитву — не знаючи, чи правда те, що кажуть про атеїстів в окопах, але про тих, хто потрапив у бак з лайном, здається, не було ніким нічого сказано, — і вставив жетон Бетсі у шліц правого від тріщини гвинта. Почнемо з того, що вже трохи розхитаний.

Він очікував на спротив, але під тиском жетона гвинт майже відразу повернувся. Його це так вразило, що він впустив кільце і мусив намацувати його. Знову вставив жетон у шліц гвинта і двічі повернув. Далі відкручував вже пальцями. З великою, нестримною посмішкою на обличчі.