— Якийсь він наче з замазки зроблений, — сказала вона, — доторкнешся — так і вгрузнеш…
— Сирота, — пояснив я, — а сиротам треба співчувати.
Оксана промовчала, хоч душа її чула те, до чого я виявився безнадійно глухий.
Після тих гречаних галушок я ще не раз і не двічі запрошував до себе Сироту, всіляко опікувався ним на факультеті, коли обирали профбюро факультету, рекомендував його туди „для підтримки штанів“, як ми тоді висловлювалися, бо саме профбюро володіло правом розподіляти між студентами талони на одяг і взуття для найбідніших. Сироту обрали одноголосно, він здобув славу найсправедливІшого при розподілі талонів на американські ботинки і куртки, на прислане дружиною Черчілля сукно і ще якість там пожертви зарубіжних багатіїв для голодраного радянського студентства. Все йшло прекрасно, я пишався своїм вибором і своїм тонким знанням людської натури, як зненацька профбюро своїм черговим рішенням виділило мені якісь іноземні ботинки з цупкої (може, навіть буйволячої) шкіри, на товстелезній підошві, ботинки, яких я не просив, як взагалі не просив нічого і ні від кого. Я впіймав Сироту, зграбастав його за комір, трохи потряс, тоді поставив на землю і поцікавився: „Що це таке?“. Сирота пояснив. Сам він сирота, це всім відомо, але ж його наділено громадськими функціями, отож він не має права допомогти сам собі, хоч він і нещасний сирота. Виходить, він вирішив допомогти собі, прикриваючись моїм іменем? Боже борони, це тільки спроба вирватися на оперативний простір, а щоб довести, що це справді так, ми можемо віднести ці злополучні буржуазні ботинки на товчок, продати їх спекулянтам за будь-яку ціну, а виручені гроші спокійно залишити а кафе-закусочних, що траплятимуться нам на путі.
Сирота бив мене демократизмом, якого моя військова душа не знала. Я маленький хлопчик, заліз на стовпчик… Він учив мене жити. Може, так і треба? Що я знав і що я вмів у цьому по-своєму жорстокому житті, яке не знало злих кулеметних черг, відьомського цмакання мін, кошмарного завивання авіабомб, тупих ударів танкових гармат — в тіло, в душу, в божу мать, в усіх дияволів і в тартарари, зате твердо засвоїло правила пристосовництва, вміння ховатися за чужі спини, виставляти поперед себе фальшиві істини, в які сам не віриш, проголошувати заклики, за якими й гадки не маєш іти, проповзати вужем, міняти стару засохлу шкіру на золоту луску неправедних достатків. Цей миршавенький Сирота, затурканий своїм походженням, запеклий інститутський трієчник і за недоумкуватістю і за переконаннями, вчив жити мене, вчорашнього офіцера, досвідченого чоловіка, мужа, воїна, який знав сяйво перемог, глибини страждань, бачив зльоти геройства і ницість боягузтва, людську недолю і людську велич. І він мав слушність! Профбюро, ніби прикриваючись добрими намірами, принизило мене і, власне, зганьбило цим талоном на американські ботинки, а тоді хтось принизив ще й удруге, підсунувши мені ботинки тридцять восьмого розміру, хоч навіть сліпому було видно, що я ношу взуття не менше розміру сорок п’ятого. Справді, нічого не лишалося, як мовчки й швидко пропити цей принизливий дарунок, тобто зробити так, як радить тихенький Сирота.
Ми взяли ті розпрокляті ботинки, сіли на трамвай, доїхали до товчка, що мав романтичну назву „Озьорка“, зіпхнули ботинки за кілька сот карбованців, а тоді вирушили з Сиротою вздовж центрального проспекту нашого Нижньодніпровська, акуратно „відмічаючись“ в кожній торговельній тучці. Сирота розігрівався спиртним повільно, як сільський локомобіль соломою: довго гріється вода, тоді призбирується пара, штовхає поршень, обертає вал з насадженими на нього маховиками, розкручує їх швидше й швидше до шелесту, до свисту, до загрозливого гудіння. Сирота пройшов усі ці стадії і, коли ми добралися до центру міста, він уже гудів, або ж, висловлюючись мовою закону, став суспільно небезпечним. Як відомо, у всіх великих містах порядок, подібно до земного ядра, скупчується в центрі, і що ближче до центру міста, то більше порядку, тобто більше тих, хто за ним стежить, тобто представників робітничо-селянської міліції. Ми з Сиротою дочалапкали вже, власне, до найцентрішого центру, бо по той бік проспекту була цегляна, з дореволюційними витребеньками будівля міськради, а тут — вильот вулиці з революційною назвою Барикадна і взуттєва фабрика імені Лазаря Мойсейовича Кагановича і перед самою фабрикою досить відома пивна, про яку в місті так і казали: „Ходімо вип’ємо у Кагановича“. Пивна, хоч і в центрі, була суто демократична: пити навстояка, високі маленькі столики, де можуть притулитися двоє або троє, пиво з бочки, горілка — з-під прилавка, закуска — „мануфактурою“, тобто втиратися власним рукавом. Було накурено, гамірно, брудно, я обіпер Сироту об столик біля стіни, сам вирушив здобувати нашу чергову норму: двічі по сто і два кухлі пива. Коли повертався з кухлями пива в обох руках, біля маленького Сироти стояло дві темні постаті блюстителів порядку, Сирота їм щось популярно пояснював, вони ж, не маючи ніякої охоти розпочинати тут балачки, мірилися покласти край студентському красномовству і вже підчепили Сироту під лікті, щоб коли не вивести, то просто винести з пивної, як найостаннІшого п’яницю. Взаємовиручка в бою — найперша заповідь для солдата. Я кинувся на допомогу, але кухлі з пивом перешкоджали мені просуватися з потрібною швидкістю, а тут усе вирішували секунди. Поки я дістався до „нашого“ столика, там уже був і третій міліціонер, лейтенант, гірше це чи краще, думати було ніколи, я хряпнув бокали на столик, мерщій розстебнув шинелю, щоб видобути документи, блиснули в тьмавому світлі мої ордени, досвідчений страж порядку зауважив той блиск, коротко змахнув рукою, даючи знак міліціонерам, щоб вони не так запопадливо намагалися зупинити розкручені маховики Сиротиного локомобіля, повернувся до мене, поштиво козирнув. Все-таки на вулицях радянських міст найперші інтелігенти— це міліціонери, надто лейтенанти міліції. Я став не дуже доладно пояснювати лейтенантові причини того стану, в якому перебував нині Сирота і до якого, власне, наближався вже й я сам, я не козиряв своїм фронтовим минулим, а більше налягав на сирітство Сироти і на студентські нестатки, які мимоволі штовхають людину до вчинків, які не можуть бути виправдані, буває ж це надзвичайно рідко, коли бог пошле, як тій вороні з байки, шматочок сиру бідному студентові, і тоді…
Але тут ми з лейтенантом озирнулися і не виявили предмету мого палкого захисту. Сирота щез. Міліціонери стояли ні в сих, ні в тих, вони надто буквально виконали команду свого лейтенанта, а цей студентик прищулився, накосяка, хаміль-хаміль — і тільки смуга лягла.
Лейтенант ще раз козирнув мені для інтелігентності, а тоді вже без будь-якого панібратства доволі сухо сказав:
— Треба було б скласти протокол, але для першого разу обійдемося зауваженням. Просив би вас… Самі розумієте… А свого товариша знайдіть і відведіть додому. Бо стан у нього — самі бачили…
Сироти я не знайшов. Побачив його тільки на третій день в інституті.
— Ти як тоді зник? — спитав я Сироту. — Я шукав тебе до ночі. Тривожився за тебе.
— А я проскочив у дефіле і не вдарився фронтально, тобто навпрошки, а рокадними, значить, шляхами гайнув на оперативний простір.
В устах цього миршавенького студентика закрутисті військові терміни лунали досить кумедно, але я подумав, що Сирота хоче зробити мені приємність і тому вдається до такого не властивого йому способу мовлення.
Ще раз переконався в намаганні Сироти платити добром за добро в голодний сорок сьомий рік, коли про Оксанині гречані галушки ми вже й не мріяли, коли в студентській їдальні давали тільки варений червоний бурячок з підозрілою підливою, коли в холодних безмірах українських степів знов літала мовчазна смерть і шкірилася своїми голими зубами так само люто, як у тридцять третьому році.
Сльотавим березневим вечором, у неділю, до нашого підвалу прибився захеканий, весь розчухраний Сирота, тягнучи тяжке відро, обв’язане не дуже чистою ганчіркою.
— Це що таке? — здивувався я, принюхуючись до Сироти, від якого виразно тхнуло алкоголем не найвищого ґатунку.
