Пауль відкинувся до стіни, притиснувся до неї головою. Тепер він остаточно зрозумів, наскільки серйозне його становище і наскільки грізна небезпека нависла над ним.

– А коли я розповім?

– Відпустимо, ти нам потрібний живий, – спокійно відповів Роман.

На його обличчі витанцьовував відблиск полум'я свічки.

– Уточнюю своє запитання: де Міллер переховує найважливіші документи? – І по паузі: – У нас зовсім мало часу!

Пауль застогнав, заплющив очі. Роман присунувся ближче.

– Розп'яття, під ним – сейф. Запасні ключі – у лівій тумбочці столу. Більше нічого не знаю…

– Скільки чоловік випускає зараз школа?

– Понад тридцять, а загалом шістдесят…

– Дати відправки через фронт?

– Кожної середи і щоп'ятниці, від першої до третьої години ночі…

Роман замислився, знову запитав:

– Коли буде відправлено Василя Солоуха? Куди?

– Не знаю… Мабуть, швидко, – механічно відповів Пауль і раптом застогнав. Не приховуючи огиди, Жорж подав йому флягу з водою. Німець продовжував:

– Олексій Коршунов – це агент Петер. З табору прийшов разом з політруком Миколенком. Петер повідомив, ідо керівника підпілля звати Романом, про це він випадково дізнався від дружини цього політрука…

Жорж не помітив, як з фляги виливається на землю вода. Роман подумав, потім знову запитав:

– Що в гестапо відомо про Гаврилюка?

– Є його фото, зроблені до нашого приходу в Київ.

– Залізничником?

– Так. – Пауль з острахом глянув на Романа. Він був певний, що і про нього самого теж знають усе, тому поспішив: – Пан Ролінг запевняє, що Гаврилюк – це і є Роман…

– Ще одне запитання. – Голос Романа сухий. – Ти допитував підпільника, якого арештували на цвинтарі?…

– Ні.

– Брехня, ми знаємо, що ти…

Згори раптом посипався пісок, щось зашаруділо. Роман і Жорж озирнулися. До підвалу звалився схвильований Ковальчук. Пауль жахнувся:

– Барон фон Мантейфель?…

Але Ковальчук не звернув на нього уваги. Він кивнув Романові:

– Вийдемо.

По його обличчю Роман зрозумів, що трапилося якесь нещастя. Глянув на Жоржа. Той зрозумів без слів. Роман і Ковальчук полізли угору, до виходу. А Жорж неквапно подув на свічку…

Вийшовши з підвалу, Роман і Ковальчук присіли під каменем.

– Годину тому у соборі арештували Оксану, – сказав Ковальчук і віддав Романові конверта. – Встигла покласти до приходу гестапівців… Арештом керував сам Ролінг.

Роман мовчки розгорнув листа, почав читати: «Рідний мій, любий…»

У світлі місяця слів було майже не видно. Тому Роман низько схилився над аркушем. Прочитавши, повернувся до Ковальчука:

– Під Вінницею – ставка Гітлера. На вечері у генерала розповіли офіцери. Треба повідомити Центр.

– Єсть, повідомити… Але Оксана? Невже вони натрапили на наші сліди?

– Спокійно, бароне.

В цей час Жорж тихенько підповз до них. Він сів, почав ретельно чистити одяг.

– Взяли Оксану. – Роман не сказав, а швидше прошепотів, і повернувся до Ковальчука. – А як відносно тебе?

Ковальчук знизав плечима: ' – Ти про це у зв'язку з Оксаною? Гадаю, що тут можна бути спокійним. Магазин, туалети, моди. Наше знайомство з нею цілком закономірне.

– Можливо, і все ж – ніякого зайвого риску! Займися виключно комерційними справами. Зв'яжемося, коли буде треба. Відтепер – усім тимчасово на консервацію! Через цього Пауля німці все місто перевернуть.

Зашарудів пісок, підійшов Дзюба: – Все в порядку, товаришу Романе.

– Спасибі вам, Гнате Яковичу. Вранці постарайтеся передати Василеві, як дістатися до міллерівських документів. Сейф у стіні під розп'яттям, ключі – у лівій тумбочці столу. Треба зробити до середи, бо в цей день і в п'ятницю можлива відправка через фронт…

– Передам, товаришу Роман. А як Пауль?

Роман заспокоїв:

– Його знешкоджено, працюйте спокійно. Пауля ви бачили за обідом і більше не зустрічалися… Щастя вам, Гнате Яковичу. Ще: зустрічі зі мною не шукайте, я знайду вас сам.

Дзюба зник у руїнах. Роман, тримаючи в руці Оксаниного листа, повернувся до Жоржа.

– Втрачаємо друзів, – промовив з гіркотою. – Передай Поліщукові, нехай іде в загін до Баті, ним рискувати не будемо. Сьогодні ж уночі сховай Дусю з дітьми у нашій печері. Пізніше переправимо в загін. Тільки обережно: це ж малі діти…

– Все зроблю, Романе! А як з мостом?

– З мостом доведеться зачекати. А втім, можливо, треба саме зараз… За Оксану.

Роман задумливо глянув на кістяки будинків. Зметнулась ракета, освітила руїни. Перед його очима виникла Оксана. Ось на генеральській дачі вона танцює з Ебергардом. У розкішному генеральському «майбаху» під'їжджає до оперного театру, співає на авансцені. Піднімає квіти…

Місячне небо, спалахи німецьких ракет, руїни Хрещатика, промінь прожектора на хмарі – все поблякло, все відступило перед її прекрасним образом…

На напрямку головного удару

Міряючи широкими кроками величезний килим, генерал Ебергард поглядав туди, де на паркеті виструнчився Ернст Нагель. Лейтенант злегка повертався услід за генералом, уважно слухав:

– Чудові справи у нас в Києві! – Генерал випив воду, сердито витер мундир. – Офіцер німецької армії супроводжує партизанку на явку!

– Гер генерал, але ж Отрадна була прийнята у найвищих сферах. Навіть ви…

Куди подівся добродушний любитель квітів! Генерал оскаженів:

– Замовкни, йолопе! На фронт! Я. забезпечу тобі таке місце, де ти мріятимеш про смерть щогодини! Ви чули: вона була прийнята!… – Генерал щось згадав і схопився за голову. – Геть звідси!

Нагель клацнув підборами, чітко повернувся і вийшов. А генерал Ебергард знову заходив по кімнаті, тримаючись за скроні.

– Боже праведний, що мене чекає на цій клятій землі завтра? – прошепотів він.

* * *

… Василь Солоух зрідка дивився у вікно квартири Стефанської. Він старанно збивав у мисці крем. На кухонному столику лежав його «Лонжін», інколи він поглядав на нього. Почувся голос Міллера:

– Юліє Йосипівно!

Василь рушив до дверей, але в них вже з'явився Міллер.

– Що це? – запитав-_він здивовано. – А де Стефанська?

– Завдання, – зніяковів Василь. – Юлія Йосипівна кудись пішла, звеліла мені сорок хвилин збивати оцей… Я потрібен вам, шеф?

– Ні, виконуйте завдання, – сказав, посміхаючись, Міллер. – Я йду години на дві, нехай Стефанська почекає мене вдома.

– Я передам.

Міллер пішов, а Василь знову взявся до роботи. Тихо й рівномірно стукала збивалка у Василевих руках. Солоух узяв миску, пішов з нею до дверей, продовжуючи стукати. Він висунув голову і заглянув через коридор у сусідню кімнату. Над диваном висіло дзеркало, і в ньому Василь побачив Міллера, який сидів за столом.

А Міллер в цей час розглядав фото Пауля в формі лейтенанта Червоної Армії, потім фото Дзюби. Поклав їх у теку, замислився.

Нарешті підвівся, поклав теку у маленький сейф у стіні, посунув на це місце розп'яття. Ключ поклав у кишеню. Василь швидко повернувся до свого столу.

Міллер пішов коридором. Стук збивалки припинився. Міллер зупинився, різко повернувся, потім стукнув вихідними дверима, але сам лишився у коридорі. Прислухався. Стук збивалки у кухні відновився.

Василь зрозумів, що Міллер не пішов, усміхнувся. Міллер різко ввійшов до кухні, його очі розширилися, потім у них заграли смішинки. Василь Солоух, який перестав збивати крем, з насолодою облизував ложку. Він страшенно почервонів, побачивши у дверях Міллера. Той якусь мить постояв, потер підборіддя, потім сказав:

– Я пішов…

За письмовим столом Міллера – Василь. Він обмацав тумби: всі були зачинені. Вийняв в'язку ключів, спробував відімкнути. Одним ключем, другим, третім…

Тумба відчинилася! Але на сходах почулися чиїсь голосні кроки. Солоух миттю опинився на кухні, почав збивати крем. Хтось пройшов вище.