— Ви не руїна, сер, і не спалений блискавкою каштан: ви зелене й сильне дерево. Трава та кущі буйно зростатимуть довкола вашого прикорня, хочете ви цього чи ні, бо їм до вподоби ваша добродайна тінь; зростаючи, вони схилятимуться до вас,

обвиватимуть вас, бо ваш стовбур буде їм за надійну підпору. Він знов усміхнувся: я його втішила.

— Ти говориш про друзів, Джейн? — спитав він.

— Так, про друзів, — відказала я не зовсім твердо, бо мала на увазі щось більше, ніж приязнь, та не була спроможна знайти іншого підхожого слова. І він прийшов мені на підмогу.

— Але, Джейн, мені потрібна дружина.

— Вам, сер?

— Так. А це для тебе новина?

— Авжеж. Ви про це досі не говорили.

— І новина небажана?

— Залежить від обставин, сер... Від вашого вибору.

— Який зробиш за мене ти, Джейн, дотримуватимусь твого рішення.

— В такому разі, сер, виберіть собі ту, яка кохає вас найдужче.

— Я виберу ту, яку я кохаю найдужче. Джейн, ти підеш за мене?

— Так, сер.

— За нещасного сліпця, якому тобі доведеться бути поводатарем?

— Так, сер.

— За каліку, на двадцять років старшого за тебе, якого тобі доведеться доглядати?

— Так, сер.

— Правда, Джейн?

— Щирісінька правда, сер.

— О моя люба! Хай тебе благословить і винагородить Господь.

— Містере Рочестер! Якщо я коли-небудь у житті зробила щось добре, якщо коли-небудь подумала щось гарне, якщо коли-небудь проказала щиру, невинну молитву, якщо коли-небудь побажала чогось справедливого, — то тепер я винагороджена! Бути вашою дружиною — для мене найбільше щастя на землі!

— Ти знаходиш втіху в пожертві.

— У пожертві? Чим же я жертвую? Голодом задля поживи, чеканням задля здійснення надії. Мати право обняти того, кого я ціную, притулитись устами до того, кого я кохаю, спертися на того, кому твердо вірю, — оце ви називаєте пожертвою? Коли так, то я, певна річ, знаходжу втіху в такій пожертві.

— Але ж терпіти мою неміч, Джейн, недобачати моїх вад?

— Їх для мене немає, сер. Тепер, коли я можу стати вам у пригоді, то люблю вас ще дужче, ніж любила тоді, коли ви, гордий і незалежний, були тільки благодійником і захисником, де йшлося про любов.

— Досі я з ненавистю відкидав чужу допомогу, уникав, щоб мене водили за руку, але тепер бачу, що більше не почуватиму такої ненависті. Я не любив давати свою руку служниці, але тепер мені буде приємно, коли її обхоплюватимуть пальчики Джейн. Я волів цілковиту самотність, аніж постійну опіку челяді, але ніжне піклування Джейн стане мені за довічну радість. Джейн мені потрібна, та чи потрібен я їй?

— Потрібні кожній часточці моєї душі, сер.

— Якщо це так, то більше нема чого чекати: ми повинні негайно одружитись. Говорив він палко, з рішучим виглядом: знати було його нетерплячу натуру.

— Ми повинні якнайшвидше стати нерозлучними, Джейн; лишається тільки отримати дозвіл на шлюб і звінчатись.

— Містере Рочестер, я тепер помітила, що сонце вже давно звернуло на захід, і Пілот побіг додому обідати. Дозвольте мені глянути на вашого годинника.

— Почепи його до свого пояса, Дженет, і віднині носи при собі: мені він більше не потрібен.

— Вже майже четверта година, сер. Ви не голодні?

— Через три дні ми повинні звінчатись, Джейн. Не думай ні про вбрання, ні про коштовності — все це й щигля не варте.

— Сонце вже підсушило землю, сер. Вітрець зовсім затих, і зробилося жарко.

— А знаєш, Джейн, твоє перлове намисто я ношу на шиї під сорочкою. Як пам'ять про той день, коли я втратив свій єдиний скарб.

— Ми підемо додому лісом, там найбільше затінку.

А він і далі думав своє, не дослухаючись до мене.

— Ти, мабуть, маєш мене за безвірника, Джейн, але тепер моє серце сповнене вдячності до милосердного Бога, що дає радість цій землі. Він бачить не так, як людина, а набагато ясніше, і судить не так, як людина, а незбагненне мудріше. Я зробив зле — мало не образив своєї невинної квітки, мало не заплямував гріхом її чистоти — і Всемогутній забрав її від мене. Вперто бунтуючи, я майже прокляв його волю; замість схилитись перед нищим присудом, я йому зухвало опирався. Божественне правосуддя пішло далі: на мене рясно посипались нещастя; я був на крок від смерті, його гнів був тяжкий — і одна кара скарала мене назавжди. Як ти знаєш, я пишався своєю силою, але де вона тепер, коли я мушу звертатися до когось по допомогу, як безпорадне дитя? Надто пізно, Джейн, надто пізно я почав бачити й визнавати в своїй злощасній долі перст Божий. Я почав відчувати докори сумління, каяття та бажання примиритися зі своїм Творцем. Я часом молився — щоправда, мої молитви були короткі, але дуже щирі.

Кілька днів тому, — стривай, я можу їх полічити... якраз чотири дні тому, в понеділок увечері, — я був в особливому настрої. Коли з горя людина просто навісніє, сум переходить у розпуку. Мені вже давно здавалось, що оскільки я не зміг ніде тебе знайти, то ти, певно, мертва. Пізно ввечері, десь після одинадцятої години, перше ніж іти на свій сумний спочинок, я почав благати Бога, щоб він, якщо буде на те його воля, якомога швидше забрав мене з цього світу й повів туди, де все ж була якась надія знов зустрітися з Джейн.

Я сидів у своїй кімнаті біля відчиненого вікна і вдихав духмяне нічне повітря; щоправда, я не бачив зірок, а місяць видавався мені тільки бляклою плямою. Я тужив за тобою, Дженет! О, я тужив за тобою душею і тілом! Я запитував Господа в тривозі й покорі, чи не занадто довго я пробуваю на самотині, в горі й муках, чи скоро вже скуштую блаженства й супокою. Я визнавав, що страждаю по заслузі, але скаржився, що більше навряд чи витримаю. І тут альфа і омега всіх моїх бажань мимохіть вихопились із моїх уст у словах: «Джейн! Джейн! Джейн!»

— Ви проказали ці слова вголос?

— Так, Джейн. Якби хто мене почув, то вважав би за божевільного — так палко й нестямно я їх вимовив.

— І, кажете, це було в понеділок увечері, десь близько півночі?

— Так, але це байдуже: дивна річ сталася потім. Ти матимеш мене за забобонного — щоправда, я зроду маю якусь схильність до марновірства, однак я таки почув те, про що зараз розповім.

Коли я вигукнув: «Джейн! Джейн! Джейн!» — якийсь голос — не можу сказати, звідки той голос узявся, але знаю, чий він, — відповів: «Іду! Чекай мене!» — а за мить вітер доніс немов сказані пошепки слова: «Де ти?»

Я тобі опишу, якщо зможу, видиво, чи то пак картину, що її викликали в моїй уяві ті слова, хоч це буде й нелегко. Ферндін оточений, як ти бачиш, густим лісом, де звук глухне й завмирає, не відлунюючись. «Де ти?» — було, здавалось, вимовлене десь серед гір, бо я чув, як гірське відлуння повторювало ті слова. Тієї хвилі ніби прохолодніший і свіжіший вітер обвіяв мені чоло: я уявив собі, що ми зустрілися з Джейн серед дикого безлюдного краю. Духовно ми, мабуть, таки зустрілися. Ти, напевно, тоді міцно спала, Джейн, і, мабуть, твоя душа вилетіла з кімнати, щоб потішити мою; бо то був твій голос, твій — я певен цього, як того, що я стою живий перед тобою!

Пам'ятаєш, читачу, саме в понеділок увечері, близько півночі, я почула загадковий поклик, і достоту такими словами на нього відповіла. Я слухала розповідь містера Рочестера, але сама нічого не сказала. Збіг був надто дивний і нез'ясовний і надто сильно мене вразив, щоб я могла вести про нього мову. Якби я щось сказала, то моя розповідь неодмінно вразила б душу слухача, а цій душі, дуже схильній через пережиті муки й страждання до похмурого настрою, ні до чого було додавати похмурих думок іще й про надприродні сили. Тож я промовчала і заховала ті речі в собі.

— Отже, не дивуйся, — провадив далі мій господар, — коли ти так несподівано постала переді мною вчора, мені було важко повірити, що ти не самий тільки голос або не видиво, що ти не розтанеш серед тиші, як тоді вночі розтанув шепіт та гірське

відлуння. Тепер, дякувати Богові, я знаю, що ти справді зі мною. Так, я дякую Богові!

Він ізсадив мене з колін, встав, і, побожно здійнявши з голови капелюха та опустивши незрячі очі до землі, завмер у побожній позі.