Щиро,

«мала сеструха» Джонні Бонсейнта,

Шейла Бонсейнт-Леклер

964 Лісбон-стріт

Люїстон, Мейн 04240

P.S. Ой, я так наїхала на тебе!

1 червня 2007

N. — 48 років, партнер у великій бухгалтерській компанії в Портленді, розлучений, батько двох дочок. Одна — аспірантка у Каліфорнії, друга навчається у коледжі тут, у Мейні. Сам означає свої теперішні стосунки з колишньою дружиною як «віддалені, але дружні».

Він каже:

— Я знаю, що виглядаю старшим за свої 48 років, бо не висипаюся. Я намагався приймати амбієн і ті, що з зеленим метеликом[50], але від них тільки куняю на ходу.

На моє запитання, скільки часу він страждає на безсоння, отримую моментальну відповідь:

— Десять місяців.

Я питаю його, чи не через безсоння він звернувся до мене. Він посміхається в стелю. Більшість пацієнтів надають перевагу стільцю, принаймні під час першого візиту — одна жінка казала мені, що на кушетці вона почувається кумедною невротичкою з карикатури в «Нью-Йоркері», — але N. одразу ліг на кушетку. Він там лежить, міцно сплівши пальці собі на грудях.

— Гадаю, докторе Бонсейнт, ми обидва все добре розуміємо, — відповідає він.

Я питаю його, що він має на увазі.

— Якби я хотів лише позбутися мішків під очима, то пішов би або до хірурга-косметолога, або до свого сімейного лікаря — який, до речі, мені вас і порекомендував, сказав, що ви дуже сильний спеціаліст, — і попросив би чогось потужнішого за амбієн чи пігулки з зеленим метеликом. Мусять же існувати дієвіші препарати, чи не так?

Я мовчу.

— Наскільки я розумію, безсоння — це завжди симптом чогось іншого.

Я кажу йому, що не завжди, хоча в більшості випадків саме так. І додаю, що, якщо існує інша проблема, безсоння рідко буває єдиним симптомом.

— О, я маю й інші, — каже він. — Цілі купи. От погляньте на мої черевики.

Я дивлюся на його взуття. На ньому черевики спортивного типу на шнурках.

Лівий зав’язано вгорі, а на правому бантик внизу. Я кажу йому, що це вельми цікаво.

— Так, — каже він. — Коли я навчався у школі, дівчата мали моду зав’язувати кросівки внизу, якщо мали постійного залицяльника. Або хотіли показати хлопцеві, який їм подобається, що хотіли б з ним зустрічатися.

Я питаю, чи він з кимось зустрічається постійно, гадаючи, що цим допоможу йому розслабитися — на кушетці він лежить у напруженій позі, кісточки сплетених на його грудях пальців побіліли, ніби він боїться послабити тиск, яким їх утримує, бо інакше вони кудись відлетять, — але він не сміється. Навіть не усміхається.

— Я трохи застарий для того, щоб шукати постійних партнерів, — каже він. — Але дечого все ж таки потребую.

Він зважує.

— Я спершу зав’язував обидва черевики внизу. Це не допомогло. Натомість коли один вгорі, а інший внизу — це, схоже, таки діє. — Він звільняє праву руку від паралізуючої хватки лівої і підводить її вгору, показує мені зведеними майже впритул великим та вказівним пальцями: — От на скілечки.

Я питаю його, чого він потребує.

— Знову привести свій мозок до ладу. Хоча намагання поправити собі мозок, намагаючись зав’язувати черевики у відповідності до шкільного коду спілкування… трохи зміненого згідно з наявною ситуацією… це божевілля, як ви вважаєте? А божевільні люди мусять шукати допомоги. Якщо в них узагалі збереглася хоч дещиця здорового глузду — маю надію, що в мене він ще є, — вони це розуміють. Отже, тому я тут.

Він знову зчіплює пальці і дивиться на мене поглядом, у якому прочитуються зухвалість і переляк. А також певна полегкість. Він лежав безсонними ночами; намагаючись собі уявити, як воно — розповідати психіатрові, що він боїться за свій здоровий глузд, аж ось нарешті він це зробив, а я не заголосив, не кинувся тікати з кабінету і санітарів у білих халатах не викликав. Дехто з пацієнтів вважає, ніби у мене в сусідній кімнаті сидить напоготові ціла команда таких людей у білих халатах, озброєних сачками для метеликів і гамівними сорочками.

Я прошу його надати мені кілька актуальних прикладів його ментальних розладів, і він знизує плечима.

— Звичайне обсесивно-компульсивне лайно. Ви чули про цей синдром нав’язливих станів уже тисячі разів. Я до вас прийшов порадитися щодо основної причини. Розповісти про те, що трапилося у серпні минулого року. Я гадав, ви можете мене загіпнотизувати так, щоб я про все забув. — Він дивиться на мене з надією.

Я йому кажу, що, хоча тут немає нічого неможливого, гіпноз діє краще як допоміжний засіб для пригадування, а не для блокування пам’яті.

— Ет, — каже він. — А я цього не знав. Паскудство. — Він знову втупився у стелю. На одній половині його обличчя працюють м’язи, і мені здається — він хоче ще щось сказати. —

Розумієте, це може становити небезпеку. — Він замовкає, але це лише пауза; м’язи в нього під вилицею не перестають напружуватися й розслаблятися. — Моя проблема може бути дуже небезпечною. — Знову пауза. — Для мене. — Знову пауза. — Можливо, й для інших.

Кожний сеанс психотерапії — це серія виборів, розгалуження шляхів без дорожніх знаків. Наразі я міг би його спитати, що саме за проблема є такою небезпечною, але нехтую цим вибором. Натомість питаю його, яке конкретно обсесивно-компульсивне лайно він мав на увазі. Окрім зав’язування черевиків по-різному — один вгорі, один внизу, що само по собі є гарним прикладом (цього я йому не кажу).

— Ви самі усе це знаєте, — говорить він, кидаючи на мене хитрий погляд, від якого мені стає трохи не по собі. Я цього не показую, він не перший пацієнт, від якого мені стає не по собі. Психіатри — вони, як спелеологи, так-так, а кожен спелеолог вам скаже, що в печерах повно кажанів і мокриць. Не вельми приємна зустріч, але здебільшого вони в принципі безпечні.

Я прошу його посприяти мені. І нагадую, що ми з ним наразі лише знайомимося.

— Поки що не зав’язали постійних стосунків, еге ж?

Еге ж, відповідаю, поки що ні.

— Краще нам поквапитися, — каже він, — поки я ще в жовтогарячому стані, докторе Бонсейнт. На межі червоного стану[51].

Я питаю, чи він перелічує речі.

— Звісно, що так, — каже він. — Кількість клітинок у кросвордах у «Нью-Йорк Таймз»… а по неділях я рахую двічі, бо кросворди більші, і ще раз перевіряю себе. Є така необхідність.

Проходжу по власних слідах. Кількість гудків, коли комусь телефоную. В робочі дні тижня я переважно обідаю в «Колоніальній їдальні», це за три квартали від офісу, і по дорозі туди я завжди рахую чорні черевики. А повертаючись звідти, рахую коричневі. Одного разу спробував рахувати червоні, але це виявилося безглуздям. Червоні черевики носять тільки жінки, та й тих, по правді, небагато. Принаймні вдень. Я нарахував лише три пари, тому знову повернувся до «Колоніальної їдальні», тільки тепер уже почав рахувати коричневі черевики.

Я питаю його, чи йому потрібно нарахувати якусь визначену кількість черевиків, щоб отримати втіху.

— Тридцяти вистачить, — каже він. — П’ятнадцять пар. Як правило, це без проблем.

А чому необхідно нарахувати якусь визначену кількість?

Він розмірковує, дивиться на мене.

— Якщо я скажу «ви самі знаєте», чи ви попросите мене пояснити, що саме ви мали б знати? Ви вже не раз мали справу з СНС, я це з’ясовував — і то прискіпливо, — як подумки у себе в голові, так і в Інтернеті, то, може, перестанемо грати в лапанку?

Я кажу, що більшість рахувальників вважають, що досягнення визначеної кількості, відомої як «цільове число», необхідне для підтримування порядку. Так би мовити, щоб світ не зіскочив зі своєї осі.

Він удоволено киває — і крига скресла.

— Одного дня, коли я рахував, по дорозі назад до офісу мені трапився безногий чоловік. Він був на милицях, на відрізану ногу, що закінчувалася під коліном, у нього було надягнуто шкарпетку. Якби він був у чорному черевику, жодних проблем. Бо ж, розумієте, я повертався. Але на нім був коричневий. Мене це вибило з норми на цілий день, а вночі я зовсім не міг заснути. Бо непарні числа погані. — Він постукує собі по скроні. — Принаймні отут вони такі. Раціональна частина мого мозку розуміє, що все це лайно, але є там і інша частина, котра точно знає, що зовсім навпаки, і править ця частина. Можна гадати, що якщо нічого поганого не трапляється — фактично у той день трапилося хороше, аудит податкової служби ІК5, якого ми так боялися, було скасовано без жодних на те причин, — закляття мало б знятися, та дзуськи. Я налічив замість тридцяти восьми тридцять сім черевиків, а коли світ не завалився, ірраціональна частина мого мозку пояснила це тим, що я не просто перевищив цифру тридцять, а значно її перевищив. Коли завантажую посудомийну машину, я лічу тарілки. Коли їх там парне число більше десяти, все в порядку. Якщо ні, я додаю чистих тарілок, щоби була правильна цифра. Те саме з виделками й ложками. У пластиковому контейнері в посудомийці їх мусить бути щонайменше по дванадцять. Це означає, що, відтоді як я живу сам, треба докладати туди чистих.