Наступного дня з “Дункана” відрядили кілька шлюпок, щоб пильно оглянути береги. Судно йшло під 36° широти, і Гленарван волів, аби відсіль до тридцять восьмої паралелі не залишилось жодного необслідуваного місця.

Вдень вісімнадцятого грудня яхта, котра під своїм широко розгорненим вітриллям швидко долала простір, як справжній кліпер, пройшла понад берегом бухти Побачення, куди потрапив 1828 року мандрівник Штурт після відкриття Муррею, найбільшої річки в Південній Австралії. Тут уже ніщо не нагадувало квітучий острів Кенгуру, береги були пустельні, голі, безрадісні, наче землі полярного суходолу, і лише де-не-де похмурі сірі урвища або пагористі піщані виступи порушували одноманітність низинного порізаного узбережжя.

Під час цього плавання шлюпки й їхня команда виконували важку роботу, проте матроси не ремствували. Гленарван, нерозлучний з ним Паганель і малий Роберт майже завжди супроводжували їх на берег. Вони хотіли на власні очі пересвідчитися, чи не збереглося тут будь-яких слідів “Британії”. Але найретельніший огляд нічого не виявив. Австралійські береги були такі ж німотні, як і прерії Патагонії. Проте мандрівники ще не втратили надії, поки не досягли пункту, вказаного в документі. Досліджуючи цю місцевість, вони, власне, вдавались до застережного заходу, аби випадком чого не пропустити. Вночі “Дункан” лежав У дрейфі, намагаючись по змозі не зрушитись з місця, а вдень тривали копіткі розшуки на узбережжі.

Двадцятого грудня “Дункан” досяг мису Бернуїллі, котрий захищає Ласепедську бухту, так і не знайшовши жодної прикмети “Британії”.

Та ця невдача нічого не доводила. Адже за два роки, Що минули від дня катастрофи, море не лише могло, але конче повинне було зірвати з підводних рифів, розкидати чи поглинути рештки трищоглового судна. До того ж і тубільці, які нюхом чують аварію на морі, наче шуліка падло, безперечно, повизбирували найдрібніші уламки “Британії”. А Гаррі Гранта й двох матросів, тільки-но хвилі викинули їх на берег, тубільці, певно, захопили в полон і завели в глиб країни.

Але тоді ставало безглуздим одне цікаве припущення Паганеля. Поки йшлося про аргентинську землю, географ мав підстави вважати, що зазначені в документі дати й числа вказують не місце аварії, а місцеперебування мандрівників у полоні. Цілком вірогідно, що в пампі великі річки з їхніми допливами винесли в море дорогоцінний документ. Але тут, в цій частині Австралії, річок, які перетинають тридцять сьому паралель, обмаль. До того ж Ріо-Колорадо і Ріо-Негро течуть до моря крізь піщані пустелі, непридатні для житла й безлюдні, а головні австралійські річки - Муррей, Ярра, Торренс, Дарлінг - або вливаються одна в одну, або впадають в океан через гирла, котрі перетворились на великі порти з розвиненою навігацією. Чи ж можливо, щоб за течією цих річок, де безперестанку сновигають численні судна, тендітна пляшка могла доплисти без жодної перешкоди до Індійського океану?

Сумнівність такого припущення помітили всі, хто мав проникливий розум: Паганелева гіпотеза, цілком слушна в умовах аргентинських провінцій Патагонії, була несприйнятна для Австралії. Паганель сам це визнав у розмові з майором Мак-Наббсом.

Стало очевидно - згадані в документі градуси стосувалися тільки місця катастрофи, отже й пляшку закинуто в море там, де розбилась “Британія”, на західному узбережжі Австралії.

Проте, як справедливо зауважив Гленарван, нове тлумачення документа аж ніяк не виключало того, що капітан Грант перебував у полоні. Він сам вказує на імовірність цього: “...де вони потраплять у полон до жорстоких тубільців”. Тому немає жодної підстави шукати їх саме на тридцять сьомій паралелі.

Про це довго сперечались і врешті дійшли такого висновку: коли вони не знайдуть на мисі Бернуїллі слідів “Британії”, то Гленарванові залишається одне єдине - повернутися до Європи. Хоч його розшуки не досягли успіху, але він мужньо й сумлінно виконав свій обов’язок.

Проте це рішення вельми засмутило пасажирів яхти і вкинуло в розпач Мері й Роберта Грант. Виряджаючись на берег разом із Гленарваном і його дружиною, Дзконом Манглсом, майором і Паганелем, діти капітана Гранта казали собі: питання про те, чи врятувався їхній батько, тепер буде вирішено безповоротно. Так, безповоротно! Адже Паганель довів якось, що розшуки слід провадити тільки на західному березі, бо потерпілі давно вже добулись би додому, коли б катастрофа сталася на східному узбережжі Австралії.

- Не втрачайте надії! Ніколи не втрачайте надії! - казала Гелена молодій дівчині, сидячи поруч з нею у човні, який ішов до берега. - Бог не залишить нас!

Берег швидко наближався; положисті схили мису, котрий виступав милі на дві у море, доходили до самої води. Човен причалив у маленькій природній бухточці, що, її створили дві коралові одмілини - ті одмілини, які згодом, поширюючись, мали охопити поясом з рифів усю Південну Австралію. Та й тепер вони були небезпечні, судна розбивались на них ущент, як, можливо, сталося і з “Британією”.

Пасажири “Дункана” без жодних перешкод висіли на пустельний берег. Стрімчасті шаруваті скелі, заввишки від шістдесяти до вісімдесяти футів, смугою тяглися вздовж узбережжя. Їм би не здолати без драбин і гаків ці природні укріплення, якби, на щастя, Джон Манглс не знайшов за півмилі на південь проломину. Напевно, море безупинно било хвилями у цей крихкий туф, надто лютуючи під час рівнодення, що й спричинилось врешті до обвалу горішніх шарів породи.

Гленарван і його супутники заглибились в ущелину й доволі крутим схилом зійшли на вершину скелі. Роберт, наче те кошеня, перший видерся аж до самого шпиля, і Паганель вдався у розпач, опинившись у свої сорок років у стані переможеного дванадцятилітнім хлопчиком, нев-важаючи на його, Паганеля, довгі ноги! Зате він випередив безтурботного майора, якому було до цього байдужісінько.

Невдовзі маленький загін, згуртувавшись на вершечку скелі, став оглядати рівнину, що розіслалась перед їхніми очима.

Вони побачили широкий розліг необробленої землі, де-не-де вкритий миршавими кущиками або й чагарником, убогу місцевість, що її Гленарван порівняв із гленами низинної Шотландії, а Паганель - з неродючими бретонськими ландами. Та коли узбережжя видавалось незаселеним, то будови, які виднілися вдалині, промовисто говорили про цивілізацію - їх-бо звела не рука дикуна, а трудящої культурної людини.

- Онде млин! - вигукнув Роберт.

Справді, милі за три крутились крила вітряка.

- Еге ж, млин, - ствердив Паганель, глянувши крізь свою підзорну трубу. - Ця невеличка споруда, скромна й корисна, завжди тішить моє око.

- Він скидається на дзвіницю, - сказала Гелена.

- Атож, пані, і якщо перший меле хліб для тіла, то друга меле хліб для душі. З цього погляду вони також подібні між собою.

- Ходімо до млина, - сказав Гленарван.

Вирушили в дорогу. За півгодини опинились на землі, обробленій людськими руками. Перехід од голої рівнини до культивованих полів був разючий. Замість диких чагарів перед очима виник зелений живопліт, який оточував свіжовикорчувану ділянку; кілька биків і щось із п’ятеро коней паслися на луці, обсадженій могутніми акаціями, завезеними сюди з величезних розсадників острова Кенгуру. Потім показалися ниви, де місцями золотіло наїжачене колосся, стіжки сіна, що виструнчились, немов величезні вулики, ряди фруктових дерев за новою огорожею; далі прегарний сад, гідний Горація, де приємне поєднувалось з корисним; за ним - зручно розташовані сараї й повітки; нарешті - простий і вигідний будиночок, над яким, пестячи його рухливою тінню своїх довжелезних крил, вивишався привітний гостроверхий вітряк.

На гавкіт чотирьох собак, що сповістили про появу чужинців, з дому вийшов чоловік років п’ятдесяти, приємний з лиця. За ним ішли п’ятеро гарних дужих хлопців, його синів, і висока огрядна жінка, їхня мати. Не було жодного сумніву - цей чоловік, оточений своєю славною родиною, серед своїх ще нових будівель, в майже незайманій місцевості, репрезентував викінчений тип колоніста-ірландця, котрий, втомившись од злиднів на батьківщині, подався шукати щастя й добробуту за океаном.