- Десять, - відповів Роберт.
- Добре, - мовив Паганель, - ставлю хрестика й переходжу до англійців. 1686 року ватажок піратів Вільямс Дамп’єр, член “Берегового братерства”, найвідоміший серед флібустьєрів[63] південних морів, прибув на своєму судні “Лебідь” до північно-західного узбережжя Нової Голландії під 16°50΄ широти. Він познайомився з тубільцями й докладно списав їхнє життя та звичаї. 1699 року він повернувся у ту затоку, де колись висів Гертог, але вже не як флібустьєр, а як командир судна “Ребук”, що належало до королівського флоту. До сього часу, однак, відкриття Нової Голландії мало значення тільки географічного факту. Нікому не спадало на думку її колонізувати, і за три чверті століття, від 1699 до 1770 року, жодний мореплавець не пристав до її берегів. Аж ось з’явився найславетніший у світі відкривач, капітан Кук, і відтоді починається нестримна європейська колонізація нового суходолу. Джемс Кук тричі висідав у Новій Голландії, вперше - 31 березня 1770 року. Після успішного спостереження на Таїті над проходженням Венери крізь сонячний диск[64] Кук скерував своє суденце “Завзяття” на захід Тихого океану. Відкривши Нову Зеландію, Кук прибув у бухту на західному березі Австралії і, вражений багатством незнаних досі рослин, назвав її Ботанічною. Вона й дотепер зветься Вотані-Бей. Зносини Кука з напівдикими тубільцями малоцікаві. З бухти Кук попрямував на північ, і під 16° широти, біля мису Скорботи, його судно наразилось на кораловий риф. Йому загрожувала небезпека затонути тут, у вісьмох льє від берега. Тоді Кук наказав викинути в море гармати і запаси харчів; наступної ночі приплив підняв на хвилях облегшене судно, яке не затопуло лише тому, що в пробоїну випадково потрапив кораловий уламок і майже заткнув її. Кук спромігся відвести судно до маленької бухти, куди впадала річка, яку назвали Завзяття. Поки лагодили судно, англійці намагались познайомитись із тубільцями, але марно. Згодом судно вирушило далі на північ. Кук хотів дізнатися, чи існує протока між Новою Гвінеєю й Новою Голландією. Зазнавши численних небезпек, десятки разів ризикуючи судном, він нарешті побачив на південному заході море. Отже протока існувала, і Кук перепливає її й висідає на маленькому острові, де ім’ям Англії вступає у володіння щойно відкритого ним узбережжя, давши йому чисто британську назву: Новий Південний Уельс. Минуло три роки, мужній мореплавець мав уже під своїм командуванням два судна - “Пригода” і “Рішучість”. Капітан Фюрно на кораблі “Пригода” обслідував береги Ван-Дімена і висловив припущення, що ця земля - частина Нової Голландії. Лише 1777 року, за своєї третьої подорожі, Кук сам відвідав на суднах “Рішучість” і “Відкриття” Ван-Діменову землю, зупинившись у бухті Пригод. Відтіль Кук подався на Сандвічеві острови, де за кілька місяців його вбито.
- Це була велика людина, - сказав Гленарван.
- Найвидатніший між мореплавцями, що будь-коли існували. Бенкс, один із його супутників, підказав англійському урядові думку утворити колонію в Ботанічній бухті. Після Кука до нового суходолу рушили мореплавці всіх національностей. В останньому листі Лаперуза, написаному з Ботанічної бухти і датованому 7 лютого 1787 року, він повідомляв, що збирається відвідати затоку Карпентарія і все узбережжя Нової Голландії аж до Ван-Діменової землі. Лаперуз поїхав і не повернувся, 1788 року капітан Філіпп заснував у Порт-Джексоні першу англійську колонію. 1791 року Ванкувер об’їхав майже все південне узбережжя нового суходолу. В 1792 році д’Антркасто, відряджений на розшуки Лаперуза, проплив навколо всього суходолу, з заходу на схід, відкривши кілька невідомих островів. В 1795 і 1797 роках двоє молодих відважних мореплавців, Фліндерс і Басе, на човні вісім футів завдовжки досліджують південне узбережжя, і 1797 року Басе відкриває протоку між Новою Голландією й островом Ван-Дімена, яка носить відтоді його ім’я. Того ж таки року Фламінг знаходить на східних берегах Нової Голландії річку Сван-Рівер[65], де “жили чорні лебеді невимовної краси. Що ж до Фліндерса, то він повернувся 1801 року до своїх цікавих досліджень, і під 138°58΄ довготи і 35°40΄ широти його судно зустрілося в бухті Побачення з “Географом” і “Натуралістом”, французькими суднами, що ними командували капітани Боден і Гамлен.
- А, капітан Боден? - перепитав майор.
- Еге ж. Чому ви звернули увагу на це ім’я?
- О, просто так. Розповідайте, Паганелю.
- Гаразд. На додаток до прізвищ цих мореплавців я хочу назвати ще капітана Кінга, який від 1817 до 1822 року обслідував субтропічні області Нової Голландії.
- В мене вже записано двадцять чотири ймення, - виголосив Роберт.
- Дуже добре, половина Мак-Наббсового карабіна вже моя. З мореплавцями я покінчив і тепер переходжу до сухопутних мандрівників.
- Чудово, пане Паганелю, - озвалася леді Гелена, - у вас справді надзвичайна пам’ять!
- Що вельми дивує, - докинув Гленарван, - в людини такої...
- Такої неуважної? - закінчив Паганель. - Але в мене пам’ять саме на дати і на імена, тільки й того.
- Двадцять чотири ймення, - вдруге зазначив Роберт.
- Ну, нехай буде й двадцять п’ятий - лейтенант Даус. Це було 1789 року, за рік після заснування колонії в Порт-Джексоні. На той час мореплавці вже об’їхали навколо нового суходолу, але що в глибині його, ніхто не знав. Уздовж східного узбережжя простягся неприступний гірський ланцюг. І лейтенант Даус, по дев’ятиденному походові, не досягши мети, мусив повернутися до Порт-Джексона. Того ж таки року капітан Тенч марно намагався подолати високий гірський гребінь. Обидві невдачі протягом трьох наступних років відвертали дослідників од нових спроб братися за цю трудну справу. В 1792 році невдача спіткала й полковника Натерсона, сміливого дослідника Африки. Наступного року мужній моряк Гавкінс, старшина англійського флоту, пройшов у глиб країни на двадцять миль далі своїх поперед-. ників. Я можу назвати тільки двох дослідників, які в наступні вісімнадцять років намагались перейти гірський перевал - відомого мореплавця Басса та інженера Барельє, - але й вони не були щасливіші за інших. І лише 1813 року знайдено прохід на захід од Сіднея. Губернатор Макарі наважився пройти ним і 1815 року заснував по той бік Голубих гір місто Батерст. Відтоді чимало мандрівників і дослідників збагачують географічну науку новими фактами й сприяють розвиткові колоній в цьому краї. Насамперед треба згадати Тросбі, що прибув на новий суходіл 1819 року, потім Окслея, котрий пробрався в глиб його на цілих триста миль, тоді Говеля й Гуна, - вони вирушили саме від тої Туфолдської затоки, де проходить тридцять сьома паралель; капітан Штурт досліджує в 1829 і 1830 роках течію річок Дарлінг і Муррей...
- Тридцять шість, - виголосив Роберт.
- Чудово! Перевага на моєму боці. Назву ще Ейре і Лейхардта, які об’їхали частину суходолу 1840 і 1847 року; Штурта, що продовжував свої дослідження в 1845 році; братів Грегорі й Гельпмана, котрі вивчали 1846 року західну частину; Кеннеді, дослідника річки Вікторія в 1847 році й північної Австралії - в 1848; подорож Грегорі в 1852 році, Остіна в 1854, знову братів Грегорі, що обслідували з 1855 до 1858 року північно-західну частину суходолу; Бебеджа, що пройшов від озера Торренс до озера Ейр, і, нарешті, Стюарта, уславленого в австралійських літописах, що, подорожуючи, тричі відважно перетинав суходіл. Перша його експедиція відбулася 1860 року. Коли хочете, я розповім пізніше, в який спосіб Австралію чотири рази перейшли з півдня на північ. А тепер, закінчуючи цей довгий перелік, я додам до імен сміливих піонерів науки ймення тих, що діяли від 1860 до 1862 року - брати Демпстер, Кларксон і Гарпер, Берк і Вілс, Нейлсон, Вокер, Ленсбор, Мак-Кінлей, Говіт...
- П’ятдесят шість! - вигукнув Роберт.
- Добре! Бачте, майоре, я розрахувався з вами повною мірою, бо ж не назвав іще ані Дюпера, ані Бугенвіля, ані Фіц-Роя, ні де Вікема, ні Штока...
