- Нам потрібні всі наші сили, - сказав Гленарван, - аби мужньо дивитися смерті в обличчя. Треба показати цим дикунам, як уміють вмирати європейці.
По вечері леді Гелена прочитала вголос вечірню молитву, і всі її супутники приєднались до неї. Закінчивши молитву, полонені обнялися між собою.
Мері Грант і Гелена полягали в кутку на маті. Сон, що змушує забути всяке лихо, невдовзі склепив їм повіки. Знеможені втомою та безсонними ночами, жінки поснули, притулившись одна до одної. Гленарван, одвівши своїх друзів убік, сказав їм:
- Любі друзі, наше життя й життя цих нещасних жінок в руках долі. Коли нам судилось завтра померти, то ми, я цього певен, помремо не здригнувшись, як мужні люди, що прагнули до благородної мети. Але смерть, котра чекав на нас, не просто смерть, а катування, можливо, безчестя... і ці дві жінки...
На цім слові Гленарванів голос, досі твердий, йому зрадив. Він замовк, аби побороти хвилювання.
- Джоне, - звернувся він за хвилину, опанувавши себе, до молодого капітана, - ви обіцяли Мері те, що я пообіцяв леді Гелені. Як надумали ви чинити?
- Я вважаю, - відповів Джон Манглс, - що маю право виконати цю обіцянку.
- Так, Джоне! Але в нас немає зброї!
- Ось вона, - мовив Джон, витягаючи кинджал. - Я вирвав його з рук Кара-Тете, коли цей дикун упав до наших ніг. Той поміж нас, хто переживе іншого, повинен виконати бажання леді Гелени й Мері Грант.
Після цих слів у хижі запанувала глибока мовчанка. Нарешті її перервав майор.
- Друзі. - мовив він, - бережіть свою зброю, як крайній засіб, до останньої хвилини. Я не прихильник заходів, що їх неможливо виправити.
- Я маю на увазі не нас, чоловіків, - озвався Гленарван. - Смерть, хай і найжоретокіша, нас не злякає. О, коли б ми були самі, я вже двадцять разів гукнув би до вас: “Друзі, спробуймо вийти відціль. Нападемо на цих негідників!” Але дружина моя, але Мері...
В цей час Джон відсунув мату на дверях і порахував тубільців, що вартували біля входу до Варе-Атуа. Їх було двадцять п’ять. Вони розклали велике вогнище, яке кидало зловісні відблиски на нерівну поверхню па. Одні простяглися навколо багаття; інші стояли нерухомо, чітко вирізняючись чорними постатями на світлому тлі полум’я. Але всі раз у раз поглядали на хатину, доручену їхній пильності.
Кажуть, в’язень, котрий хоче втекти, швидше досягне мети, ніж наглядач, який прагне йому перешкодити. Справді, бажання й воля першого завжди дужчі, ніж другого. Бо наглядач може забути, що він вартує, в той час як в’язень ні на мить не забуває, що його стережуть. І полонений частіше думає про втечу, ніж вартовий, щоб їй перешкодити. Ось чому часто трапляються дивовижні втечі.
Але тут на сторожі стояв не байдужий наглядач; полонених стерегла сама ненависть і помста. Якщо їх не зв’язали, то тільки тому, що це видалося зайвим, адже двадцять п’ять чоловік вартувало біля виходу з священного дому.
До цієї будівлі, що спиралась на скелю, яка завершувала укріплення, можна було приступитися тільки вузькою смужкою землі, котра з’єднувала її з майданом па. З двох інших боків хижа здіймалася понад крутими урвищами й нависала над прірвою на сто футів завглибшки. Спуститися схилом прірви було неможливо. Так само неможливо було й тікати через задню стінку будівлі, яка щільно прилягала до величезної скелі. Єдиний вихід - двері священного дому, але маорійці не спускали очей з того вузького клаптика землі, що немов місток перекинувся від Варе-Атуа до фортеці. Отже всі шляхи до звільнення відрізано, і Гленарван, котрий двадцять разів обстежив стіни своєї в’язниці, мусив це визнати.
Години тривожної ночі тим часом спливали. Непроглядна темрява оповила гори. Ані місяць, ані зірки не осявали глибокого мороку. Інколи над майданом на зривався вітер. Палі священного дому рипіли. Од вітру спалахувало багаття маорійців, і тоді перебіжні швидкі відсвіти полум’я досягали середини Варе-Атуа, освітлюючи на мить групу полонених. Знедолені люди поринули в свої передсмертні думки. В хижі панувала німотність смерті.
Близько четвертої години ранку увагу майора привернуло легке шарудіння; воно долинало начебто з-за тої стінки будівлі, яка прилягала до скелі. Мак-Наббс, спочатку байдужий до цих звуків, згодом спостеріг, що вони не припиняються, і став дослухатися. Потім, зацікавившись, він припав вухом до землі. Йому здалося, ніби хтось шкребе, рив землю ззовні.
Упевнившись, що він не помиляється, майор обережно підійшов до Гленарвана й
Джона Манглса і, збудивши їх від тяжких думок, потяг за собою в глиб хижі,
- Слухайте, - мовив він стиха і знаком показав, щоб вони нахилились.
Шкряботіння ставало чимраз виразніше; чутно було, як під тиском гострого знаряддя скреготали й котилися вниз дрібні камінці.
- Якийсь звір риє собі лігво, - сказав Джон Манглс.
- Хтозна! - Гленарван ляснув себе по лобі. - А що, коли це людина?
- А от ми зараз дізнаємось, людина це чи тварина! - відповів майор.
Вільсон та Олбінет приєдналися до своїх товаришів, і всі разом стали рити під стіною: Джон кинджалом, інші гострим камінням або просто руками, в той час як Мюльреді, простягтись долі, стежив крізь щілину під матою за тубільцями.
Дикуни нерухомо сиділи біля багаття, і в гадці не маючи, що відбувається за двадцять кроків од них.
Земля під руками полонених була сипка, легко кришилася, далі йшов шар кременистого туфу; тому, хоч і бракувало інструментів, яма швидко глибшала. Незабаром стало очевидно, що людина чи кілька людей рили хідник у зовнішній стіні укріплення. Навіщо? Знали вони про існування полонених, чи випадково якісь особисті наміри змусили їх тут копати?
Полонені подвоїли зусилля. Кров точилася аі здертих пальців, але вони рили й рили. За півгодини яма досягла вже півтуаза. Звуки з того боку ставали чимраз чіткіші, і всі впевнились-тільки тонкий шар землі перешкоджав безпосередньому сполученню.
Збігло ще кілька хвилин, і рантом майор відсмикнув руку, вражену чимсь гострим. Він затамував крик, який ледь не вихопився йому з уст.
Джон Манглс відхилив лезом кинджала ніж, вистромлений із землі, і схопив руку, що його тримала.
Це була рука жінки або дитини, рука європейця!
Ні з того, ні s іншого боку ніхто не вимовив жодного слова. Очевидно, обидві сторони розуміли, що треба мовчати.
- Невже це Роберт? - прошепотів Гленарван.
Та хоч як стиха вимовив він це ім’я, Мері Грант, котру збудив рух у хижі, прослизнула до Гленарвана й, схопивши цю замещену землею руку, вкрила її поцілунками.
- Ти! Ти! - шепотіла дівчина, що не могла не впізнати цієї дитячої руки. - Ти, мій Роберте!
- Це я, сестричко, - відповів Робертовий голос, - я тут, щоб вас усіх врятувати. Але тихо!
- Хоробрий хлопчина! - повторював Гленарван.
- Стежте за дикунами зокола, - шепотів далі Роберт.
Мюльреді, який покинув на хвилину свій спостережний пункт, коли з’явився Роберт знову повернувся до дверей.
- Все гаразд, - мовив він. - Вартують тільки четверо. Решта поснули.
- Сміливіше! - вигукнув Вільсон.
Отвір миттю поширили, і Роберт з сестриних обіймів перейшов у обійми леді Гелени. Він був увесь обмотаний довгою мотузкою з форміуму.
- Хлопчику мій! Хлопчику мій! - шепотіла молода жінка. - То дикуни не вбили тебе!
- Ні, не вбили, - так само пошепки відповів Роберт. - Сам не знаю, як серед тої метушні мені вдалося вислизнути. Я вибрався за межу укріплень. Два дні я ховався в чагарнику, а вночі блукав навколо. Я хотів вас побачити. Коли плем’я зібралося на похорон ватажка, я оглянув те місце, де стоїть оця в’язниця, й побачив, що зміг би до вас добратися. В порожній хижці я потяг ножа й мотузку. Я видерся нагору, мов драбиною, чіпляючись за траву та за гілля кущів. В скелі, до якої прилягає ця хатина, я натрапив на печеру, і мені довелось, аби дістатися до вас, прокопати лише кілька футів м’якої землі. І ось - я тут!
Двадцять німих поцілунків стали за єдину відповідь, що її тільки й міг дістати Роберт.
