Салон баронеси Врангель
Сюди, у величезний генеральський кабінет, гамір з центральної магістралі Берліна ледве долинав. Вікна були завішені масивними шторами, підлога встелена величезним пухнастим килимом. З інтересом розглядаючи Міллера, генерал узяв його за лікоть і повільно провів по кімнаті.
– Одверто кажучи, – промовив він, – ваші повідомлення мене радують… Я чув про вас хороше, майоре, але робота в школі перевершила наші сподівання. Випуск за такий короткий строк! Поздоровляю: ми представимо вас до нагороди… Та чи добре підготовлені агенти? Часу ж було надто мало…
Міллер скромно, але з гідністю відповів:
– Є серед них, звичайно, і скороспілі. Часу справді було малувато. Але, по-перше, ми форсували проходження програми, аніскільки не зменшуючи її, по-друге, і ці люди принесуть певну користь. Хіба у наших офіцерських училищах зараз юнаки не проходять скорочену підготовку? А воюють не гірше кадрових…
– Певною мірою це правильно, – погодився генерал. – Інша справа – хто ті люди, яких ми брали до школи? Тут вже діло не в часі, а в якості добору агентів. Довелося шукати перших-ліпших, і критерієм для нас було їхнє негативне ставлення до Радянської влади. Ну, а тут розраховувати на велику мужність чи якісь особливі таланти, одверто кажучи, не варто. Довелося в кількох випадках зупинятися і на карних злочинцях…
– Біди в цьому немає, аби служили як слід.
– Я згоден, гер генерал. Проте кадри для нового набору залишаються у мене проблемою і сьогодні. От, приміром, я хочу навіть у Берліні пошукати. Вирішив зв'язатися з старою російською еміграцією, від вас піду до салону баронеси Врангель. Там, кажуть, збираються найактивніші…
Генерал замислився.
– Навряд чи щось знайдете, майоре… Все, що було активного і кращого, – там, у Росії, разом з армією. А втім, рішення ваше правильне. Адже вас влаштовують і жінки? Та й чоловіків пошукайте… У вас є до мене якесь прохання?
Міллер виструнчився:
– Єдине, гер генерал… Навколо школи ходять російські контррозвідники. До моєї квартири під різними приводами намагаються проникнути сторонні люди. Помітив, що за мною стежать.
Генерал, який прислухався до знайомої мелодії старовинної німецької пісеньки, що долинала через вікно, повернувся до Міллера:
– А Санднер навіщо? Міллер знизав плечима.
– У нього, звісно, вистачає свого клопоту. Та й людей малувато.
– Так, з людьми у нас зараз туго. Східний фронт… Нічого не поробиш. Бажаю успіху, майоре! Ви вільні.
… Баронеса Врангель – бабуся у старовинному широкому платті – сховалась у великому кріслі. Звідти вона через лорнет уважно розглядала Ковальчука. Він, чемно схилившися, теж поглядав на господиню, на великий портрет барона Врангеля, на російський самовар, що стояв посеред столу перед баронесою. Вона звернулася до нього, говорячи з помітним німецьким акцентом:
– Ви теж родом з північних земель, бароне?
– Так, баронесо, – вклонився Ковальчук. – Наші маєтки у Мекленбургу…
– А мій чоловік, незабутній барон Врангель, – її голова помітно хиталася, – був остзейським бароном.
– Ваш чоловік був насамперед великим воєначальником, і таким він увійшов в історію…
Баронеса розквітла в усмішці:
– О, звичайно! Скажіть, бароне, його пам'ятають у Росії?
– Спитайте першого-ліпшого школяра, і він назве ім'я вашого чоловіка. У будь-якому підручнику…
– О барон! Як це радісно чути! Я згадую Лівадію, рожеву кімнату у палаці… Вона ціла?
– Звісно, баронесо! – Ковальчук посміхнувся. – У вас чудова пам'ять!
– Таке не забувається, – прошепотіла стара. – Я там провела останню ніч у Росії… перед…
Обличчя її скривилося. Ковальчук вклонився.
– О, я розумію… – І він поцілував її суху руку.
– Я просто щаслива, що познайомилася з вами, і буду рада бачити вас у себе в салоні. У мене збираються цікаві люди.
– Спасибі вам, баронесо, я розраховую на вашу увагу. Адже я, можна сказати, новачок у Берліні.
– Мої друзі – це ваші друзі, бароне!
Увійшла покоївка, вклонилася:
– Майор Курт Міллер!
– Проси, – сказала баронеса і повернулась до Ковальчука. – От і маєте нагоду познайомитись з людиною, яка відмінно знає Росію…
Вона простягла руку Міллерові, представила Ковальчука.
– Барон Мантейфель!
Простягаючи руку, Ковальчук щиро усміхнувся:
– Ми, здається, знайомі.
– Пробачте, не маю честі. – Міллер потер підборіддя, пильно глянув на Ковальчука. – А втім… десь…
– Дозвольте нагадати. У генерала Ебергарда, на дачі. Нас знайомив генерал Рігель. Щоправда, ви тоді були у цивільному, але повинен вам сказати: форма вам до лиця…
Міллер примружив очі:
– А-а… Пан Ковальчук, здається?
– Пробачте, барон Мантейфель, – з гідністю промовив Ковальчук. – Відновлений, так би мовити, у законних правах!
– Поздоровляю вас, бароне! Отже, ви тепер у Берліні?
– Ні, повертаюся до Києва… Справи!
– До Києва? – Міллер помовчав, потім запитав: – Які ж у вас там справи?
– Чимало… Магазин, кафе. Крім того, маю цікаві пропозиції для київських фірм «Ганнебек», «Сімменс-Шуккерт», «Усма»…
– А що це – «Ганнебек»? Здається, будівництво мостів?
– Яка різниця? Аби можна було заробити? Я – комерсант…
– Барон-комерсант, – посміхнувся Міллер.
– Цілком вірно, – серйозно підтвердив Ковальчук. – Але ви цього не зрозумієте, майоре. Поки я скнів у Росії, мої фамільні маєтки тут… – Він розвів руками. – Отже, доводиться думати про комерцію.
– Звичайно, я цього не розумію, – задумливо мовив Міллер.
Баронеса звернулася до чоловіків:
– Прошу вас, панове, по склянці чаю…
Вони рушили до столу, на ходу ведучи розмову:
– А ви, майоре, ще довго будете в Берліні?
– Ні, мабуть, швидко повертатимусь…
– Може, разом поїдемо?
– Я людина військова. Коли накажуть, тоді й поїду, – розвів руками Міллер. – Я б з радістю…
Чиє ж це фото?
Що час – категорія відносна, довів ще» Ейнштейн. І справді, ці жаркі липневі дні в Києві минали зовсім неоднаково для різних людей. Глуха, непроглядна ніч панувала цілодобово для невтішної Дусі, яка оплакувала свого Івана; з дедалі гострішою жагою чекав ясного дня Ролінг, якого лякали партизанські ночі і який почував себе впевненим і сильним лише при яскравому сонці; зовсім повільним здавався плин часу Зарембі, який теж щохвилини чекав удару підпільників і тому не жив, а животів; нарешті, невимовно короткою видавалася доба Романові і Гаю, яким завжди не вистачало кількох годин для щоденних справ. І лише Жорж не звертав уваги на час: йому було байдуже, коли і як бити непрошених гостей рідного міста. Щоправда, удень він любив подивитися ворогові в очі, спотворені тваринним страхом перед смертю. Але в пітьмі можна було більше зробити, і цю обставину Дудкін дуже цінував.
Правда, саме зараз Жорж трохи сердився на повільну ходу стрілок годинника. О четвертій у парку мала з'явитися Рита з своїм німецьким родичем. Жорж зайняв пост біля входу, поклав перед собою рваного кашкета і нетерпляче виглядав дівчину. Хто б міг подумати, що він, справжній мужчина, цілком байдужий до дівочих чар, так чекатиме якоїсь білявої молодички? Але так сталося, і Жорж з радістю корився новому, незвіданому почуттю…
Та ось і вона. Лейтенант Нагель повільно шкутильгав, спираючись на ціпок, Рита його підтримувала. Вони йшли з глибини парку, не поспішаючи, і так само неквапно сперечалися про талант і голос Оксани Отрадної.
– Ти даремно кепкуєш, братику… Піди послухай, вона справжнісінька Кармен! – переконувала Нагеля Рита.
– Після Берлінської опери я не можу цього визнати, – іронічно зауважив Нагель і раптом почав сміятися – Послухай-но, Рито, якби він не був сліпий, я б сказав, що він стежить за тобою! Яка зустріч! Цікаво, хто його годуватиме, коли ти перестанеш це робити?
– Ернсте! – Рита докірливо похитала головою, зупинилася біля Жоржа, відкрила сумочку. Нагель пішов уперед, і тоді Рита прошепотіла: – В гестапо звідкись дізналися про ім'я Романа. У них навіть є підозра, що Бражник це і є Роман. – Заглядаючи в сумочку, закричала: – Ернсте, в тебе є дрібні гроші? А втім, не треба, знайшла! – і продовжувала: – Передай Романові, що, мабуть, у нас з'явився провокатор…
