- Далебі, це правда! - вигукнув Паганель, котрий радо взяв би назад свої слова. - І що це мені вроїлося в голову? Які каторжники? Про них ніколи ніхто не чув в Австралії! До того ж досить їм лише висісти на берег, як вони перетворюються на порядних людей. Підсоння! Знаєте, міс Мері, підсоння перевиховує...
Невдаха-вчений, намагаючись виправити свій огріх, загрузав, як фургон, дедалі глибше й глибше. Пильний погляд Гелени позбавляв його рівноваги. Аби не бентежити географа ще дужче, Гелена повела Мері до намету, де містер Олбінет готував сніданок за всіма правилами свого мистецтва.
- Це мене слід заслати на каторгу, - жалібно мовив Паганель.
- І я такої думки, - відповів йому Гленарван.
По цих словах, які своїм незворушно-серйозним тоном ще дужче пригнітили поважного географа, Гленарван укупі з Манглсом подались до фургона.
Айртон і обидва матроси силкувались витягти фургон із глибокої западини. Бик і кінь, запряжені один побіч одного, напружували всі свої сили; посторонки ледве не рвалися, хомути, здавалось, ось-ось тріснуть. Вільсон і Мюльреді підштовхували колеса, а боцман вигуками й палицею підганяв свою непаристу запряжку. Але важкий повіз не рухався. Висохла глина тримала фургон, наче його вмуровано в цемент.
Джон Манглс наказав полити глину водою, щоб вона пом’якшала. Даремно: фургон не зрушив з місця. Після нових так само марних зусиль люди й коні мусили зупинитися. Визволити фургон можна було, тільки розібравши його на частини, але потрібного струменту бракувало. Однак Айртон не відступався, він хотів будь-що подолати цю перепону й заходився знову тягти фургона, аж поки його не спинив Гленарван.
- Досить, Айртоне, досить, - сказав він. - Треба пошанувати коня й бика, останніх, які в нас залишились. Адже нам доведеться тепер подорожувати пішки, і кінь везтиме жінок, а бик - харчі. Вони ще стануть нам у пригоді.
- Гаразд, сер, - відповів боцман і став розпрягати виснажених тварин.
- А тепер, друзі, - додав Гленарван, - повернімось до табору й обміркуємо, що нам робити в нашій скруті; зважимо всі обставини, і сприятливі для нас, і загрозливі, й знайдемо собі якусь раду.
Невдовзі, підживившись після важкої ночі немудрим сніданком, мандрівники почали радитися. Усіх запросили сказати своє слово.
Насамперед треба було точно визначити, де саме вони опинилися. Паганель, котрому доручили це завдання, виконав його так сумлінно, як того вимагала справа. Він оголосив: експедиція перебуває на тридцять сьомій паралелі, під 147°53΄ довготи на березі річки Снові.
- А які координати Туфолдської затоки? - попитав Гленарван.
- Сто п’ятдесятий градус довготи, - відповів Паганель.
- Яка відстань припадає на ці два градуси сім мінут?
- Сімдесять п’ять миль.
- А далеко відсіль до Мельбурна?
- Щонайменше двісті миль.
- Гаразд, - мовив Гленарван. - Тепер вирішуймо, як діяти далі.
Відповідь була одностайна: не гаючись вирушати до узбережжя. Гелена й Мері Грант пообіцяли робити п’ять миль щодня. Мужніх жінок не лякало те, що їм, може, доведеться пройти пішки весь путь од річки Снові до Туфолдської затоки.
- Ви відважна подруга в подорожі, моя люба Гелено, - сказав Гленарван. - Та чи знайдемо ми, дійшовши до узбережжя, все, чого потребуємо?
- Безперечно, - відповів Паганель. - Місто Іден існує не відучора. Його порт напевно має постійний зв’язок з Мельбурном. Я гадаю навіть, що за тридцять п’ять миль звідсіль, у поселенні Делегіт на кордоні провінції Вікторія, ми зможемо купити провіант і добути транспортні засоби.
- А як же “Дункан”? - запитав Айртон. - Чи не вважаєте ви, сер, за своєчасне послати його до Туфолдської ватоки?
- Що ви гадаєте, Джоне? - спитав Гленарван.
- На мою думку, не треба з цим поспішати, - відповів, розміркувавши, молодий капітан. - Ви ще матимете час дати наказа Томові Остіну й викликати його на узбережжя.
- Це цілком очевидно, - докинув Паганель.
- Зауважте, - вів далі Джон Манглс, - за якихось чотири-п’ять днів ми будемо в їдені.
- Чотири-п’ять днів? - перепитав Айртон і похитав головою. - Рахуйте п’ятнадцять, капітане, або й двадцять, коли не хочете шкодувати згодом, що допустились помилки.
- П’ятнадцять-двадцять днів на подорож у сімдесят п’ять миль! - вигукнув Гленарван.
- Щонайменше, сер. Адже залишилась найважча частина шляху по Вікторії, через пустельні місця, де, як кажуть скватери, нічого не можна добути, немає навіть стоянок, немає битих шляхів, самі лише зарості чагарника. Треба буде просуватись з сокирою чи смолоскипом у руках, отже, повірте мені, ви йтимете дуже поволі.
Айртон говорив упевнено. Всі запитливо подивились на Паганеля, і він, хитнувши головою, ствердив боцманові слова.
- Гаразд, зважимо на це, - сказав Джон Манглс. - А наказ “Дунканові” ви надішлете на п’ятнадцять днів пізніше, нічого не поробиш.
- Та головна перепона, - вів далі Айртон, - навіть не в труднощах просування. Доведеться переходити на той бік Снові й, мабуть, чекати, поки спаде вода.
- Чекати? - вигукнув молодий капітан. - Хіба не можна знайти броду?
- Мабуть, ні, - відповів Айртон. - Сьогодні вранці я шукав, де б його перейти, але шукав марно. О цій порі року лише зрідка зустрічаються такі повноводі бурхливі річки, це просто нещасливий збіг обставин, і тому я нічим не можу зарадити.
- А вона дуже широка, ця Снові? - втрутилась до розмови Гелена.
- Широка й глибока, пані, - відповів Айртон. - Завширшки сягає до милі, і течія дуже бистра. Навіть досвідченому плавцеві небезпечно її перепливати.
- То дарма! Змайструємо човна! - вигукнув Роберт, що сміливо розв’язував найскладніші питання. - Зрубаємо дерево, видовбаємо його та й спустимо на воду!
- Правильно, син капітана Гранта! - похвалив хлопчину Паганель.
- Він має рацію, - додав Джон Манглс. - Так і зробимо. Гадаю, немає чого гаяти далі дорогий час у марних суперечках.
- А ваша думка, Айртоне? - спитав Гленарван.
- Я вважаю, пане, - коли не дістанемо вчасно допомоги, то й через місяць сидітимемо ще на берегах Снові.
- Себто ви маєте інший, ліпший план? - дещо роздратовано спитав Джон Манглс.
- Авжеж, коли “Дункан” покине Мельбурн і прибуде до східного узбережжя.
- Знову “Дункан”! І в який це спосіб, хотів би я знати, яхта, прибувши до Туфолдської затоки, допоможе нам туди дістатися?
Айртон поміркував хвилину й ухильно відповів:
- Я не налягаю на своїй пропозиції, і те, що раджу, роблю в загальних інтересах. Я ладен вирушати в дорогу, коли накажете.
І він схрестив руки на грудях.
- Але ж це не відповідь, Айртоне, - зауважив Гленарван. - Відкрийте нам ваші плани, й ми їх обміркуємо. Що ви пропонуєте?
- У тій скруті, в якій ми опинились, - заговорив Айртон спокійним упевненим голосом, - я вважаю за найрозумніше не ризикувати, переправляючись через Снові, а ждати допомоги тут. Цю допомогу може нам подати тільки “Дункан”. Станемо тут табором, харчів нам не бракує, а хтось із нас хай одвезе Томові Остіну наказа вирушити до Туфолдської затоки.
Така несподівана пропозиція дещо всіх спантеличила, а Джон Манглс зустрів її з неприхованою ворожістю.
- За цей час, - вів далі Айртон, - або вода снаде в Снові й ми перейдемо її бродом, або ж доведеться спорудити човна. Ось план, сер, котрий я подаю на ваш розсуд.
- Гаразд, Айртоне, - промовив Гленарван. - Ваша пропозиція варта того, аби її всебічно обміркувати. Найбільша вада її полягає у зволіканні, але зате ми збережемо сили і, можливо, уникнемо серйозної небезпеки. Що ви гадаєте, друзі?
- Кажіть ви, любий Мак-Наббсе, - звернулась Гелена до майора. - Досі ви лише слухали і не промовили жодного слова.
- Скоро вас цікавить моя думка, я скажу відверто: мені видається, що Айртон говорив, як людина розумна й обачна, і я підтримую його план.
Ніхто не сподівався на таку відповідь, бо дотепер Мак-Наббс повсякчас переч.ив Айртонові. Боцман, також здивований, кинув швидкий погляд на майора. Паганель, Гелена, матроси, котрі й перш схилялись до Айртонового проекту, по Мак-Наббсових словах перестали вагатися.