— Що тобі, Миколо?

— Якось наче холодно стало, чи що.

— Тепло ж яке! Вже он сходить сонце, то й зовсім буде, як у раю!

Які то сили розташували рай поряд з пеклом — добрі чи злі, мудрі чи нікчемні? Я пережив усі пекельні муки, допоки переконався, що в цю ранню пору на дебаркадері немає нікого, нікого, а тоді зазнав усіх райських блаженств, не побачивши Ольки, нарешті повіривши в свою свободу. З’явилася б Олька на пристані, кинулася до мене, що я сказав би Оксані? Пазурець загруз — всій пташці пропасти. Тоді в страшних, як землетрус, Ольчиних обіймах я пропав без надії на порятунок, забувши про честь і каяття, тепер треба було жити далі, а про каяття Оксана не хотіла й чути, ще раз виникла б і стала між нами осоружно-безсоромна Олька, — то й не знати, що сталося б з нами, як поточилося б наше життя.

Ох, як же непросто бути вільним навіть у землях вольностей запорозьких!

Діди-перевізники куняли в своєму човні. Коли я поміг Оксані переступити через борт, а тоді кинув у човен наші речі, дід Петро, який грівся проти сонечка в носі човна, обізвався до діда Гаврила, що сидів на кормі:

— А що, Гавриле, параход вже відчалює?

— Та вроді відчалює…

— Хвиля прокотиться, то можна й пливти?

— Та вже ж, що можна.

Нас вони мовби й не зауважували. Звична справа: перекинути на той бік, руб з людини, руб з поклажі,— і знову назад і тепер ждати пароплава згори, з Києва.

— Нас не на Вільний, а до Прорізі,— сказав я, сідаючи поряд з Оксаною.

— На Прорізь далеко, — відповів дід Гаврило, — це вже весною, як води багато, то ми й на Прорізь ходимо, а ниньки ж з Вільного й вам ближче до Зашматківки, та й нам з Петром…

— Ми вам заплатимо, — пообіцяв я.

— Платня — що! Далеко ж та й проти води. На тяглі треба йти вздовж усього Вільного.

— Я поможу, — знов пообіцяв я, заповзявшись на своєму, — мені це не важко… А нам би з дружиною дуже хотілося саме до Прорізі.

Оксана запитально глянула на мене, не розуміючи, звідки ця моя примха, але мовчала.

— Та воно можна й до Прорізі,— вставляючи весло в кочеток, роздумливо мовив дід Петро, — коли вже вам так треба, то чого ж…Оце ви й з жінкою, воно діло сімейне… Вроді ми вас колись перевозили. Правда ж, Гавриле, перевозили?

Я весь похолов. Ось візьме дід Гаврило та й бовкне про Ольку, як вона проводжала мене до їхнього човна, як безсоромно чіплялася… Але дід Гаврило вже давно перейшов межу дріб’язкової доскіпливості, він дивився на світ з тих висот, де вже все втрачає свої ознаки, а зберігає тільки саму суть, його, як філософа, тепер цікавили принципи, а не деталі. Гаврило навіть не глянув на нас з Оксаною, хоч ми сиділи обличчями до нього, він дивився в далину, на річку й на небо, думав щось своє і, може, й не чув свого напарника. Тому зовсім несподівано пролунали його слова:

— Вроді лічность знакома. Ви ж із Зашматківки?

— З Зашматківки, — відповів я.

— І хто ж ви будете, як не секрет? — поцікавився дід Петро.

— Сміян. Федора Сміяна до війни ви, може, знали?

— Федора? Федора не знали. Правда ж, Гавриле, Федора ми не знали?

— Бо Федора й не було, — озвався Гаврило, — Сміян був один — Микола.

— То мій дід, — пояснив я, — вмер в голод.

— Бач, а ми й не знали, — зітхнув Гаврило, — а колись же парубкували з Миколою. Правда ж, Петре, парубкували? Ми було з Петром через гору та на Лихівку до дівчат, а Микола аж на Пришиб вдарявся, була там у нього, казав, уже така дівка, що крий тебе божа сила! Та й сам Микола ж був парубок, ох же ж і парубок!..

Я непомітно накрив долонею Оксанині пальчики. Чуєш, мала, який був Микола Сміян! А може, й онук його не гірший? Адже теж Микола.

Оксана ледь повела на мене оком, але ні мови, ні усміху, ні поруху. Сиділа вся напружена, не знаючи, що я задумав з цією Проріззю, а питати при дідах не хотіла.

Коли перетнули Дніпро і ніс човна човгнув по мілині, я випередив діда Петра, роззувшись і підкачавши холоші штанів, стрибнув у воду, сказав: «Давайте вірьовку!» Дід Петро розмотав вірьовку, один кінець прив’язав за кочеток, інший подав мені.

— Лямки в нас нема, — сказав він, — бо ми ж тепер на тяглі не ходимо, це хіба що восени, як дощі наллють Прорізь і з Вільного пасажири бродом уже не переберуться…

— Та яка тут лямка? — засміявся я. — Човен же легший, як тріска. Сам пливе — тільки підсмикуй!

Я пішов понад берегом острова по мілкій воді, дрібний мокрий пісок бездонно провалювався в мене під ногами, він був зрадливо-податливий, як злукавлена жінка, і невловимий теж, як жінка, мені захотілося, щоб Оксана була зі мною, і я покликав:

— Оксано! Вода божественна! Стрибай до мене!

Без зайвих намовлянь Оксана скинула босоніжки, для годиться зачерпнула долонею води — чи не надто холодна? — і стрибнула в мої обійми, супроводжувана схвально-філософічним покахикуванням діда Петра і діда Гаврила. Я пішов трохи глибше, посту-паючись мілкою водою Оксані, так ми йшли плече в плече якийсь час мовчки, тоді вона ледь чутно промовила:

— Що ти оце надумав?

— А хіба що?

— Чого ми переправляємося аж за Прорізь?

— А ти й досі не здогадалася? Хіба забула те наше Місце?

— Нічого я не забула. Та коли ж то було!

— Ти кажеш: було? Так не було ж тоді нічого! Ти привела з собою Ольку, і вона все перепаскудила. Вона стає між нами, мов зла недоля. Та вже досить! Сьогодні ми з тобою нарешті будемо самі, без нікого, як Адам і Єва! Бачиш, яка тут пустеля? Води, піски, береги, небеса, весь світ довколишній — тільки для нас! Ніде нікого, ніхто не завадить нам з тобою пожити бодай один-єдиний день отут над водами, на пречистих пісках, під цим сонцем серпневим, як в раю. Не казав тобі, а надумав усе це ще в Каховці, плюнув тоді на свою агростанцїю і на все на світі, вирішив завезти тебе додому, але не в село, не до наших матерів і рідних людей, а саме в оцю пустелю, де ми будемо самі, без нікого, на цих білих пісках, над м’якими водами дніпровськими, під шовковистими небесами.

— Ти здурів! — прошепотіла Оксана, червоніючи. — Що ти ото кажеш? Почують діди — що вони подумають?

— Діди не почують, — заспокоїв я Оксану. — І ніхто не почує. Підійди ще ближче!

— Ну, Миколо! Ти наче маленький.

— Я вже давно не маленький, — засміявся я і не промовив, а проказав самими губами: — Я тебе люблю!

— Ні, то я тебе, — сказала вона тихо. — А тобі зовсім не треба мене любити. Нема за що.

Я жартома штовхнув її в плече.

— Зараз буде Прорізь, підемо на веслах. Прошу в човен, товаришко Сміян!

Я замінив діда Петра на веслах, і ми перехопилися через бистру Прорізь одним махом. Дід Гаврило спробував одмовитися від додаткової плати, але не зміг цього зробити, бо гроші йому вручала Оксана, яка додала ще й поцілунок в сиву дідову бороду.

— Оце ж тобі, Петре, яка рахуба, — бурмотів дід Гаврило, — такі ж тобі пасажири: і на тяглі нас вели, і на веслах, і гроші, та ще й оце, наче й парубкування наше вернулося…

Я зіпхнув човна, вода підхопила його, понесла, ми з Оксаною були тепер самі серед безмежних пісків, вод, прибережних шелюгів, і тільки далеко-далеко над самим берегом темніли круглі валуни кам’яної забори.

— Згадала це місце? — спитав я тихо Оксану. Вона підняла на мене погляд, мовчки кивнула. Щось її тривожило, вона ніяк не могла збагнути моїх намірів, від самої Каховки я поводився з нею, мов грізний феодал, не питаючи згоди, віз Оксану куди хотів, примушував коритися в усьому, і вона, мовби спокутуючи провину за нашу безглузду розлуку, мовчки корилася, але тут, на рідних берегах Дніпра, в ній відродилися спогади і про давнє горе, страждання й ганьбу, але й про її пречисту любов до мене, яка не вмерла навіть у бруді й потоптаності. Оксана ще хвилину мовчки дивилася на мене, тоді пошепки, ніби лякаючись, що хтось нас може підслухати, поспитала:

— Чого ж ми стоїмо тут? Може, вже підемо?

— Куди? — здивувався я.

— Як то куди? До села. Додому. До твоєї і моєї матері. Вони ж, мабуть, ждуть-не дождуться.