- Я підкоряюсь, - відповів географ, вельми потішений тим, що його настановили головою загону.

- Тільки будьте уважні! - додав майор. - Пильнуйте, аби не завести нас туди, де нам нічого робити, приміром, на тихоокеанське побережжя!

- Ви заслуговуєте на це, нестерпний майоре, - відказав сміючись Паганель. - Однак скажіть мені, дорогий Гленарване, в який спосіб ви порозумієтесь з Талькавом?

- Я гадаю, - відповів Гленарван, - мені навряд чи доведеться заходити з ним у розмову. А втім, тих кількох іспанських слів, що я засвоїв, вистачить, аби ми зрозуміли один одного в разі нагальної потреби.

- Тоді рушайте, мій шановний друже, - мовив Паганель.

- Спершу повечеряємо, - відповів Гленарван, - і спробуймо заснути перед від’їздом.

Повечеряли всухом’ятку - запити було нічим - і, за браком кращого, поснули. Паганелеві ввижалися уві сні потоки, водоспади, річки, ручаї, ставки, струмки, навіть повні вщерть карафки, - одним словом, усе те, що звичайно містить у собі придатну на пиття воду; це був справжній кошмар.

Наступного дня, о шостій ранку, коней Талькава, Гленарвана й Роберта засідлали й напоїли рештками води; вони пили жадібно, хоч вода була огидна й нудотна. По тому вершники схопились на коні.

- Щасливої дороги! - крикнули враз майор, Остін, Вільсон і Мюльреді.

- А головне, подбайте, щоб не повертатися назад! - вигукнув Паганель.

Невдовзі патагонець, Гленарван і Роберт, обертаючись з дещо сумним почуттям, загубили з очей маленький загін, доручений піклуванням географа.

Desertio de la Salinas, тобто пустеля озера Салінас, якою проїжджали вершники, являла собою рівну глинясту поверхню, порослу миршавим чагарником, карликовими мімозами, що їх індіанці називають “курра-маммель”, і кущами “юмма” - рослини, багатої на соду. Подеколи траплялись соляні озерця, які навдивовижу яскраво відбивали сонячне проміння. Око могло легко узяти ці “баррерос”[43] за крижані поверхні, але пекучі сонячні промені швидко розвіювали оману. Та все ж суха, обпалена, аж почорніла земля й блискучі соляні свічада становили разючий контраст, який надавав пустелі химерного вигляду й затримував надовго око.

Зовсім інший вигляд мала Сьєрра-Вентана, що лежала за вісімдесят миль далі на південь, куди, якби Гуаміні пересохла, змушені були б податися мандрівники. Цей край, що : його обслідував 1835 року капітан Фітц-Рой, голова експедиції на “Біглі”, надзвичайно родючий. Там буяють розкішні, найкращі на всій індіянській землі пасовища. Північно-західні схили гір укриті густими травами, а нижче - лісами, багатими на різні породи дерев. Там зустрічається “альгаробо”, дерево з родини ріжкових; його плоди висушують, мелють, печуть з них хліб, котрий дуже полюбляють індіяни; “біле кебрачо”, з довгим гнучким гіллям, що хилиться долі, як в нашої плакучої верби; “червоне кебрачо” - дерево надзвичайно міцної породи; “наудубай”, що дуже легко запалюється й часто спричиняється до жахливих лісових пожеж; “віраро” з китицями лілових квітів і, нарешті, велетенське “тімбо”, мало не вісімдесят футів заввишки - під його кроною може сховатися від палючого сонця ціла череда. Аргентинці не раз намагалися колонізувати цей багатий край, але так і не спромоглись подолати ворожість індіанців. Безперечно, живити водою плодючу долину могли тільки численні річки, котрі збігали з гірських кряжів; справді, вони не висихають навіть під час найдужчих посух, та до них було ще принаймні сто тридцять миль. Отже, Талькав вробив слушно, попрямувавши спершу до Гуаміні, що лежала на їхньому шляху й набагато ближче, ніж Сьерра-Вентана.

Коні бігли весело, прудко. Ці чудесні тварини, видимо, інстинктивно відчували, куди поспішають їхні господарі. Особливо моторна й жвава була Таука: ані втома, ані труднощі подорожі не могли приборкати буяння її сил; вона, наче птах, перелітала через висхлі ручаї й кущі курра-маммель і голосно задоволено іржала. Коні Гленарвана й Роберта трохи повільніше, але бадьоро скакали вслід за Таукою. Талькав, котрий сидів у сідлі мов улитий, давав такий самий взірець своїм товаришам, як Таука їхнім коням.

Патагонець раз у раз оглядався на Роберта. Спостерігаючи, як міцно і струнко тримається хлопчина в сідлі, дивлячись на його гнучкий стан, розпрямлені плечі, вільно опущені ноги, притиснуті до сідла коліна, він виявляв своє задоволення схвальними вигуками. Справді, Роберт Грант став чудовий верхівець і був гідний похвали Талькава.

- Молодець, Роберте! - підохочував хлопчика Гленарван. - Бачу, Талькав дуже задоволений з тебе.

- З чого ж він задоволений, сер?

- З твоєї хвацької постави на коні.

- О, я тримаюся міцно, тільки й того, - відповів Роберт, спалахнувши з радощів.

- А це головне, Роберте. Ти надто скромний, але видно, з тебе вийде справжній спортсмен.

- Оце-то добре, - відказав сміючись Роберт. - А що скаже тато - адже він хотів зробити з мене моряка!

- Одне другому не завадить. Якщо не всі вершники можуть бути зразковими моряками, то всі моряки здатні стати вправними вершниками. Коли сидиш верхи на реях, привчаєшся триматися міцно, а збити коня назад чи примусити його повернути - це приходить само собою, бо воно дуже природне.

- Бідолашний батько! - зітхнув Роберт. - Як він буде вам вдячний, сер, коли ви його врятуєте!

- Ти дуже любиш його, Роберте?

- Так, сер. Тато був завжди такий добрий до мене і до сестри. Лише про нас він і піклувався. Він завжди привозив нам подарунки з тих країв, де подорожував. А як він пестив нас, коли повертався додому! Хіба можна це забути? О, ви також полюбите його, коли його взнаєте! Мері схожа на нього. В неї такий самий ніжний голос, як і в нього. Правда ж, дивно, що в моряка ніжний голос?

- Так, це трохи незвичайно.

- Я й зараз бачу його перед собою, - говорив далі хлопець, наче сам до себе. - Добрий любий тато! Коли я був іще зовсім маленький, він заколисував мене на колінах і завжди наспівував старовинну шотландську пісеньку про наші рідні озера. Цей наспів часом навертається мені на пам’ять. І Мері теж. О, сер, як ми його любили! Знаєте, мені здається, тільки малі діти можуть так любити батька!

- Але, доходячи літ, вони навчаються його поважати, мій хлопчику, - відповів Гленарван, розчулений цими словами, що вихопились з глибини юного серця.

Під час цієї розмови їхні коні уповільнили ходу й тепер йшли ступою.

- Ми знайдемо його, правда? - сказав Роберт по кількох хвилинах мовчанки.

- Звичайно, знайдемо. Талькав навів нас на його слід, а я йому вірю.

- Талькав - славний індіанець.

- Безперечно.

- Знаєте що, сер?

- Скажи, любий мій.

- Я хочу сказати, що навколо вас усі - такі хороші люди! Леді Гелена - я дуже її люблю! - майор, завжди такий спокійний, капітан Манглс, пан Паганель і матроси з “Дункана”, такі сміливі й такі віддані!

- Так, я знаю це, мій хлопчику.

- А ви знасте, що ви - найкращий за всіх?

- Ні, якраз цього я й не знаю!

- Ну, то знайте це, сер! - і Роберт, схопивши Гленарванову руку, палко її поцілував.

Гленарван похитав головою з ласкавим докором, і на цьому їхня розмова урвалася, бо Талькав, який далеко їх випередив, подав знак не відставати. Не можна було гаяти часу і забувати про тих, хто залишився позаду.

Вершники погнали швидким клусом, але невдовзі стало очевидно, що коні, за винятком Тауки, неспроможні так бігти довго. Опівдні довелось дати їм годину перепочинку. Вони зовсім пристали й навіть не схотіли підживитися “аль-фафарою” - місцевим гатунком люцерни, яка геть висохла й перегоріла під пекучим сонячним промінням.

Гленарвана огорнув неспокій: ознаки посухи не зникали, а відсутність води могла призвести до непоправного лиха. Талькав нічого не казав, мабуть, гадаючи, що в нього, коли Гуаміні справді пересохла, ще буде час розпачувати; а втім, чи знає взагалі індіянське серце, що таке розпука?