— Коли я говорю про світове єврейство, то маю на увазі не расу, а ідею, єврейську ідею, якій, коли хочете, заздрю. Я б не зачіпав цього делікатного питання, але вимушений був це зробити у відповідь на згадування про Резерфорда. Але навіть ця ідея не спростовує моєї теорії щодо розвитку науки. Коли в Америці справді чогось досягнуть, то не завдяки їхній демократії, а тільки тому, що там зібралися вчені з усього світу. Надмірна концентрація неминуче повинна породити якісь відкриття. Але в цьому немає закономірності. Істинна ж закономірність розвитку й навіть розквіту науки полягає в тому, що справжня наука завжди народжується тільки під найжорстокішим гнітом. Як трава з-під каменя! Паскаль і Декарт з’явилися в епоху найвищого розквіту французького абсолютизму — при Людовіку Чотирнадцятому. Ньютон вмер би з голоду без королівських субсидій. Лейбніц вифантазовував свої монади при дворі ганноверських герцогів. Ваш Ломоносов — ким би він став без покровительства всемогутніх російських імператриць? Тільки тиранія забезпечує найвищі спалахи наукового генія. Навіть прославлені греки Сократ і Арістотель вже гаразд тямили всю силу і благодатність твердої руки: Сократ намовляв македонського царя Філіппа встановити тиранію в Греції і вирушити на підбій Сходу, лише в цьому вбачаючи запоруку збереження і нового розквіту грецької цивілізації, Арістотель передав ці ідеї Сократа своєму вихованцеві, синові Філіппа, Олександру Македонському. Гітлер був тиран, але саме при ньому став ученим я і Вернер фон Браун, і ми створили те, про що людство могло тільки мріяти: ракету, яка долетить не тільки до Лондона чи там ще кудись, а навіть до зірок і до Сонця! У вас теж можлива справжня наука, бо ваш Сталін теж тиран і може створити для неї всі потрібні умови.
Тут нарешті схаменувся я. Що ж це робиться? До чого вони добалакалися, ці нікчемні мудрослови? Ганьба!
— Протестую! — негайно втрутився я, — Сталін — не тиран. Товариш Сталін — вождь і геній.
Слова без заперечень, бо й хто б міг заперечувати в поверженій Європі, до того ж в кімнаті з’явився волохатий, мов бог у хмарі, Попов з щедрими дарами американської демократії, гарно розкладеними на біло-синіх німецьких тарілочках, блюдцях, розеточках, черепочках і ще чортзна на чому, він ніс в обох руках і мало не в зубах, несли за ним обидві жінки, засипаний сигаретним попелом стіл стрепенувся, ожив, засяяв, жінки й далі носили щось з кухні, тоді для годиться присіли на краєчку стільців, але не сміли заважати суворій чоловічій бесіді і, прихопивши філіжаночки з духмяною кавою, попрямували а своє кухонне царство. Ми взялися до діла без поквапу, пам’ятаючи, що найперше слід хоч трохи підгодувати господаря, голодного, як усі теперішні німці, але добра чарка і ще краща закуска доволі швидко зрівняли нас усіх і, розкочегарившись, ми стьобали коньяк вже без врахування своєї класової належності і класових інтересів. Однак Шмідт з його точним розумом не забув останньої моєї репліки.
— Вождь і геній? — звернувся він до мене. — Не заперечую. Але майте на увазі, що всі вожді — тирани, а тиран, в свою чергу — це один з різновидів генія. Починаючи з біблейських царів Давида і Соломона. Тому я надаю перевагу деспотизму перед демократією. Коли тиран залізною рукою зосереджує в однім пункті всі державні ресурси для вирішення якоїсь проблеми, то хіба це не геніально? Скажімо, треба блискавично озброїти народ. Демократія розведе безкінечні балачки про неморальність озброєння і вбивства, а тиран, виходячи з потреб моральності вищого порядку, зробить усе, щоб його народ володів зброєю, кращою, ніж вороги: він купить найталановитіших учених, мобілізує найдосконалішу техніку, забезпечить усім необхідним виробництво. Я сформувався як учений в спресованій атмосфері тоталітарної системи і в розрідженому повітрі демократій задихнуся. Тому коли мене запрошує Рузвельт (пробачте: Трумен) або Черчілль, я відмовляюся. Я надав би перевагу навіть Франко або Салазару, коли б знав, що на Піренейському півострові знайдеться бодай одна путяща лабораторія.
— А коли б Сталін? — бовкнув я. — У нас не те що лабораторії, цілі інститути до ваших послуг! Радянська наука — найпередовіша в світі! Під сонцем Сталінської Конституції все досягло небувалого розквіту.
Васильєв ретельно переклав про сонце і розквіт і, поки німець між двома черговими сигаретами і кількома, сказати б, позачерговими чарками коньяку перемелював у своєму арійському мозку цю мою не зовсім звичайну пропозицію, тихо спитав мене:
— У вас є відповідні повноваження?
— Які в чорта повноваження! — пирхнув я. — Куй залізо, поки гаряче!
Але німець не дуже кувався! Він сидів ні тпру, ні ну, коньяк на нього, виходить, зовсім не діяв, герр Шмідт тільки брався червоними плямами, пітнів і соловів, а своєї тевтонської впертості не втрачав аніскілечки. Єдина згода, якою я заручився від нього (точніше й не я, а Попов), — це те, що герр Шмідт не заперечує, щоб ми по змозі помагали йому продуктами, з якими в Німеччині, панове офіцери це прекрасно бачать, вельми сутужно. Ну, а коли ще буде й бонне-кофе для фрау Шмідт, то це вже щось надзвичайне!
Бачили типа: ти вози йому харчі, а для його маслакуватої фрау дорогоцінні кавові боби, а він тут сидітиме, слухатиме древньогрецьку музику своєї фрау і в ус не дутиме!
Коли я розповів про все майору Йоткову, він посвистів чи то насмішкувато, чи то безнадійно, тоді підморгнув у бік Васильєва:
— Це він штовхнув тебе на цю інтелігентщину — розшаркуватися перед фашистським конструктором?
— Та ні. Капітан Васильєв якраз стримував мене. Я сам подумав: коли цей Шмідт не клюнув на союзницькі обіцянки-цяцянки, то чом би не спробувати нам з нашим авторитетом і з авторитетом нашого вождя?
— Одразу видно, що ти не розвідник, — зітхнув Йотков. — Уяви собі, що я, перш ніж брати „язика“ в тилу фашистських позицій, став би розпитувати його, чи хоче він стати цим „язиком“ і відмарширувати разом з моїми хлопцями в розташування наших військ? Привів би я хоч одного „язика“ за всю війну? А я привів їх двадцять три, і були там не тільки солдати і єфрейтори, а й лейтенанти, майори, навіть один генерал, щоправда, скверненький, не стройовий, а інтендантський, та все ж генерал. Тепер тобі сам дається в руки вчений фашистський генералюга, а ти починаєш розводити мерихлюндію: бажаєте — не бажаєте, ми вас просим, бітте-дрітте! Та його треба хапати, поки теплий, і, як кота в мішку, мерщій в нашу зону, а там хай розбираються!
— Стривай, Йотков, — наставив я на майора свою широку долоню. — Ти ловив, хапав, цурпелив, це ти вмієш, не заперечую, хвала і слава! А я тільки стріляв і стріляли в мене. Здається мені: стрілянина втихла. Хіба тільки стрілянина? Невже й сьогодні треба ловити, хапати, цурпелити?
Йотков засвистів насмішкувато й безнадійно:
— Не треба тебе було залишати з Васильєвим! Він може обінтелігентити чоловіка за годину, а ви ж були разом цілий день! Послухай мене, Сміяне, ще раз: треба було цього німця хапати, поки теплий, і везти в нашу зону! А тепер що? Тепер я повинен доповісти про все нашим дідам. Що ти наобіцяв тому високолобому?
Я перелічив на пальцях:
— Запрошення від самого товариша Сталіна. Всі умови для наукової роботи. Науковий інститут в Москві. За Ельбою, на першому ж аеродромі, Шмідта ждатиме літак, який одвезе його до нашої столиці.
— Наобіцяв ти більше за Михайла Івановича Калініна, — посміявся Йотков, — але, думаю, нашому начальству тепер відступати нікуди, припер ти його до стінки. Хто ж то знає: може, так і треба було діяти і, може, ти справді одержиш „дідуся“ за цю операцію. Я б так не зумів. Цап-царап цьому фашистові — це б я провів на найвищому рівні. Схопити його, як військового злочинця, — за це я обома руками. Але самому гризти чорні сухарі, а вчорашньому вбивці обіцяти солодкий пряник, — від такого мене увільніть, не той характер.
Він вважав, що в мене якийсь особливий характер, може, просто українська впертість, яка вже давно ввійшла в приказку, а я й сам подивувався тоді своїй поведінці, зумовленій не знанням і розумом, а скоріше невиразними передчуттями і несвідомим прозрінням у будучність. О, благословенне незнання! Чи міг я тоді знати, що на острів Пенемюнде, цю диявольську кузню смертоносних знарядь, на якій ще вчора порядкували Вернер фон Браун і цей же Шмідт, вже прилетів наш майбутній Головний Космічний Конструктор Сергій Корольов, висмикнутий буквально вчора з табірної шарашки і зодягнений у форму полковника, яким ніколи не був та й не міг бути, бо що таке полковник для генія? Я не мав ніякого уявлення ні про ракети, ні про їхню потрібність для соціалізму, ні про їхнє велике благо і не меншу загрозу для людства, ні про те, що цей німець може пригодитися чи то для високого блага чи, може, ще для більшого зла, ніж у цій страшній війні. З святою наївністю кадрового офіцера, який звик не тільки виконувати накази, але й загарбувати все на завойованій території, я діяв за споконвічним українським принципом: „Що бог дасть — то все в торбу“. Тому, побачивши цю живу німецьку машину творення наймогутнішої зброї на світі (про атомну зброю я тоді ще нічого не відав), я вже не міг випустити її з рук, не подарувати її своїй багатостраждальній, але ж великій і переможній Вітчизні! Приймай, дорога Вітчизно, наші бойові дарунки! Саме тому в тій, затіненій зеленими рейнськими деревами німецькій кімнаті, я брехав натхненно, нестримно, безсовісно, обіцяв Шмідтові, не маючи на те ніяких повноважень, золоті гори, вдавав всемогутнє божество, а сам залежав од скивування пальця підполковника Дураса і не міг захистити найдорожчу в світі людину, з жахом ждучи того дня, коли доведеться розлучитися з Оксаною.
