– Нічого такого! – Максим виставив перед собою руки долонями вперед. – Я просто розмірковую вголос. Дивись: звідси, з Коломиї, до Львова нас довезуть автобусом, на якому приїхала Мавка з компанією. Там, у Львові, поселять у старому будинку в центрі міста. Годуватимуть, що очевидно. Кілька днів водитимуть містом. До чого тут дівчиська, якщо наша з тобою вигода – пряма?

– Не бачу я вигоди. – Черненко насправді не мав чим заперечити приятелеві. Та він не любив, коли якісь цікаві та корисні рішення приймаються за нього.

– Чого ти вдома не бачив? А тут затримаєшся всього на кілька днів. Зате побачиш крім оцього, – Максим обвів рукою прикарпатський краєвид, що відкривався одразу з двору турбази, де їх поселили, – ще щось цікаве. Повернешся до Києва – все, знову сюди не скоро потрапиш. Запрошення дівчат – лише привід, аби продовжити пізнавальну екскурсію.

– Та вже ж напізнавалися. Особливо там, у лісі, під дощем, – огризнувся Денис, згадавши малоприємні спогади про нічліг у старій хаті. Спогади, до речі, були свіжими – лише три дні з тієї моторошної грозової ночі збігло.

– Не треба узагальнювати. Повчальна пригода. Нам з тобою до такого не звикати. І невже лише те, що хороша ідея належить дівчатам, ми нею не скористаємося?

Черненко почухав потилицю.

– Правий ти, правий. Як завжди. Тільки Тарас Бульба не відпустить трьох одразу. А назад як із того Львова вибиратися? Гроші ж потрібні, квитки…

– Аби цього горя! – відмахнувся Максим. – Мені треба з татом порадитися. Він щось підкаже.

– Гм… Ну ось він тобі зараз скаже: «Нікуди не їдь, шаромижнику, гайда бігом додому!» Що тоді?

– Не скаже, – заспокоїв приятеля Білан. – Аби я тікав з дому чи зробив щось, не порадившись, – десь приблизно такого змісту розмова і відбулася. Хоча в нас якось не прийнято один одному щось наказувати… Момент, зараз усе з’ясуємо.

Витягши з кишені мобільник, Максим, уже знайомий із особливостями місцевого стільникового зв’язку, відійшов у бік їдальні, аби отримати чіткий сигнал. Тоді набрав потрібний номер і, дочекавшись відповіді, коротко і чітко виклав проблему. Послухав якийсь час, сказав: «Добре, це навіть краще, ніж я думав!», натиснув на «відбій» і знову підійшов до Черненка.

– Ну, що там? – Денис глянув на сяюче обличчя приятеля.

– Тато зрозумів мене з півслова. Розумієш, він і сам збирався якось звозити мене до Львова. Він взагалі хоче, аби я більше їздив, більше бачив, більше знав. Ось тільки часу найближчими тижнями не матиме. Зате сьогодні в нас вівторок, так?

– Так, – кивнув Денис.

– Завтра, виходить, середа. До суботи тато впорається з усіма поточними справами і приїде за нами з Києва машиною. Забере додому, зрозумів? Так що моя несподівана поїздка в Місто Лева цілком лягає в його плани. Звісно, він просив дати телефони Мавчиних батьків, аби поговорити з ними. А твою маму він бере на себе, і переконаний: вона теж не відмовить.

– Лишається Тарас Бульба…

– Якому мій тато подзвонить просто тепер! – переможно заявив Білан. – О, диви, вже почалося!

Справді, до них наближався Тарас Петрович Боровець на прізвисько Бульба, на ходу притискаючи до вуха свій мобільник і час від часу киваючи головою.

Справу зроблено. Хоча і відчував Черненко: щось у всьому цьому не дуже правильно відбулося. Так виглядало, ніби все одно хтось за нього все вирішив. Тільки дівчиська зробили це просто, відверто і в лоба. А Білан, з одного боку, наче і не підіграв їм, а з іншого – так усе обіграв, ніби їхати до того Львова вирішили вони з ним удвох, на пару. Оксана з Мавкою, виходить, ніби просто склали хлопцям компанію.

Спритно.

З таким настроєм Денис Черненко наступного ранку і поїхав до старовинного Міста Лева.

Білан таки мав рацію. Денисова мама не була проти того, щоб старший син продовжив мандрувати. Більше того – почав помічати Денис, що матінка надто часто вказувала йому: «Дивись, синку, тримайся Максимка. Пристойна родина, люди з нього будуть, і ти біля них не загубишся». А це дуже дратувало хлопця. Що значить: з «ботаніка» Білана люди вийдуть, а він, спортсмен Черненко, просто так, поруч із ним стоятиме… Він ще сам усім покаже…

Ось тільки справді надто просто вже все в Максимовому житті виходило. Не заморочується різними дурними проблемами. Щоправда, замість того інша дурка в голові гуляє. Та це нормально – тим, хто без дурки в голові, Денис не дуже довіряв. Надто правильні такі люди для нього. Білана ж не розбереш: наче не такий уже правильний, у різні авантюри влазить, та якось все у нього правильно під кінець виходить.

Тому хотів був Черненко характер показати і нікуди ні з ким не поїхати – але не зміг. Бо смак подорожей уже відчув. Хотілося, справді кортіло побувати у Львові. Чи в іншому місті – все одно, далі бабиного села він не виїздив. Уже коли автобус із львів’янами, Оксаною Дорошенко та двома приятелями їхав у бік галицької столиці, Денис у своєму кутку, роздивляючись карпатські краєвиди, зрозумів причину своєї дратівливості.

Потім пані Люба зібрала всю компанію біля столу, в центрі якого парувала величезна порцелянова миска з варениками, довкола якої примостилася таця з невеликими акуратними бутербродиками, які тут називали канапками, та ще одна миска з пундиками…

Він, Денис Черненко, спортсмен і чемпіон, сам мусить приймати якісь рішення. Подібні, інші, не має різниці. Головне – слухатися всі ці надто грамотні однолітки повинні його. Чому – хлопець не міг пояснити. Відчував так, та й по всьому.

З таким відчуттям за кілька годин в’їхав він разом із іншими до Львова. Навіть трошки поспати примудрився по дорозі. Дарма, що компанія співала, не перестаючи, а Білан підспівував. Добре, хоч на нього уваги не звертали, дали спокій…

Мавка по дорозі додому пояснила гостям – її маму звати пані Люба, тата – пан Роман. У Києві, ясно, так до дорослих і один до одного не звертаються, але це – одна з тутешніх традицій. Хоча, як гостям це незвично, вони можуть називати господарів на ім’я та по батькові.

– Ми поважаємо чужі традиції! – відповів за всіх Максим.

Очевидно, Денис теж поважав чужі традиції. Тільки йому хотілося сказати це самому. Головним Білана тут ніхто не обирав. Ось тільки починати сварку не хотілося, та й причини очевидної не було. Подумаєш, інакше звертатися до людей… Нічого тут насправді страшного нема. З усім погоджувався Черненко, крім одного – необхідністю погоджуватися.

Пані Люба виявилася досить приємною жінкою в елегантних круглих окулярах. Обняла і розцілувала не лише Мавку, а й усіх інших. Так, наче бачила їх не вперше і наче всі троє були її рідними дітьми. Спочатку всі швиденько збігали по черзі під душ, змиваючи дорожну пилюку. Потім пані Люба зібрала всю компанію біля столу, в центрі якого парувала величезна порцелянова миска з варениками, довкола якої примостилася таця з невеликими акуратними бутербродиками, які тут називали канапками, та ще одна миска з пундиками, спеченими з листового тіста і начиненими м’ясом та яблуками, які тут іменували пляцками. Коли всі втомилися їсти, пані Люба подала чай і тортик, який назвала просто – «солодке».

Після перекуски, яка була чи то пізнім сніданком, чи то раннім обідом, пані Люба показала, де хто спатиме. Оксана розмістилася в Мавчиній кімнаті, третину якої займало старовинне фортеп’яно, а Дениса з Максимом завели в невеличку кімнату, вікна якої виходили на старе і, за визначенням Черненка, похмуре подвір’я. Вздовж стіни тут стояла величезна, від підлоги до стелі, суцільна полиця з книгами. Мало не половина з них, як устиг відзначити Денис, була незнайомими йому мовами. У підвіконня впирався масивний письмовий стіл, а біля протилежної стіни притулилася досить широка канапа.

– То є бібліотека, – пояснила пані Люба. – Мавчин дідусь, мій тато, обладнав тут свій робочий кабінет. Як не розміститеся двоє на канапі, то ми обов’язково щось придумаємо.