Миттю Зарудний опинився коло бюро і взяв у остовпілого Фаркаша сірувато-синій бланк угоди. Він не прочитав, а буквально проковтнув його зміст, який цілковито відповідав тому, що Фаркаш переказав усно. Мова справді йшла про опорядження вілли «Гільда» в Сомбателі.

Отже, в липні 1944 року зникає оберштурмбанфюрер Отто Діль У нього в паперах знаходять візитну картку власника будівельної фірми Ференца Фаркаша. Інженер Фаркаш у квітні 1944 року закінчив для якогось Карла Шредера віллу в Сомбателі. Віллу під назвою «Гільда». Тим часом колишня коханка Діля – Пані Висоцька – була покинута ним з-за давньої симпатії – німкені Гільди.

Все це не могло бути випадковим збігом. Цілком можливо, що вілла в Сомбателі належить Ділю.

Правда, Фаркаш не впізнав на фотографії Діля-Шредера, але не обов'язково було Ділю самому їхати в Будапешт. Він, мабуть, послав когось із своїх підлеглих. Весь цей ланцюг висновків в одну мить нанизався в розпаленій голові Григорія. Він був щасливий.

Оленка здивовано спостерігала поведінку Григорія, перезиралася з Фаркашем, який теж співчутливо стежив за молодим чоловіком.

– Дякую, пане Фаркаш, – з радісним почуттям сказав Зарудний, – ще раз велике вам спасибі!

Вони вийшли на вулицю. Не так легко було погасити радість, що вирувала в душі, і Григорій заходився пояснювати Оленці справу, що привела їх до Будапешта, і свою дивну поведінку в Фаркаша.

Це було не зовсім вірно, точніше, зовсім не вірно з точки зору додержання елементарних правил необхідної таємничості. Підполковник Василенко завжди вчив своїх підлеглих тримати язик за зубами і без оперативної потреби не бути одвертими навіть з товаришами по роботі.

Зарудний, звичайно, суворо дотримувався цієї заповіді. Але цього разу він порушив її цілком свідомо. Він передбачав поїздку в Сомбатель, необхідність пробратися на віллу «Гільда» і розмовляти з її господинею, навіть з господарем, і в цих планах Оленка Скаченко, на його думку, повинна була зіграти не останню роль.

Зарудний знав, що під час служби у партизанському загоні Оленка, з її знанням німецької мови і зовнішньою красою, виконувала складні розвідувальні операції на окупованій території. Отож і тут без неї не обійтись.

Перший, кого Зарудний побачив у приймальній військового коменданта, був… підполковник Василенко. Його поява тут, у Будапешті, була такою несподіваною, що Зарудний і Оленка прикипіли до місця від подиву.

Підвівшись їм назустріч, Василенко хитро посміхнувся:

– Що, не сподівалися бачити мене тут?

– Не сподівалися, товаришу підполковник, – радісно признався Григорій.

Підполковник одразу ж приступив до справи.

– Ну, що з Фаркашем? Є щось цікаве?

Зарудний розповів.

– Так, – сказав Василенко, коли Зарудний закінчив. – Логічний зв'язок наявний. Треба їхати в Сомбатель і подивитися на власника вілли «Гільда». До речі, я одержав із Шверіна добру фотографію Діля. Її розшукали серед негативів кращого в місті ательє.

Василенко простягнув Зарудному й Оленці фото.

7

Після приїзду в Сомбатель Василенко через відділ контррозвідки дивізії, що стояла в місті, зібрав усі дані про Шредера і запропонував своїм помічникам вирішити головне питання – побачити Шредера і порівняти його з фотографією Діля. Цю операцію підполковник доручив Зарудному й Оленці.

Було вирішено, що Оленка, проживаючи в Сомбателі, вдасть з себе спекулянтку-німкеню Ільзу Ріхтер, яка має багато цінних речей, награбованих гітлерівцями під час окупації України. Може, саме на цьому грунті їй вдасться познайомитися з фрау Лізелоттою Гребер – сусідкою Шредерів і доброю подругою Гільди. А через неї пощастить добитися і до самої Гільди Шредер.

Від Зарудного Василенко чомусь зажадав обов'язково добути фото господаря вілли. Лейтенант спробував заперечувати: адже Василенко сам привіз фотографію Діля.

– Я прошу добути фотографію Шредера, а не Діля, – різко сказав Василенко.

Зарудному нічого не лишалося, як підстерігати Шредера у місті, носячи на руці мініатюрний фотоапарат, вмонтований у наручний годинник. Але Шредер не покидав вілли і в місті довго не показувався.

Нарешті одного разу лейтенант побачив Шредера у тютюновій крамниці і лише тоді зрозумів вимогу Василенка.

Пан Шредер не був схожий на Діля!

– Це не Діль! – погодилася з Григорієм і Оленка, коли він поклав перед нею дві фотокартки.

Вона вже близько взяла до серця поразку Зарудного. Оленка цілковито поділяла точку зору лейтенанта і вважала, що він іде правильним шляхом. А зараз все розвалювалося.

– Знаєте, Оленко, – урвав мовчанку Григорій, – як собі хочете, а тут щось не так. Мені все ж здається, що Шредер і Діль – одна і та ж особа!

– Яка ж це одна і та ж особа? – Оленка сердито тицьнула пальцем у розкладені на столі фотографії.

– Яка особа? – почувся від порога голос Василенка. Він зайшов у кімнату і по обличчях своїх підлеглих зрозумів, у чому справа. Не чекаючи відповіді на своє запитання і навіть не дивлячись на фотографії, підполковник скинув кашкета і промовив:

– Так, не схожий Шредер на нашого Діля! Цього слід було чекати!

– Чому? – стрепенувся Зарудний.

– Ось що, лейтенанте, – сказав Василенко, підходячи нарешті до столу і уважно розглядаючи фотографії, – зараз нема часу для розмов. Розподілимо наші обов'язки так: Оленка нехай піде до фрау Гребер. Може, їй на цей раз пощастить зустрітись з Гільдою і бодай щось узнати від неї про чоловіка. Ви залишитесь тут, а я поїду в одне місце, – і підполковник рішуче заховав фотографії у верхню кишеню гімнастьорки.

8

Фрау Лізелотта Гребер, дружина значного бакалійного торгівця з Будапешта, втративши свого чоловіка, що загинув десь у просторах «жахливої Росії», посумувала якийсь час, не забувши прибрати до рук солідне чоловікове майно, і вирішила присвятити себе комерції.

У тривожні дні 1945 року, коли гітлерівці разом з своїми хортістськими прислужниками під натиском радянських військ тікали з Будапешта, фрау Лізелотта виїхала у провінцію, щоб там перечекати лиху годину.

В місті Сомбателі, де народився її чоловік-небіжчик, фрау Гребер мала чудовий будиночок – туди і майнула вона із столиці. В своєму вимушеному вигнанні пані Гребер трималася дуже гордовито по відношенню до сомбательського товариства, зробивши виняток лише для фрау Гільди Шредер, що проживала з чоловіком на власній віллі по сусідству.

Проте важко сказати, хто перший шукав знайомства – Гільда з Лізелоттою чи навпаки. Адже в Сомбателі всі добре знали, що Шредери живуть дуже замкнуто, ніде не бувають і нікого не приймають. Жіноча цікавість не давала спокою фрау Лізелотті. Їй здавалося, що тут існує якась таємниця, до якої неодмінно треба було докопатися. Але їй не дуже пощастило. Буваючи у Шредерів, вона дізналася тільки, що Гільда оселилась у Сомбателі в квітні 1944 року, а її чоловік прибув через півроку, в жовтні. Вони і справді нікого не приймали, але для пані Гребер зробили виняток, як для своєї сусідки.

Зараз фрау Гребер чекала Гільду до себе. Вона приготувала для своєї приятельки маленький сюрприз. Два тижні тому у своєї кравчині Лізелотта познайомилася з однією землячкою, німкенею Ільзою Ріхтер, яка недавно приїхала в Сомбатель. Ільза пропонувала для продажу кілька чудових відрізів ще довоєнної якості.

Гільда прийшла майже одночасно з Ільзою. Ільза розкрила принесений з собою чемодан, і подруги ахнули від захоплення. Дві години пролетіли в обговоренні якості тканини і наймодніших фасонів. Коли перейшли до розрахунків, Ільза виявилась вельми діловою дамою. Вона й чути не хотіла про щось інше, крім доларів. Згадка про будь-яку іншу валюту викликала в неї лише презирливе пирхання.

При цьому Ільза розповіла, як одного разу, навесні 1944 року, у одному з західноукраїнських міст її пограбувала сусідка по дому – вона жила біля трампарку на Кадетській, – тицьнувши їй фальшиві марки. Фрау Гільда сказала, що й вона була тоді у цьому ж місті і також проживала на Кадетській вулиці – її чоловік працював недалеко – отже, чула про такий випадок.