— Ну, хоч які були мої страждання, вони тривали недовго, — мовила я й розповіла далі, як мене прийняли в Мургаусі, як я дістала місце вчительки і таке інше. Розповіла в належному місці про те, як одержала спадщину та як знайшла рідню. Звісно, ймення Сент Джона Ріверса частенько згадувалось у моїй розповіді. Коли я скінчила, він негайно вхопився за те ім'я.

— То цей Сент Джон твій двоюрідний брат?

— Так.

— Ти надто часто згадувала про нього; він тобі подобається?

— Він дуже добра людина, сер, і не міг мені не подобатись.

— Добра людина, кажеш? Тобто поважний, чемний чоловік років п'ятдесяти? Еге?

— Сент Джонові тільки двадцять дев'ять років, сер.

— Jeune encore, як кажуть французи. Мабуть, низенького зросту, флегматичний і негарний? Людина, чия добрість виявляється не в діяльній доброчинності, а в тому, що вона не робить нікому зла?

— Він невтомний і завзятий. Єдина мета його життя — доброчинні і благородні вчинки.

— А який у нього розум? Мабуть, таки досить млявий? Наміри в нього наче й добрі, та як послухаєш, що він плете, то тільки плечима знизуєш, правда?

— Він говорить мало, сер, але завжди до речі. І розум у нього неабиякий, може, й не гнучкий, але владний.

— То він здібний чоловік?

— Незвичайно здібний.

— І освічений?

— Сент Джон — людина з широкою й ґрунтовною освітою.

— Ти, здається, сказала, що його манери були тобі не до вподоби, — він самовдоволений, обмежений святенник?

— Я ніколи не згадувала про його манери, але якщо в мене не зовсім поганий смак, то вони йому пасують якнайкраще: він вишукано чемний, врівноважений — справжній джентльмен.

— На вигляд — не пам'ятаю вже, як ти описувала його, — це такий собі неотесаний сільський священик, що душиться в білому комірці, дибає, мов на дибах, у черевиках з товстенними підошвами?

— Сент Джон добре вдягається. Він гарний чоловік, високий, білявий, з блакитними очима й грецьким профілем.

— (Набік). Чорти б його взяли! (До мене). Він, видно, тобі подобався, Джейн?

— Так, містере Рочестер, він мені подобався, але ви вже про це в мене питали. Звісно, я одразу здогадалась, куди закидає мій співрозмовник. Його охопили ревнощі; вони його жалили, але укуси їхні були цілющі: вони його відвертали від гнітючого смутку. Тож я й не подумала відразу присипляти змію.

— Може, ви вже злізете з моїх колін, міс Ейр? — було його наступне, досить несподіване запитання.

— Чому це, містере Рочестер?

— Портрет, що ви його змалювали, — надто велика протилежність мені. Ви по-мистецькому виписали чарівного Аполлона — він так і стоїть у вашій уяві, високий, гарний, білявий, блакитноокий, з грецьким профілем. А ваші очі звернені на Вулкана — неотесаного коваля, смаглявого, широкоплечого, а на додачу сліпого й каліку.

— Досі я ніколи такого не думала, але ви таки дуже подібні до Вулкана, сер.

— Що ж, ви можете забиратися собі геть, панно, та перше, ніж ви підете (і він ще міцніше пригорнув мене), будьте такі ласкаві відповісти на кілька запитань.

Він помовчав.

— На які саме, сер?

Далі відбувся справжній допит:

— Коли Сент Джон влаштував вас учителькою в Мортоні, він ще не знав, що ви його двоюрідна сестра?

— Ні.

— І ви часто з ним бачились? Адже він часом навідувався до школи?

— Щодня.

— І він схвалював вашу роботу і задуми, Джейн? Я знаю, ви робили все сумлінно, адже ви розумна дівчина.

— Так, схвалював.

— І він виявляв у вас багато гарних прикмет, яких і не сподівався. Адже у вас неабиякі здібності.

— Про це я нічого не знаю.

— Кажете, ви мешкали в маленькому будиночку біля школи. Він коли-небудь заходив до вас?

— Вряди-годи.

— А ввечері?

— Раз або двічі. Запала мовчанка.

— Чи довго ви проживали з ним і з його сестрами, після того як стало відомо, що ви їх-ня кузина?

— П'ять місяців.

— А багато часу перебував Ріверс у вашому товаристві?

— Так, маленька вітальня правила йому й нам за кабінет: він сидів біля вікна, а ми за столом.

— І він багато працював?

— Так.

— Що він робив?

— Вивчав хіндустані.

— А що ви робили в той час?

— Спершу я вивчала німецьку мову.

— Він вас навчав?

— Ні, він німецької не знає.

— То він вас нічого не вчив?

— Трошки вчив гіндустані.

— Ріверс учив вас гіндустані?

— Так, сер.

— І своїх сестер також?

— Ні.

— Тільки вас?

— Тільки мене.

— Ви його просили, щоб він вас учив?

— Ні.

— Він сам хотів учити вас?

— Так.

Знов мовчанка.

— Навіщо це йому було потрібне? Нащо вам здалась гіндустані?

— Він мав намір забрати мене з собою до Індії.

— Ага! От я й добувся до головного. Він хотів одружитися з вами?

— Так, він просив мене вийти за нього заміж.

— Це вигадка, безсоромна вигадка, щоб мене розсердити.

— Вибачайте, однак це щира правда: він просив мене про це не раз. І з не меншою наполегливістю, ніж ви.

— Можете йти собі від мене, міс Ейр. Скільки разів я маю казати одне й те саме? Чому ви вперто сидите на моїх колінах, як на сідалі, коли я давно велів вам злазити?

— Бо мені тут добре.

— Ні, Джейн, не добре. Ваше серце не зі мною, воно десь з вашим кузеном, з отим Сент Джоном. А я до цієї хвилі думав, що маленька Джейн моя! Я вірив, що вона любить мене, навіть покинувши. Це була крапелька меду в морі гіркоти. Відколи ми розлучились, я проливав гарячі сльози за вами, але ніколи не сподівався, що та, за якою я тужу, покохає іншого. Та горювати марна справа. Лишіть уже мене, Джейн, їдьте собі та виходьте заміж за Ріверса.

— Тоді скиньте мене з колін, відштовхніть, бо я вас самохіть не лишу.

— Мені завжди любий ваш голос, Джейн: він і далі поновлює надію, він такий правдивий. Коли я його чую, він мене відносить у минуле, до того, що було рік тому. Я забуваю, що ви вже зв'язані з іншим. Але ж не треба себе дурити... Ідіть собі...

— Куди ж мені йти, сер?

— Власною дорогою з чоловіком, якого ви собі обрали.

— Себто з ким?

— Самі знаєте: з тим Сент Джоном Ріверсом.

— Він мені не чоловік і ніколи ним не буде. Він не любить мене, і я його не люблю. Він любив (по-своєму, зовсім не так, як ви любите) молоду гарну дівчину, на ймення Розамунда. А зі мною хотів одружитися тільки тому, що вбачав у мені добру для місіонера жінку. Бо Розамунда до цього не пасує. Він гарний, великої душі чоловік, але суворий, а зі мною був холодний, мов та крижина. Він не схожий на вас, сер; я не почувалася щасливою біля нього. Він не має до мене ні поблажливості, ні любові. Він не вбачає в мені нічого привабливого — навіть молодості, хіба що деякі корисні моральні прикмети. То я повинна вас кинути, сер, і йти до нього?

Я мимоволі здригнулася і несвідомо пригорнулась іще міцніше до мого сліпого, але коханого господаря. Він усміхнувся.

— То що, Джейн! Це правда? Невже у тебе із Ріверсом склалися такі стосунки?

— Авжеж, такі, сер. Вам не слід ревнувати. Я хотіла вас трошки подражнити, щоб відвернути від сумних думок. Я вважала, що злість для вас краща від смутку. Якщо вам справді потрібна моя любов, то все гаразд: якби ви знали, як я вас люблю, то були б горді й задоволені. Моє серце, сер, ваше. З вами воно й зостанеться, якби навіть лихій долі вдалося забрати мене від вас назавжди.

Він мене поцілував і раптом знов спохмурнів.

— Сліпий! Каліка! — гірко промовив він. Я пестощами спробувала його заспокоїти.

Я знала, про що він думає, й хотіла про це заговорити, але не посміла. Коли він на мить одвернувся, я побачила, як з-під його склепленої повіки виступила сльоза й скотилась по мужньому обличчю. Серце в мене розривалося з жалю.

— Тепер я нічим не кращий від старого, спаленого блискавкою каштана в торнфілдському саду, — невдовзі зауважив він. — І яке право у такої руїни пропонувати розквітлій жимолості, щоб та обвила її свіжою зеленню?