Карпенко, не поспішаючи, підходив до скверу, де хрипів невидимий серед дерев репродуктор.

Стояла легка тиша. Міська людина, Карпенко з трудом звикався з нею: часом вона здавалася йому тишею перед грозою. Можливо — тому, що на душі було неспокійно. Не хотілося навіть курити. Прослухавши останні вісті, він пригадав, що завтра в бабусі день народження, і пішов на пошту. Там також було тихо. Молодий телеграфіст читав книжку з зображенням людини, що стріляла, на обкладинці. Назви її Карпенко не встиг прочитати, але по формату і по оформленню побачив, що вона з серії «Бібліотеки воєнних пригод». Посміхнувся, «От читає хлопець про шпигунів та диверсантів і, мабуть, дивується, — звідкіля, мовляв, в наші дні!.. А розкажи йому, що відбувається в його Стопачах, — не повірить». Ігор взяв бланк, написав текст. «В Каневі буде вранці», пообіцяв телеграфіст. Швидко дав здачу і знову вхнюпився в книжку.

Коли Карпенко повернувся до себе в номер, було вже біля дванадцяти. Ліжко Лоська стояло незаймане.

Лампочка ледь світилася під стелею, Жовте, слабке світло навівало нудьгу. Читати темно. Ігор підійшов до старенького дзеркала, в яке, протягом його довгого віку, дивилася не одна тисяча людей. Наблизивши до каламутного скла обличчя, глянув на себе, як на незнайомого: давно не бачив свого відображення. Крупна голова з каштановим, що ледь кучерявилось, волоссям; широкий прямий ніс над жорсткувато опущеними куточками губів і круте підборіддя. Обличчя як обличчя — вилицювате, міцно обтягнене смаглявою шкірою, Під широким, з легкими залисинами лобом — великі сірі очі, з ледь помітними коричнюватими краплинками навколо спокійних, уважних зіниць. Над ними — густі темні брови, що круто підіймалися до скронь. На правій — неслухняна жорстка щіточка, Він послинив пальці і спробував її пригладити, але нічого не вийшло. Ще раз критично оглянувши своє відображення, Ігор провів долонею по щоках: завтра треба поголитись. Відійшов од люстра, закурив. Робити було нічого. Треба лягати спати.

Вранці біля райвідділу Ігор побачив «Побєду» Степаничева. «Не інакше, як від'їжджати зібрався». Справді, в кабінеті райуновноваженого генерал з трудом запихав у свій розбухлий портфель, що його колеги по службі прозвали «Ноєвим ковчегом», невеликий дорожний несесер. Тільки коли вдалося защепнути замочки, Юрій Кирилович з полегкістю зітхнув і потиснув Карпенкові руку.

— Ну, от я і зібрався. Мене викликав Москва. Поки що залишишся ти. Ти чого вовком дивишся? Не спав чи що? Чи з товаришем хильнув на радощах?

— Ні, Юрію Кириловичу. Просто не спалося.

— Це буває.— Степаничев потер обличчя долонями, і Карпенко зрозумів, що генерал теж погано спав.

— Повернемося до нашої вчорашньої розмови. — Генерал затарабанив пальцями по портфелі.— По-перше, про диверсію на 107-му кілометрі. Після висновку вашого приятеля Замбахідзе думка, що метою диверсії було висадження мосту, недоречна, Хто став би жертвувати людьми, йти на риск, знаючи, що такий міст можна полагодити за кілька годин? Коломийчук не знати цього не міг. Комусь, звичайно, вигідно, щоб ми сприйняли цю диверсію всерйоз. Але ми цього не станемо робити, а зупинимося на тому, що спроба висадити міст — інсценізація з метою відвернути нашу увагу від головного, спрямувати її по невірному шляху. Готуються до такої інсценізації майже завжди набагато ретельніше, ніж до справжньої диверсії. Адже тут завдання якнайдовше водити ворога за носа. Значить, неодмінна умова такої інсценізації — найсуворіша конспіративна підготовка. Розумієш?

Карпенко уважно слухав генерала, іноді киваючи головою і викурюючи цигарку за цигаркою.

— Якщо так, то звідки взялася анонімка? Якщо вірити їй, то автор повинен був бути присутнім, коли обговорювалися деталі майбутньої диверсії. Адже сумнівно, щоб така розмова була кимсь випадково підслухана. Конспірація в групі Коломийчука, скажемо відверто, була чудовою, Цей шляховий майстер просидів у нас під носом цілих 10–12 років з своїми людьми. І, очевидно, не ледарював. Значить, їх хтось виказав! Хто? Хтось із трьох учасників нападу на міст? Дурниця. Він би не пішов, щоб потрапити в засідку, ним самим організовану. Природно, що виказати їх міг лише той, хто лишився на волі. А хто ж лишився? Коломийчук? Неймовірно, але нічого іншого не придумаєш. Ми більше нічого не знаєм.

Генерал замовк. Карпенко потирав око, що сльозилося від їдкого цигаркового диму. Обоє мовчали деякий час.

— Мене бентежить, Юрію Кириловичу, брехня капітана міліції Нікольського. Адже він збрехав, що дістав із скриньки записку. І ще. Чому Нікольський, людина, яка прослужила, напевне, не один рік на оперативній роботі, намагався просто пристрілити хлопчину, який кинув зброю. Тобто забити єдину людину, яка могла дати якісь дані.

— До речі, про Нікольського. Вчора, коли я одержав ваш рапорт, то зв'язався з начальником Вишгородського відділення міліції. Попередив його, що справу з спробою висадити в повітря міст ми беремо до себе, Він мені, між іншим, сказав, що Нікольський, який відмовився місяць тому від переводу у Вишгород, коли там була вакансія, днями подав рапорт з проханням перевести його саме туди.

— Ну що ж, нехай іде на підвищення. Він же тепер в герої вибився.

— Щось мені цей герой здається підозрілим, — зауважив генерал.

— Може, потрібна профілактика?

— Я буду наполягати, щоб його просьбу задовольнили якомога швидше. А разом хай заберуть туди ж на підвищення і старшого сержанта Іванцова. Побачимо, що це нам дасть.

За дві години Степаничев уже був у Вишгороді. Не заїжджаючи в Управління, він попрямував прямо в аеропорт. Москва чекала на доповідь.

Вже почалася посадка. Лунали останні поради проводжаючих: «прийми таблетку», «дай телеграму мамі» і т. п. Степаничев слухав схвильовані розмови людей, занепокоєних найрізноманітнішими справами, і мимоволі думки його залишали осторонь службу і також переходили на буденне, домашнє, що чекало на нього в Москві.

Посадка закінчилася. Борт-радист замкнув двері, і машина, завиваючи моторами, покотилася в протилежний кінець аеродрому.

Літак пішов точно за розписом: в 12 годин дня.

О 12 дня диспетчер Вишгородського аеропорту Ганна Сергіївна Лучко, або, як її всі запросто звали Ганнуся, здала чергування і пішла до службового автобуса, що розвозив працівників аеропорту після роботи.

Ганнуся ще не встигла засвоїти недбало-байдуже ставлення старих аерофлотців до красивих машин, що стартували і сідали на льотному полі, і затрималася, щоб провести поглядом блискучий двохмоторний пасажирський літак «ІЛ». Якийсь громадянин з чемоданом вискочив а дверей аеровокзалу і мало не збив з ніг Ганнусю. Глянувши вгору, на танучий силуєт «ІЛу», він розгублено завмер на місці. Лучко не могла стримати посмішки, Симпатичний, вона навіть сказала б красивий чоловік, в хорошому коричньовому костюмі з двома рядами орденських колодок над кишенею, безпорадно і збентежено перевів погляд на дівчину І розвів руками. Вона посміхнулася:

— Ви запізнилися на цей літак? В чотирнадцять буде інший в тому ж напрямі. Вам можуть перекомпостирувати квиток.

Але чоловік уже сміявся над своєю роззявкуватістю. Ні, він не збирається летіти цим літаком. Навпаки, він сам щойно приїхав з Москви сюди у відрядження поїздом, а літаком у Москву полетів його старий приятель, в якого він збирався тут зупинитись. Полетів і замкнув свою квартиру, розраховуючи, напевно, зупинитися там у нього. Отак завжди виходить, коли не попередиш. В готелі важко дістати окремий номер, а в загальний він би не хотів, адже в нього важливі службові документи. Йому, очевидно, тут вечорами доведеться попрацювати. Він інженер-геолог Масальський.

— Ну, що ж, — посміхнувся Масальський, — буває й гірше. Не плакати ж мені в 42 роки.

— Вам 42? — здивувалася дівчина. — От би ніколи не подумала!