Все, що їхнє,— так само й моє.
Ми сини Великого воза, народжені під ним, зачаровані його семизір’ям, приголомшені його вогняними колесами, покірливо простуємо туди, куди він котиться, ми затикаємо вуха на зойки, стогони і прокльони розчавлюваних твердими колесами, і біле сяяння Полярної зірки не возносить нас, а тільки засліплює і робить ще безпораднішими.
Чи ж треба дивуватися, що тільки слабка стать наважилася захистити мене, та я гордо відмовився, а тоді добровільно нагнув шию під ярмо темної, стидкої пристрасті Ольчиної. Як я міг піддатися тій звабі? Чому не відтрутив тої жінки? Хтиві рум’янці на щоках, сині вогні в очах, волосся чорне, як осіння ніч над кар’єром, широкі стегна вигойдуються, мов при землетрусі,—ох, Олько, Олько, хоч не я, а ти звабила мене, та гріх непрощенний впаде не на тебе, а на мене.
Як добре, що в людини є рідний куток, до якого завжди можна повернутися після всіх блукань по світах. Конаючий звір з останніх сил добирається до свого кубла, птаство з далекого вирію прилітає до торішніх гнізд, риби, долаючи найбурхливіші течії, вперто пробиваються до споконвічних нерестилищ, а людина ж повинна бути вищою за все живе! Рідна земля ніколи не набридає, і завжди вона найдорожчий скарб твоєї душі, твоя запомога, твоє спасіння.
Вдруге за останні роки повертався я до материної хати. Блискучим переможцем, сповненим надій і дерзань, два роки тому і нещасним розвитком, з пошарпаною, пограбованою душею тепер. Тоді рвався далі геройствувати, тепер треба було зализувати рани.
І ждати Оксану.
Бо коли я повернувся до Зашматківки, то чому не повернеться вона? А може, хоч обізветься до рідної матері?
Може, може…
Радянська наука — найпередовіша в світі. Ще зовсім недавно я вистрілював ці шаблонні лозунги, зневажаючи поверженого німця Шмідта, зневажаючи весь світ. Зневага призводить до ненависті. А ставши рабом ненависті, неминуче станеш і її жертвою. Чи ж думав я тоді про це в своїй офіцерській зарозумілості?
Тепер не було для мене ніякої науки: ні найпередовішої, ні навіть найвідсталішої. Не було нічого. Мама з селянською делікатністю уникала розмов про мої плани, зате малий Марко не відставав од мене, допитуючись, куди я тепер і як.
— Ти ж оце не назовсім приїхав до Зашматківки? — зазирав він мені в обличчя.
— А коли назовсім, то що?
— Тю на тебе, Миколо! В тебе ж он яка тепер освіта, а ти в наше село?
— Освіта ніяка. Всього два курси сільгоспінституту.
— Так у нас же на весь район з такою освітою не знайдеш! Тобі треба начальником райземвіддїлу або ж головою райвиконкому! Ти ж ще й капітан, а в нас навіть секретар райкому, кажуть, сержант чи що…
— Капітани й сержанти — це все минулося, Маркусю. Тепер інші часи, інші виміри. Ти мені краще скажи, як твої шкільні успіхи?
— У нас драмгурток організувався, це той учитель літератури, що я тобі колись казав. Ставимо „Сватання на Гончарівці“, я там граю свата, який постукує ціпком і примовляє: „Так-таки так!“ Учитель каже, що в мене є талант.
— Раз вчитель каже, то треба йому вірити, Вітаю тебе, Маркусю! Коли ви показуватимете виставу?
— А вже скоро! Прийдеш?
— Як не стану заврайземвідділом, то прийду! — засміявся я.
Може, всі ми вже від народження актори? В десятирічці я теж був активним драмгуртківцем, грав у „Загибелі ескадри“ боцмана Кобзу, ходив по сцені, гуняво погукував: „Мідяшки-залізячки драїть!“ Керувала драмгуртком вчителька літератури Наталія Іванівна, попівська донька, яка вимушена була відчищатися від бруду свого класового походження підвищеною революційною пильністю. Вона й звернула увагу на те, що українського буржуазного націоналіста Кобзу грає здоровенний Сміян, а революційного матроса Гайдая дрібненький і непоказний Ванько Кіптілий. Нас з Кіптілим поміняли ролями, я негайно задер носа від гордощів, а Ванько тяжко переживав, бо він був секретарем шкільної комсомольської організації і вважав для себе ганебним грати роль класового ворога.
Ми з Ваньком разом пішли до кулеметного училища, але мене випустили достроково, а Кіптілий ще зоставався на рік і війна застала його курсантом. Десь на пекельних рубежах літа сорок першого року він і загинув за кулеметом в курсантському загоні, хоч, здавалося б, такого маленького куля повинна була обминути і найперше знайти таку показну мішень, як молодший лейтенант Сміян. Та кулі не вибирають.
Які постріли долі спрямовані будуть проти мого маленького брата?
У приписах аноніма з 1561 року значиться: „Коли автор драматичний хоче сподобатися публічності, то мусить конечне показувати їй багато дияволів, вони повинні бути бридкі, повинні кричати, вити, радісно скрикувати, кидати тяжкі прокльони й звинувачення, а в кінці тягнути з диким вереском свої жертви до пекла, і треба, щоб галас був жахливий“.
Добре, коли дияволи й вороги лишаються тільки в п’єсах. А коли починають їх шукати в житті? Ось мене вже знайшли, ткнули пальцем, затаврували. Не повтори, малий братику, моєї долі, ой, не повтори!
Не дали мені стати вченим агрономом, тож недовченим я теж не хотів бути і, нічого не сказавши мамі, подався до Положаївської МТС, садиба якої ще з довоєнного часу була на положаївських хуторах у степу.
Положаї виділилися з Зашматківських земель ще за Столипіна, як слід загосподарювати не встигли, бо почалася війна, а тоді революція, а тоді селянські бунти й війна громадянська, земельним кодексом після смерті Леніна всю землю, обіцяну Жовтневою революцією селянам, було оголошено державною власністю, і виходило, що селяни мовби ставали наймитами в держави, щоправда, добровільними: хто хотів, міг брати землю в оренду, хто не хотів — міг показувати дулі горобцям. Селяни, як царі: бувають великі й ніякі. Серед Положаїв один теж став великий, розбудував хутір, поставив простору стайню, хліви, клуні, підкати для реманенту, спромігся навіть на олійницю. Всі інші Положаї лишилися маленькими й непоказними, хоч згодом караючу руку пролетаріату було занесено й над ними, бо вважалося, що на хуторах — всуціль куркульня. Давид Демидович, молодий тоді парубчак з бідних Положаїв, на всяк випадок рвонув на будови п’ятирічки і повернувся на хутори, коли там на садибі великого Положая організувалася перша в наших степах МТС. На будовах Давид Демидович освоїв американську техніку, знав „фордзони“, „катерпілери“ і „джон діри“, і його поставили головним інженером МТС. В нашій школі для десятикласників Давид Демидович організував курси трактористів, і я був відмінником на тих курсах, що пригодилося мені й в училищі і на фронті. Після війни Давид Демидович став уже директором Положаївської МТС, отож гріх було не скористатися з давнього знайомства і не попроситися простим трактористом. Трактор гуде й клекоче, а думки снуються, ти сам на всім світі, тільки небо, земля, простори, як бог для ченця за монастирськими мурами. Саме це мені потрібне сьогодні для душевного вспокоєння.
Хутори теж погоріли, але колишня стайня великого Положая, в якій до війни містилися емтеесівські майстерні, якимсь чудом уціліла, тепер там, власне, була вся МТС: і майстерні, і склад запчастин, і контора з двох кімнаток, одну з яких займав директор з головним інженером, іншу — бухгалтери й плановики.
В директорській кімнатці спиною до дверей сидів на табуретці маленький чоловічок, у солдатській шапці-вушанці і в старому пальті з чорним смушевим коміром, і тулив руки до закіптюженої грубки.
— Добрий день, — привітався я до чоловіка. — Я до директора. Давиде Демидовичу, це ви?
Чоловічок на мить повернув до мене гостреньке лице, креснув по мені очима, знов одвернувся, квапливо пробурмотів:
— Ні, ні, директора немає! Немає і невідомо, коли буде. Тут я вам нічого не скажу.
Звичайно ж Положай постарів і мовби зсохся за ці роки, але це був він, Давид Демидович, хитрий дядько, що став, мабуть, ще хитрішим. Я пройшов до вікна, підджунив ногою ще одну табуретку, яка була в „кабінеті“, сів на неї, розстебнув шинелю, зітхнув:
— Давиде Демидовичу, я ж вас упізнав, не треба мене дурити. Мене ви, звичайно, впізнати не могли, та й не дивно: десять років, як ми бачилися. Я Сміян Микола Федорович із Зашматківки.
