Цілісінький день фургон котив поміж нескінченними шерегами евкаліптів. Жодна тварина, жодний тубілець не трапився дорогою мандрівникам, самі лише какаду, що повили свої оселі у верховітті. Але на такій височині їх насилу можна було роздивитись, а пташиний щебет долинав, як ледь вловиме бриніння. Іноді, звеселивши все довкола, промайне вдалині між деревами, немов швидкоплинний барвистий промінь, зграйка лісових папуг. Та все ж глибока тиша панувала в цьому величезному храмі зелені, і лише кінський тупіт, уривчасті слова, рип коліс та подеколи гукання Айртона на байдужих биків порушували це предковічне відлюддя.

Зайшов вечір і мандрівники розташувались на ніч під евкаліптами, що мали на собі свіжі сліди від вогню. Їхні стовбури скидались на височенні фабричні димарі, бо в них полум’я випалило серце з низу до верху. Хоч на дереві залишалась сама кора, воно не всихало. Однак цей обурливий звичай скватерів і тубільців розводити багаття під самісіньким стовбуром нарешті призведе до повного винищення цих розкішних дерев, і вони зникнуть, як чотирьохсотлітні ліванські кедри, спалювані недбало розведеними табірними вогнищами.

Щоб зготувати вечерю, Олбінет, за порадою Паганеля, розклав багаття в одній такій порожнині, де одразу ж встановилася добра тяга; дим підносився вгору й танув у темному листі евкаліптової крони. На ніч поставили, як завжди, потрібну охорону, і Айртон, Мюльреді, Вільсон і Джон Манглс вартували по черзі аж до сходу сонця.

Цілий день третього січня маленький загін їхав крізь той самий ліс, що множив і множив без кінця довгі симетричні проруби евкаліптів. Здавалось, ліс ніколи не скінчиться. Проте надвечір дерева порідшали, за кілька миль попереду, на невеликій галявині, перед очима мандрівників повстали будівлі, розташовані правильними рядами.

- Сеймур! - вигукнув Паганель. - Останній населений пункт у провінції Вікторія, повз який ми проїдемо.

- Це велике місто? - спитала Гелена.

- Ні- відповів Паганель, - звичайне селище, котре, напевне, невдовзі перетвориться на місто.

- Там знайдеться який-небудь пристойний заїзд? - спитав Гленарван.

- Сподіваюсь, - відповів географ.

- Тоді поїдемо швидше. Гадаю, наші мужні мандрівниці залюбки перебудуть там ніч.

- Ми з Мері згодні, любий Едварде, - сказала Гелена, - але за одної умови, щоб це не спричинилось ані до зайвого клопоту, ані до затримки.

- Аж ніяк, - відповів Гленарван, - крім того, й наші бики потомились, а завтра ми вирушимо на світанку.

Була дев’ята година. Місяць хилився вже до обрію й кидав скісне проміння, що губилося у тумані. Темрява довкола густішала. Маленький загін добрався до Сеймура і попрямував його широкими вулицями за проводом Паганеля, який, здавалось, завжди чудово знав те, чого ніколи в вічі не бачив. Його вело чуття, і незабаром він прибув на чолг загону просто до заїзду “Північна Британія”.

Коней і биків відвели до стайні, фургон поставили під повіткою, а подорожнім запропонували доволі вигідні кімнати. О десятій годині посідали до столу, накритого під доглядом Олбінета. Паганель встиг уже разом із Робертом обійти місто; розповідь про його нічну прогулянку була надзвичайно коротка, бо ж він нічого не побачив. А втім, людина менш неуважна запримітила б на вулицях якесь пожвавлення. Тут і там люди збирались у юрби, котрі помалу зростали; інші перемовлялись з порогів своїх домівок, тривожно розпитувалися одне в одного; вголос читали ранкові газети, обмірковували, сперечались. Проте Паганель нічого не помітив.

Майор, дарма що нікуди не ходив, навіть і кроку не ступив за поріг заїзду, проте знав, що саме стурбувало маленьке місто. Досить було поговорити трохи з балакучим хазяїном заїзду Діксоном, аби збагнути, про що йдеться. Однак він не зронив ані слова.

Після вечері, коли Гелена, Мері й Роберт Грант пішли до своїх кімнат, майор затримав чоловіків і повідомив:

- Виявлено злочинців, причетних до аварії на Сендхортській залізниці.

- Їх заарештовано? - квапливо запитав Айртон.

- Ні, - відповів Мак-Наббс, наче не помітивши боцманової квапливості, щоправда, цілком природної за цих обставин.

- Тим гірш, - зауважив Айртон.

- Ну то кого звинувачують у злочині? - спитав Гленарван.

- Читайте, - сказав майор, простягаючи Гленарванові число “Австралійської й Новозеландської газети”, - і ви побачите - поліцейський інспектор не помилявся.

Гленарван прочитав уголос таке:

“Сідней, 2 січня 1866 року. Наші читачі, напевно, пам’ятають, що в ніч проти 30 грудня того року сталася катастрофа біля Кемден-Бріджа, за сім миль од станції Каслмейн, на залізничній лінії Мельбурн-Сендхорст. Нічний експрес, який вийшов з Мельбурна об 11 годині 45 хвилин і мчав повним ходом, звалився в річку Люттон, бо Кемденський міст було розведено. Численні грабунки пасажирів, знайдений за півмилі від мосту труп залізничного сторожа свідчать: катастрофа скоїлась внаслідок злочину. Справді, злочин, як виявило розслідування, заподіяла банда каторжників, котрі півроку тому втекли з Пертської виправної в’язниці в Західній Австралії, саме тоді, коли їх переправляли на острів Норфольк[78]. Ватага має двадцять дев’ять чоловік, їхній верховода - Бен Джойс, найнебезпечніший злочинець, що прибув до Австралії кілька місяців тому, невідомо .на якому судні, і досі не потрапив до рук правосуддя. Мешканцям міста, колоністам і скватерам пропонується бути пильними й подавати головному слідчому всі відомості, що можуть сприяти розшукам злочинців.

Головний інспектор поліції”.

Коли Гленарван закінчив читати, Мак-Наббс повернувся до географа й мовив:

- Ось бачите, Паганелю, і в Австралії трапляються каторжники.

- Збіглі - безперечно! - відповів Паганель. - Але ті, хто відбув покарання, не мають права тут селитися.

- Так чи так, а втім, вони тут є, - мовив Гленарван. - Але я не думаю, що через них ми мади б змінити наші плани чи припинити подорож. А як ви гадаєте, Джоне?

Джон Манглс відповів не зразу. Він вагався: його неабияк тривожила думка про те, якого горя завдала б дітям капітана Гранта відмова від розшуків їхнього батька, а водночас він боявся наразити експедицію на небезпеку.

- Коли б із нами не було леді Гленарван і міс Грант, - сказав він, - мене дуже мало непокоїла б ця злодійська зграя.

Гленарван зрозумів його й додав:

- Певна річ, йдеться не про те, аби цілком одмовитися від нашої мети; та чи не було б обачніше, зважаючи на присутність з нами жінок, попрямувати до Мельбурна, сісти на “Дункан” і, прибувши на східне побережжя, далі розшукувати Гаррі Гранта. Як ви гадаєте, Мак-Наббсе?

- Я хотів би перше знати, що думає Айртон, - відповів майор.

Боцман, глянувши на Гленарвана, відповів:

- Ми зараз за двісті миль од Мельбурна, і я гадаю, що небезпека, коли вона взагалі існує, однакова на південних шляхах і на східних. Пустельні і ті й інші, вони варті одні одних. До того ж я не вірю, щоб тридцять злочинців могли налякати вісьмох добре озброєних і рішучих чоловіків. Отож коли немає ліпшої ради, я пропоную йти вперед.

- Добре сказано, Айртоне, - озвався Паганель. - Посуваючись далі на схід, ми можемо натрапити на сліди капітана Гранта, а звернувши на південь, ми цю можливість втрачаємо. Я згоден з вами. А втікачі з Пертської в’язниці - то пусте! Чесну людину вони не злякають.

Пропозицію залишити план подорожі без змін проголосували й одностайно ухвалили.

- Дозвольте мені, сер, ще слово мовити, - сказав Айртон наприкінці.

- Кажіть, Айртоне.

- Може, треба послати “Дунканові” паказа виряджатись до східного побережжя?

- Навіщо? - заперечив Джон Манглс. - Ми ще встигнемо це зробити, коли прибудемо до Туфолдської затоки. А коли раптом якийсь непередбачений випадок змусить нас попрямувати до Мельбурна, нам буде дуже прикро не застати там “Дункана”. До того ж навряд чи його вже полагодили. Отож я гадаю, з цим краще зачекати.