— Був такий. Сідав у поїзд Клуш — Стопачі з чемоданом і корзиною. Але він був не сам. З ним жінка й дитина. Зараз перевіримо. — І він знову почав гортати маленький, заяложений блокнотик. — Ось. В 5-40 сіло троє: цей, що в парусиновому костюмі, і два солдати — прикордонники з газетами. В 7-30—шість чоловік: той, з корзиною, жінкою і дитиною, і чотири колгоспниці з бідонами; на восьмигодинний лише товстун в галіфе.

— Хто з станційних працівників був під час посадки на пероні?

— Черговий і перонний контролер.

Але ні черговий по станції, ні перонний контролер нічого, вартого уваги, не сказали.

— Можна Віру Михайлівну ще запитати, — запропонував черговий по станції. — Це наша касирша. Може вона пам'ятає, хто з клушан поїхав у Стопачі. Ану, поклич її, Василю!

— Ви запитуєте про молоденьку жінку з дитиною? — перепитала касирша. — Та це ж Олена Онисимівна, дружина директора школи!

— А мужчина, що з нею був?

— Того не знаю. Не бачила. Мабуть, знайомий. Я чула, як вона комусь дякувала за те, що допомогли піднести речі до вокзалу.

— Ну, що ж, і за це спасибі,— зітхнув Карпенко. «Якщо повірити, що це був він, тоді все зрозуміло. В 7-15 вийшов з будинку відпочинку, у 7-30 сів у поїзд і виїхав у Стопачі, у 8 ранку прибув туди і приблизно в цей же час зустрівся з Коломийчуком… Якщо з арифметичного погляду, то все гладко. Тільки навіщо він вчора ввечері пішов на квартиру Коломийчука? Не обережно, зовсім не обережно…» Так думав підполковник Карпенко, і вірячи, й не вірячи в те, що все це так.

Коли Карпенко повернувся в райвідділ, Лоська вже там не було. Районний уповноважений, знайомий уже Ігорю майор, який був колись рахівником і якого прозивали «рахівником», з неприхованим задоволенням розповідав Карпенкові про затримання «кореспондента» — «Начальника». І хоч цього бандита в трьох лицях вистежив і захопив працівник обласного управління капітан Лосько, Карпенкові здалося, що майор, змальовуючи спіймання диверсанта, приписує цей подвиг собі, наче хоче підкреслити, що от, бач, московський товариш сидів у Клуші, займався другорядними речами, а він, місцевий оперативник, тим часом спіймав у Стопачах головного шпигуна. Карпенко посміхнувся на ці невинні хвастощі, але десь в душі у нього ворухнулося почуття досади.

Швидко проглянувши протокол про затримання, акт про відмову давати показання, постанову про призначення біологічної експертизи для визначення червоних плям на одязі затриманого (хоча було зовсім очевидно, що плями ці — кров зарізаного лейтенанта) і, нарешті, протокол впізнання, підполковник наказав ввести заарештованого.

Конвойний ввів високого на зріст чоловіка, років 40–45 з невиразним блідим обличчям.

Якась несвідома тривога оволоділа Карпенком уже при першому погляді на людину, яка по- звірячому різонула бритвою по горлі Петра Громова. В шафі районного уповноваженого лежав вагомий доказ участі цієї людини в інших злочинах: формені штани з жовтогарячим кантом і протокол впізнання. Черговий по станції впізнав у ньому пожежника з ВОХРу, який за кілька хвилин до зникнення Коломийчука зустрівся з останнім.

Що ж тривожило Карпенка? Боязнь повірити в своє щастя: в те, що нарешті спійманий ватажок, чи небажання зізнатися собі в тому, що все це ще вимагає детальних доказід.

Ігор уважно вдивлявся в обличчя «кореспондента». Той відповідав йому байдужим нахабним поглядом, погладжуючи пальцями дві глибокі зморшки біля рота. Замість відібраних вчора штанів і сорочки, що несподівано стали незаперечним доказом, на ньому акуратно сидів новий парусиновий костюм.

Ігор помітив і начищені сандалети, і старанно виголене обличчя, і гладко розчесане пряме чорне волосся.

«Брюнет! Та він же брюнет!» Карпенко швидко дістав свій блокнот. Ось запис показань Миколи Петрова: «Інтересний такий. На зріст вищий за мене. Блондин…»

Інтересний… А цей? Стандартне, невиразне обличчя… Гладке чорне волосся. І раптом пригадав: шрам!

— Зніміть куртку! — різко наказав Карпенко.

Затриманий ліниво зняв свій парусиновий піджак.

Сильні, порослі густим чорним волоссям руки свідчили, що це була людина величезної фізичної сили.

— Підніміть руки!

«Кореспондент» байдуже виконав і цю команду.

«Жодної подряпини!» ледь не вигукнув Карпенко.

— Одягайтесь!

Коли той поправив на собі піджак, Ігор запитав:

— Так може все ж будемо розмовляти?

— Ні,— буденно озвався «кореспондент».

— Вивести!

Підполковник був збентежений. Помилився Микола Петров? А сержант з іноземного літака? Але ж факти свідчать, що «кореспондент» і є тією людиною, яка розшукувала Коломийчука! Черговий по станції ствердив це. Підтверджують і штани з жовтогарячим вохрівським кантом. Значить, в Клуші був хтось інший? Значить… Стій! Карпенко швидко зняв телефонну трубку;

— Товаришу майор, зайдіть до мене!

— Як ви провели впізнання затриманого? — запитав Ігор, ледь майор появився на порозі.

— Тобто, як? Звичайно. Як положено. Представили черговому по станції трьох людей, зодягнених в форму командирів ВОХРу, серед них був і цей «кореспондент». Черговий відразу ж упізнав його.

— Кого взяли в статисти?

— Двох наших співробітників. Вони зодягнули точнісінько таку ж форму, як на затриманому. Так їх трьох і поставили перед черговим.

— Прізвища співробітників?

— Сокуренко і Дриґало.

— Вони давно тут працюють?

— Тобто як? Дриґало взагалі місцевий, а Сокуренко, якщо не помиляюся, років зо три тут.

— А черговий по станції давно тут живе?

— Треба подивитись. — Майор дістав з шафи папку. — Так. Костишин Михайло Іванович, року 1920, проживає… народився у Стопачах, тут… Працює черговим на станції Стопачі півтора року. До цього був старшим стрілочником на тій же станції.

Карпенко люто глянув на майора.

— І ви вважаєте, що це впізнання було зроблене «як вимагається»?

— Я не розумію вас, товаришу підполковник!

— Не розумієте? Скільки в Стопачах населення?

— Тисяч п'ятнадцять… здається…

— «Здається… Здається!.. По-моєму… Треба подивитися…» Треба робити те, що потрібно, товаришу майоре, а з вашими «якось» далеко не заїдеш!

Райуповноважений насупився.

— Та зрозумійте ж ви, — вже зовсім втратив терпець Карпенко, — що, проживши тридцять років у місті з таким невеликим населенням, людина може знати в обличчя більшість його мешканців. Чи можете ви поручитися, що цей черговий по станції ніколи не зустрічав на вулиці, в кіно, в лазні, в клубі чи біс його знає де ще, ваших співробітників? Вохрівець, який запитував у чергового про Коломийчука, був новою для нього людиною. Він раніше його не бачив. Розмовляв побіжно і, зрозуміло, міг не звернути на нього особливої уваги. А ви берете й ставите цього «кореспондента» поміж людьми, зустріти яких раніше черговий міг, де завгодно, а то й може знав особисто, і пропонуєте йому пізнати «чужого». Природно, що він вказав на того, чиє обличчя для нього було незнайоме, Розумієте: нове — чуже! От він і «впізнав»!

Майор недовірливо посміхнувся.

— Це вже ви занадто!

— Чіпляюся? Так! Я присікувався і буду присікуватись до кожної дрібниці! Дурниці?..

Ще не відомо, з-за якої такої дурниці лейтенант Громов підставив своє горло під бритву бандита!

Майор переступив з ноги на ногу й запропонував:

— Може, ще раз запросимо чергового по станції?

Карпенко махнув рукою.

— Це тепер безрезультатно. Він уже запам'ятав брюнета і буде ввесь час твердити, що це той самий.

— Вохрівця бачив ще й дорожний бригадир, Смутек, коли той підійшов до Коломийчука, — нерішуче сказав майор.

— Що ж ви мовчали! Негайно за цим Смутеком! Тільки наперед хай він розповість про зовнішність вохрівця. Статистами візьмемо… — Карпенко трохи подумав, — двох офіцерів з таборів.

Бригадир шляху Владислав Смутек виявився заповзятим фотолюбителем. Подумавши, він так і сказав про вохрівця:

— Високий, широкоплечий, з фотогенічним обличчям.