До речі, один з голосів належав саме Полі. «Ви можете почати віддавати речі, — повідомив він. І ще сказав: Гадаю, все залежить від впертості вашої підсвідомості».

Якийсь час я просто лежав, а потім зміг знову заснути. Мені приснилося, ніби я у Сентрал-Парку, годую качок, аж раптом зненацька якийсь гуркіт, мов надзвуковий удар, і небо заволокло димом. У моєму сні дим тхнув горілим волоссям.

Я думав про Тоню Грегсон у Ровеї — Тоню та її дитину, в якої можуть бути очі Роланда Ейблсона, а може, й не його, — і вирішив, що мушу з нею ще почекати. Я вирішив почати з вдови Брюса Мейсона.

Потягом я доїхав до Доббс Феррі і викликав зі станції таксі. Таксист підвіз мене до житлового будинку на одній з вуличок Кейп Коду. Я дав йому якісь гроші, попросив зачекати — я не затримаюсь довго — і подзвонив у двері. Під пахвою я тримав коробку. На вигляд як коробка з тортом.

Дзвонити довелося тільки раз, бо я телефонував заздалегідь і Джаніс Мейсон чекала на мене. Я добре обміркував свою історію і розповів її доволі впевнено, знаючи, що таксі за дверима, в якому крутиться лічильник, вбереже мене від зайвої допитливості.

Сьомого вересня, розповідав я, — попередньої п’ятниці — я намагався видмухати якісь ноти з мушлі, яку Брюс тримав на своєму столі, бо чув, як сам Брюс це робив на пікніку на Джонс Біч. (Джаніс, місіс Володар Мух, кивала; звісно, вона ж теж тоді там була.) Отже, сказав я, щоб не бути багатослівним, я випросив у Брюса мушлю на вікенд, щоб попрактикуватися. Тоді, вранці у вівторок, я прокинувся зі страшним запаленням носових пазух і диким головним болем, тож куди там мені було йти. (Цю історію я розповідав уже кільком людям.) Я саме пив чай. Аж раптом почув гуркіт і побачив, як у небо здіймається дим. Я не згадував про мушлю аж до цього тижня. Наводив лад у шухляді, і, чорти мене забирай, вона там лежить. Тож я просто подумав… це не така вже пам’ятка, та все ж таки я гадав, що… ну, розумієте…

Її очі наповнилися слізьми, як мої тоді, коли Пола Робсон повернула мені «пенсійний фонд» Роланда Ейблсона, тільки тепер не було того нажаханого виразу, який, я певен, з’явився на моєму обличчі, коли Пола стояла там з відстовбурченим навсібіч волоссям. Джаніс відповіла мені, що вона рада отримати будь-яку пам’ятку, що нагадуватиме їй про Брюса.

— Я не можу забути, як ми з ним прощалися, — сказала вона, тримаючи коробку в руках. — Він завжди йшов дуже рано, щоб встигнути на потяг. Він поцілував мене в щоку, а я розплющила одне око і спитала його, чи не принесе він з собою додому пінту «хаф-н-хафу». Він сказав, що так. Це останні слова, що він їх промовив до мене. Коли він прохав мене вийти за нього заміж, я почувалася, мов Гелена Троянська, — глупо звучить, але це щира правда, — як би мені хотілося, щоб я сказала йому тоді щось гарніше, ніж «принеси додому пінту “хаф-н-хафу”». Та ми прожили разом уже багато років, і той день здавався зовсім звичайним, а ми… ми ж ніколи не знаємо, авжеж?

— Так.

— Так. Будь-яке прощання може бути останнім, а ми цього не знаємо. Дякую вам, містере Стейлі. За те, що приїхали, привезли мені цю річ. Дуже люб’язно з вашого боку. — Відтак вона злегка посміхнулася. — А ви пам’ятаєте, як він стояв на пляжі, без сорочки, і дув у мушлю?

— Так, — відповів я і подивився, як вона тримає коробку. Пізніше вона сяде, і дістане звідти мушлю, і триматиме її у себе на колінах, і плакатиме. А я, принаймні, знав, що мушля ніколи вже не повернеться до моєї квартири. Вона потрапила додому.

Я повернувся на станцію і сів на потяг до Нью-Йорка. Вагони були майже порожніми о цій пообідній порі дня, а я сидів біля вікна з брудними патьоками дощу, що змивав пил, дивився на ріку і наближення гряди хмарочосів. У хмарні й дощові дні ту гряду, здається, створюєш у власній уяві, і вона враз з’являється.

Завтра я поїду в Ровей, повезу пенні в кубику з прозорого акрилу. Можливо, дитина візьме його своєю пухкенькою рукою і здивовано роздивлятиметься. У будь-якому випадку, він зникне з мого життя. Я міркував так, що єдина річ, якої буде важко здихатися, — це подушка-пердушка Джимі Іглтона: навряд чи мені вдалося б переконати місіс Іглтон, ніби я взяв її на вікенд додому попрактикуватися, еге ж? Проте необхідність — мати винахідливості, тож я був певен, що перегодом вигадаю якусь підходящу історію.

Мені спало на думку, що з часом можуть з’явитися й інші речі. І я збрехав би, якби запевняв вас, ніби вважаю таку можливість абсолютно неприємною. Коди йдеться про повернення речей, які люди вважали назавжди втраченими, речей, що мають вагу, існують компенсації. Навіть якщо це зовсім дрібні речі, як, наприклад, кумедні окуляри або сталевий пенні у прозорому кубику… ген-ген. Мушу зізнатися, компенсації таки є.

Джаніс ніяк не могла дібрати вірного слова для означення місця, де жив Бадді. Як на дім, воно завелике, як на маєток — замале, а від його назви — Гарборлайтс, яка красується на стовпі біля в’їзних воріт, їй хочеться блювати. Ніби назва якогось ресторану в Новому Лондоні, де фірмова страва завжди рибна. Зазвичай вона уникає промовляти цю назву, кажучи «твій дім», а чи — «поїдемо до тебе, пограємо в теніс», або «поїхали до тебе, поплаваємо».

Майже так само й щодо Бадді, думає вона, дивлячись, як він знечів’я прямує через галявину за ріг будинку, туди, де в них басейн. Не хотілося б звертатися до свого бойфренда «Бадді», та, коли згадаєш, що його справжнє ім’я — Брюс, узагалі не залишається нічого святого.

Або щодо вияву почуттів. Вона знає, йому хотілося б почути від неї «я кохаю тебе», особливо сьогодні, в його випускний день, — це був би кращий презент, ніж той срібний медальйон, який вона йому подарувала, хоча медальйон їй коштував, хоч зуби тепер клади на полицю, — але вимовити це їй понад силу. Вона не могла примусити себе сказати: «Я кохаю тебе, Брюсе». Найбільше, на що вона могла спромогтися (і знову ж таки згнітивши серце): «Ти мені дуже подобаєшся, Бадді». Ба, навіть ці слова звучали, ніби фраза з якогось англійського водевілю.

— Тобі ж байдуже до тих її слів, правда? — останнє, що він сказав, перш ніж рушив через галявину перевдягатися в купальні труси. — Ти ж не тому залишаєшся тут, еге ж?

— Ні, просто хочу ще покидати м’ячики. Й потішитися з краєвиду.

Заради цього виду й варто було приїздити сюди, він ніколи їй не набридав. Бо з цього боку дому видно було весь Нью-Йорк — купу немов складених з деталей дитячого конструктора хмарочосів з відблисками сонця у вікнах верхніх поверхів. Джаніс вважала, що тільки з відстані можна насолоджуватись елегантною незворушністю Нью-Йорка. Це було її улюблене місце.

— Бо ж вона просто моя бабця, — продовжував він. — Тепер ти з нею знайома. В неї що на умі, те й на язиці.

— Розумію, — сказала Джаніс. Насправді їй сподобалась бабуся Бадді, котра навіть не намагалася приховати своєї зверхності. Отакечки, відбивай собі такт під музику. Вони ж з Гоупів, котрі прибули до Коннектикуту разом з рештою «Небесного воїнства», красно дякуємо. А вона просто Джаніс Гандолевські, школярка з Фергейвену, і в неї через два тижні теж випускний; Бадді з друзями тоді вже будуть у пішому поході Аппалачським шляхом.

Вона відвертається до кошика з м’ячиками, струнка, доволі висока дівчинка у джинсових шортах, кросівках і майці. Ноги в неї напружуються, коли вона навшпиньки робить подачу. Вона гарна, і сама це знає, це знання в неї зовсім не пихате, а чисто функціональне. Вона розумна, і сама це знає. Мало хто з фергейвенських дівчат зустрічається з хлопцями з Академії — йдеться не про тусовки по вікендах під час зимових свят чи на весняних балах, типу ну-ми-все-тямимо-давай-по-скорому, — і це попри те, що за її прізвищем тягнеться оте ські,мов бляшанка, прив’язана до заднього бампера сімейного седана. Вона спромоглася утнути такий соціальний фокус з Брюсом Гоупом, знаним також як Бадді.