– Що в них добре, у песиголовців, – так це їхня точність. Машинку можна заздалегідь ставити на будь-який час… Все! Ходімо звідси, Жорже.
– Ходімо. До речі, батьку, сьогодні ж переходь до загону.
Вони поволі почали спускатися схилом. Поліщук раптом зупинився, озирнувся.
– От біда! Шкода, насіння пропаде…
Жорж знизав плечима:
– Яке насіння?
Поліщук безнадійно махнув рукою.
– Тюльпанів, з самісінької Голландії надіслали!
Жорж глянув на старого.
– Ми тобі після війни такого насіння дістанемо…
У цю мить над Дніпром оглушливо гримнуло. Поліщук і Жорж аж присіли. З голих дерев почало падати рідке листя. Жорж підвівся, потиснув старому руку.
– Чисто зроблено! Прощавай, Семене Семеновичу. – Він озирнувся: – Справді, тільки квітів і шкода!…
Щулячись від холоду, він повільно рушив парком. Пронизливий вітер ніс по землі перші сніжинки.
Дійшовши до містка, Жорж обережно оглянувся. Було порожньо. Хотів спуститися стежкою попід містком, але роздумав. Ступив на дошку. Через кілька кроків, уже на містку, раптом побачив, як з того боку, з-за дерева, підвівся здоровань есесівець з автоматом на грудях.
Сліпець нахилився, помацав рукою черевика. З-під руки було видно, що й позаду виросли дві постаті в шинелях. А поряд з ними згорблений чоловічок у непримітному пальті.
Жорж упізнав Зарембу. Прошепотів з ненавистю: «Вижила жаба…»
Останні крапки
Санднер відняв телефонну трубку від вуха і довго з явним острахом дивився на неї. Навіть найгіршому ворогові своєму не зичив би він такої розмови, як оця з Берліном! Ясна річ, смерті коменданта міста йому ніхто не простить. Про це він здогадувався і до цієї розмови. Але такий тон, такі слова, такі обіцянки! Це занадто! Та Санднер вже знав, що треба робити. Слід негайно і якнайсуворіше покарати винуватців усіх останніх прорахунків і помилок гестапо. Він зробить це сам і сьогодні ж доповість Берлінові! А там, дасть бог, обійдеться… У Берліні, якщо міркувати тверезо, зараз не до нього. Справи на фронті такі, що вбивство Ебергарда, зрештою, не є чимось винятковим. Сталінград коштував дорожче…
Отже, діяти, і негайно! Але нехай ця нікчема Ролінг не думає, що його, Санднера, справи такі вже й погані…
Коли знову дзенькнув телефон і черговий зв'язківець чемно запитав, чи закінчив гер штурмбанфюрер розмову з Берліном, Санднер вдався до випробуваного прийому: подякувавши, непомітно натиснув важелі на апараті і спокійно продовжував:
– Почуваю себе непогано, хоча настрій… ви ж самі розумієте. Спасибі за увагу, але мені зараз не до відпочинку й лікування. Так, саме так! Слухаю, буде виконано. Ще раз спасибі, гер генерал!
Санднер поклав трубку і, не дивлячись на Ролінга, який виструнчився перед столом, пройшов до настінної карти Києва. Зробив якусь позначку, повільно повернувся на підборах до Ролінга. Той мимохіть відзначив, що обличчя у шефа – наче маска. Під очима синці, зморшки прорізали щоки, твердий комірець надто вільний для худої шиї. Живий мрець, та й годі! Ролінг навіть злякався, щоб шеф не здогадався про його думки. Ще в гімназії майбутній старший слідчий відзначався дивовижною здатністю: дивлячись на неприємну для себе людину, він умів з надзвичайною виразністю й чіткістю уявити її в труні! Та ба! Штурмбанфюрер, не знаючи деталей, приблизно правильно уявив собі хід роздумів Ролінга. Металевим тоном, з погрозою в голосі, сказав:
– Киньте погляд на карту, Ролінг! Жодного сантиметра, вільного від позначок про більшовицькі диверсії… Га? Як це вам подобається? Саботаж! Убивства! Листівки! Вибухи! Як ви це поясните, гер старший слідчий?
Він глузливо подивився на Ролінга, який раптом знітився і з переляку дозволив собі небачене: сперся на стіл і щось пильно розглядав на зеленому сукні. Санднер обминув стіл, підійшов ближче.
– Якби Берлін знав цю статистику так, як знаємо ми! Уявляєте? Особливо про агентурну діяльність росіян. Бренер – секретарка коменданта міста, Дзюба – агент в охороні школи Міллера, Поліщук – комендантів садівник, Отрадна – близька знайома вищого офіцерства! А смерть Пауля, Петера…
– А смерть Пауля, Петера…
– Даруйте, шеф, але я робив усе, що міг…
– Згоден, Ролінг! Але вмієте ви дуже мало!
– Шеф, я взяв Романа…
– До дідька вашого Романа! Розумієте, Ролінг, піз-но-о-о… Роман устиг зробити свою справу! Завтра в мене замість Романа цінитимуться десятки, сотні рук! Наш великий фюрер тисячу разів правий, коли вимагає знищення всіх росіян! Тільки так!
Крокуючи по кімнаті, Санднер з ненавистю дивився у спину свого підлеглого. В гнітючій тиші було чути лише його важке дихання і боязкі зітхання Ролінга. Штурмбанфюрер пройшовсь перед ним і зупинився, широко розставивши ноги.
– Все, Ролінг! Моє терпіння скінчилося. Ви можете пишатися!
Той з страху навіть руки підняв до очей:
– Ні… Ні, шеф! Я ж…
– Ви удостоєні найвищої честі! Поїдете на фронт і віддасте своє життя за велику Німмечину! – Він ще раз презирливо глянув на Ролінга, який поплентався з кабінету.
* * *
У двері невеличкої кімнати на верхньому поверсі постукали. Відчинивши, Ковальчук радісно вигукнув:
– Йоганн, друже!
Ролінг, в армійській шинелі, з чемоданом у руці, похмуро глянув на нього. Він був напідпитку. По паузі кисло всміхнувся:
– Oтто, Oтто…
– Ти кудись зібрався?
– Ти вдало подзвонив мені, бароне. Через годину б не застав.
Ковальчук присів поруч. Запитав з непідробним інтересом:
– У чому ж справа? О, знаю – напевно, підвищення?
Але Ролінг уник прямої відповіді, його погляд сковзнув по кімнаті.
– Так оце той холостяцький куточок, про який ти мені говорив? Непогано… І в центрі, і зразу не знайдеш – навколо руїни, тиша, п'ятий поверх.
Ковальчук у відповідь підморгнув:
– Мої дами не люблять зайвих свідків… Що ж трапилося, Йоганне?
– Звичайне переміщення по службі. Їду на фронт…
– Чому ж так несподівано? Ще ж позавчора ми з тобою…
Ролінг сумно кивнув:
– Бароне, ти глибоко цивільна людина і цього не зрозумієш. Позавчора так, а сьогодні інакше. Я вже й документи оформив, попрощався з усіма. Від тебе прямо на поїзд, і нікого бачити не хочу. В управлінні навіть не знають, коли мій поїзд.
Ковальчук замислився. Ролінг це помітив, почав нервувати:
– Слухай, Отто. Ти подзвонив відносно цих камінців… Так ти не сумнівайся, я швидко повернусь. Мені, розумієш, дуже важливо їх мати з собою.
Ковальчук підвівся, коротко сказав:
– Вийдемо.
– Куди?
– Тут близько… На площадку.
– А-а… Тайничок?
– Щось подібне.
Ковальчук рішуче ступив до дверей, відчинив їх і випустив Ролінга на сходи. Той повернувся над проваллям, покрутив носом.
– Який хлів!
– Тим краще, – у тон йому відповів Ковальчук. – Тут зате…
– О, звичайно!
Ковальчук уважно подивився униз, потім навкруги, посунувся до Ролінга:
– Отже, пане Ролінг… Руки вгору!
Спантеличений Ролінг сіпнувся до пояса.
– Бароне, що за жарти?
– Руки!
І перш ніж Ролінг устиг піднести руки над головою, Ковальчук уміло дістав у нього з кобури пістолет. Той намагався щось сказати:
– Ми, здається, друзі…
– Вовк у лісі тобі друг. – Світлі Ковальчукові очі потемніли. – Ти впевнений, що підпілля ліквідоване?
– Отто!
– Не Отто, а Іван, – з явною насолодою промовив своє справжнє ім'я Ковальчук.
– Барон Мантейфель! – простогнав Ролінг.
– Капітан Ковальчук! – спокійно пояснив чекіст…
Ролінг, проминаючи зруйновані поверхи, мішком полетів униз.
* * *
Броньоване авто, обминувши воронку від авіабомби на вулиці Толстого, повернуло вниз і зупинилося біля будинку Стефанської. З нього виліз одягнений у теплу бекешу Міллер. Причиняючи дверцята, сказав:
