- І, либонь, чи не найкраща теорія, Мак-Наббсе! Я поділяю думку Гленарвана - гроза буде розкішна. Оце зараз, коли я намагався заснути, я багато дечого згадав, бо ж ми опинились тут у центрі електричних бур. Я читав якось, що 1793 року, саме тут, в провінції Буенос-Айрес, блискавка вдарила поспіль тридцять сім разів під час одної грози! А моєму колезі Мартенові де Муссі трапилось колись почути в цих місцях гуркотіння грому, котре тривало без перерви п’ятдесят п’ять хвилин!

- Він спостерігав це з годинником у руках? - спитав майор.

- З годинником у руках. Єдине мене тривожить - це те, що наше омбу височіє на рівнині одне-однісіньке. Нам би дуже придався тут громозвід, бо поміж усіх дерев пампи блискавиця над усі полюбляє саме омбу. До того ж, як вам, безперечно, відомо, вчені не радять ховатися від грози під деревами.

- Що й казати, - буркнув майор, - надзвичайно доречна порада!

- Треба визнати, Паганелю, - додав і собі Гленарван, - що ви не дуже-то вдало обрали час, аби повідомити нам ці втішні речі.

- Овва! - озвався Паганель. - Будь-який час добрий, щоб навчитися. Ага! Вже починається!

Гуркотіння грому перервало цю несвоєчасну розмову. Наближаючись, громові розкоти переходили від низького тону до середнього - якщо запозичити з царини музики це дуже влучне порівняння. Та невдовзі вибухи стали різкіші, змушуючи дужче вібрувати повітряні хвилі. Крайнебо охопила огниста заграва, і вже важко було розрізнити, які саме електричні спалахи породжують це нескінченне гуркотіння, що перекочувалось і відлунювало в безмежних небесних глибинах.

Блискавиці, спалахуючи безперестанку, набирали різноманітних форм. Часом, падаючи прямовисно, вони потрапляли кілька разів у те саме місце. Інші вельми зацікавили б ученого, бо коли Араго[51] в своїх інтересних підрахунках наводить лише два випадки спостереження роздвоєної вилкуватої блискавки, то тут їх можна було бачити сотнями. Деякі, розгалужуючись без ліку, розсипались коралю-ватими зигзагами на темному небесному склепінні в химерній грі світляних вогнів. Невдовзі через усе небо, зі сходу на північ, простяглась яскрава смуга фосфоричного світла. Поволі вона пойняла увесь обрій, запалила хмари, немов купу якогось хмизу, і, відбиваючись у дзеркальній воді, створила неозоре вогняне коло, в центрі котрого стояло омбу.

Гленарван і його друзі мовчки споглядали це страхітливе видовище. Пасма білого хисткого світла, досягаючи до них, вихоплювали на мить з темряви то незворушно-спокій-не лице майора, то захоплене обличчя Паганеля, то мужні риси Гленарвана, то розгублений видочок Роберта, то безтурботні лиця матросів.

Поки що не було ані дощу, ані вітру. Але назабаром небесні безодні розкрились, і сторчові смуги, немов нитки на ткацькому верстаті, простяглись через чорне небо. Важкі краплини падали на поверхню озера й відскакували тисячами бризок, що яскріли в спалахах блискавки.

Може, ця злива віщувала кінець грози? І мандрівники відбудуться тим, що змокнуть як хлющ, та й край? Ні! У самому розпалі скаженої гри блискавиць на кінці головної поземої гілки раптом з’явилась повита чорним димом вогняна куля, завбільшки з кулак, покружляла кілька секунд, наче дзига, й вибухнула з силою бомби, заглушивши на мить рокотання грози. В повітрі потягло сірчаним газом. І в тиші, що запала на мент, почувся голос Тома Ос-тіна:

- Дерево горить!

Том Остін сказав правду. Полум’я враз, наче воно торкнулося величезної купи пальної речовини, охопило половину омбу; сухе гілля, гнізда з висхлої трави й губчастий підлубок дерева стали йому за чудову поживу. Знявся вітер і дужче роздмухав пожежу. Треба було тікати. Мандрівники поспіхом почали перебиратися на протилежний бік омбу, куди ще не перекинувся вогонь; схвильовані, розгублені, мовчки видирались вони нагору, ризикуючи злетіти вниз, хапаючись за гілля, яке вгиналось під ними. Віття коцюрбилось, тріщало, звивалося в огні, немов гадюччя, що його палили живцем; розжарені цурупалки падали в воду і, кидаючи багряні відсвіти, відпливали геть за течією. Полум’я то шугало вгору на страшну височінь, зливаючись з вогняною загравою, то опадало під поривами шаленого вітру.

Гленарвана, Роберта, майора, Паганеля, матросів - всіх пойняв невимовний жах; їх душив густий дим, палив нестерпний жар; вогонь, піднімаючись по стовбуру, уже сягав до них. Ніщо не могло ні зупинити, ні загасити пожежі; люди вважали себе приреченими на страту вогнем, подібно до індусів, котрих спалюють живцем у череві ідола, їхнього божища. Врешті несила було далі терпіти, з двох смертей доводилось вибирати менш жорстоку.

- У воду! - крикнув Гленарван.

Вільсон, до якого вже добрався вогонь, кинувся у хвилі, але тої ж миті розітнувся його одчайдушний зойк:

- Рятуйте! Пробі!

Остін метнувся, простягнув руку й допоміг йому вилізти на стовбур омбу.

- Що скоїлось?

- Каймани! Каймани! - тільки й міг відповісти Вільсон.

Справді, омбу з усіх боків оточили ці потворні тварини, найнебезпечніші серед ящірок; їхня луска мінилась в світлі заграви, яку відкидала пожежа; довгі плескаті хвости, схожі на шпичаки голови, банькуваті очі, роззявлені аж до вух пащі, - всі ці прикмети упевнили Паганеля, що перед ними люті американські алігатори, котрих в іспанських провінціях звуть кайманами. Тут було їх із десятеро, вони били по воді своїми страхітливими хвостами й довгими зубами долішніх щелеп завзято гризли омбу.

Побачивши цих потвор, бідолахи зрозуміли - загибель неминуча. На них чекала жахлива смерть - живцем згоріти в огні або потрапити в пащу кайманам. Навіть майор мовив своїм спокійним голосом:

- Мабуть, це й справді вже кінець.

Бувають обставини, коли людина безсила боротися, і розлючені стихії може подолати тільки інша стихія. Гленарван не знав, відкіля чекати порятунку, і розгублено дивився на вогонь та воду, що об’єднались проти них.

Гроза уже вщухала, але в повітрі зібралося чимало насичених електрикою випарів, котрим розряди надали нестримної сили. На південь від омбу потроху утворився величезний конусуватий смерч, немов зітканий з туману, обернений вершечком долі, основою догори; він з’єднував грозові хмари з бурхливими водами. Невдовзі смерч наблизився, кружляючи з дивовижною швидкістю. На своєму шляху він, наче помпа, втягував у себе воду, що здіймалась всередині його велетенським стовпом, а шалений обертовий рух всмоктував усі навколишні повітряні течії.

За якусь хвилину величезний смерч налетів на омбу й вкрив його згори донизу. Дерево струсонуло аж до самого кореня. Гленарванові здалося, ніби то каймани кинулись на омбу й своїми могутніми щелепами видерли його з корінням із землі. Він і його товариші, що вхопились один за одного, відчули, як дуже дерево поступається натискові й хилиться. Палаюче гілля з пронизливим сичанням занурилось у воду, яка вирувала навкруг. Все це сталося в одну мить. Смерч уже помчав далі, несучи кудись-інде свою страшну руйнівну силу, збурюючи дорогою воду озера, немов спустошуючи його до дна.

Повалене у хвилі омбу попливло, здавшись на волю течії й вітру. Каймани кинулись урозтіч, тільки один видерся по корінню і, роззявивши пащу, наблизився до людей. Але Мюльреді схопив грубезну обгорілу гілляку й дужим ударом переломив йому хребець. Кайман шкереберть полетів униз, шалено забив по воді хвостом і щез у скаженому вирі.

Врятувавшись від прожерливих плазунів, мандрівники перебрались на завітряний бік омбу, а ураган, роздмухуючи на ньому полум’я, що надималось шарлатовими вітрилами, гнав його в нічній пітьмі, неначе охоплений вогнем брандер[52].

Омбу пливло безмежним озером уже години зо дві, а твердої землі досі не було видно. Полум’я, котре жерло дерево, потроху згасло. Головна небезпека цієї жахливої подорожі минулася. Майор зауважив, що ніякого дива не буде, коли вони врятуються.