– Пане генерал, вашої відповіді чекає керівник відділу мистецтв міської управи.

– Що йому треба?

– Я ж доповідала вже, гер генерал. Український театр імені Франка не має електрики, навіть вдень у будинку темно, бо всі вікна забиті фанерою… Просить дозволу видати для освітлення театру на місяць сімнадцять літрів гасу…

Генерал трохи подумав, пожував губами.

– Ви свідок, люба фрау, як я люблю театр… Але у нас війна, ми не можемо даремно витрачати стратегічні матеріали. Обійдуться!

– Слухаю, гер генерал.

– Як почуває себе ця ваша співачка – пані Отрадна? Вона не постраждала під час нальоту? Чудовий голос… Не правда, Санднере?

– Так! – відповів Санднер, який мовчки розглядав Риту.

– Ні, гер генерал, артистка Отрадна здорова. Хоча, звичайно, дуже перелякалась і перенервувала…

– О, ці нерви! Вони декому з нас теж заважають… – Генерал усміхнувся Санднерові, потім знову повернувся до Рити: – А де фрау Отрадна зараз?

– Напевне, вдома… Я можу дізнатися.

– Будь ласка. Запрошую її і вас, фрау Рито, на вечерю до себе. Ви теж. не відмовитесь, штурмбанфюрер? Надішліть, Рито, машину за фрау Отрадною… Ви вільні.

Генерал явно був задоволений собою і тим, як нервував Санднер. Він повернувся до нього:

– Ще чарку вина? Наше покоління спокійніше, хоча років нам багато більше, ніж вам, Санднере… Мабуть, фундамент закладено інший, та й виховання не те. Чи не правда, колего?

Санднер пильно глянув на генерала, але промовчав. «Знущається, стара наволоч… – подумав. – Гаразд, я сьогодні потерплю, але не забуду цього вечора». «А генерал грайливо, примружився:

– У вас є чудова нагода покращити настрій, Санднере… Ми зараз повечеряємо у товаристві чарівних жінок.

– Розпорядження рейхскомісара України Коха забороняє службовцям німецьких установ відвідувати будь-які мистецькі заходи українців, – не втримався Санднер.

– Дурниці, – посміхнувся генерал. – По-перше, інструкція стосується цивільних службовців. А по-друге, який же це мистецький захід українців? Українська артистка співатиме на дачі німецького генерала… Ви занадто обережний, Санднере.

Підвівшись, він зверхньо подивився на штурмбанфюрера Санднера. Той теж підвівся. Генерал вів далі:

– Раджу працювати спокійніше. У цій боротьбі переможе той, у кого міцніший дух, Санднере… Ось послухайте, про що мене просить якийсь дурень з міської управи. – Генерал одяг окуляри, взяв у руки папірець. – У Києві зараз є чотириста тисяч населення. Скільки було до нашого приходу, Санднере?

– Удвічі більше, гер генерал.

– Зрозуміло, розбіглися. Так от: усе населення до цього часу одержувало на душу по чотириста грамів хліба на тиждень. Цілком пристойна норма, не правда? Вона свідчить про гуманність німецького командування… Послухайте, що далі пише цей йолоп: «Через транспортні труднощі в січні місяці було видано хліба населенню лише по вісімсот грамів замість встановлених нормою 1600 грамів на місяць. Щоб додати цю норму, було мобілізовано весь транспорт, і в лютому місяці видається ще в рахунок січневої норми по чотириста грамів хліба та видано по триста грамів крупи на душу населення. Тепер доставка хліба до міста більш-менш організована…» Чуєте, Санднере? А ви скаржитесь, що баржі тонуть…»Все це дає змогу, – пише міська управа, – не тільки регулярно видавати населенню міста по чотириста грамів хліба на тиждень, а й збільшити цю норму до 600 грамів на тиждень. Тому просимо вашої санкції збільшити норму видачі…»

– Це не просто йолоп, це прихований більшовик! – уставив Санднер.

– Правильно, Ганс! – Генерал лишився задоволений реплікою свого співрозмовника. – Виходить, ми з вами можемо розмовляти спільною мовою? Я, звичайно, відмовив. Візьміть цей документ і поцікавтеся автором. Це вже ваша парафія, Гансе. Я відмовив і цим зробив більше проти партизанів, ніж ви, Санднере. Голодний не повоює! Натомість – нехай знають гуманність німецького командування! – я наказав ширше організувати переробку каштанів для харчування киян…

Обоє голосно розсміялися.

– Поїхали? – Генерал обійняв Санднера за плечі. – Поки є хороший коньяк і ще дещо, у світі варто жити…

Вони повільно попростували через порожню приймальню, недбало відповівши на привітання офіцерів та вартових, і спустилися сходами до виходу на вулицю.

… Коли б якась із виховательок дитячого садка зараз завітала у цю велику кімнату в будиночку над Дніпром – не впізнала б! Коштовні старовинні килими на підлозі й картини на стінах, велетенська сяюча люстра під стелею, зручні м'які меблі… А в центрі вітальні – великий стіл. Нахилився над тарілкою гебітскомісар Вебер, витирає білосніжною серветкою вуса генерал Рігель, ще кілька вищих офіцерів облишили багату вечерю – вони, хоч і нескладно, але вкрай старанно відспівують генералові Ебергардові, який за роялем акомпанує й сам заспівує мелодію хору мисливців з опери Карла Вебера «Чарівний стрілець». Від п'яних голосів і оглушливих ударів Ебергарда по клавіатурі, здається, ворушаться важкі хвилі масивних штор на вікнах…

Це не заважає Оксані Отрадній привітно усміхатися своєму відбиткові у блискучій кришці рояля. Вона стоїть над генералом Ебергардом, висока, гнучка, напрочуд вродлива у своєму відкритому платті, і інколи навіть тихо вторить чоловічому хорові.

Єдиний з німців, хто не співає, – це штурмбанфюрер Санднер. Він майже лежить у старовинному кріслі в кутку вітальні, обережно п'ючи вино з високого келиха, й одверто морщиться, коли п'яні співці явно фальшивлять. В такі моменти він з Ритою, яка влаштувалася поблизу нього на зручній канапі і читає ілюстрований журнал, розуміюче переглядаються.

Хмари цигаркового диму… Солдат у білій курточці завмер біля дверей. Здригаються скляні підвіски на люстрі. Генерал Ебергард востаннє вдарив двома п'ятірнями по роялю, підвівся і схилив голову під оплески. Взяв келих з вином, підніс його і, закохано дивлячись на Оксану, вигукнув:

– За вродливих жінок!

Перший потягся до неї, за ним, і всі присутні. Вона задоволено, весело засміялася. Різкий голос Ебергарда перекрив гамір:

– Заспівайте нам, фрау Оксано!

Пропозиція сподобалася офіцерам. Оксана сіла до рояля, взялася за ноти. За її рухами пильно стежила Рита.

Генерал Ебергард підійшов до Санднера. Той підвівся з крісла, але генерал поклав руку йому на плече, сам впав на м'яке сидіння поруч.

– Гансе, чому ви такий сумний сьогодні? Вас схвилював веберівський хор мисливців?…

Санднер ввічливо посміхнувся:

– Мені дуже весело, генерале.

Але п'яний Ебергард правив своє:

– Вам, напевне, не сподобався мій тост за жінок? Але ж нам, солдатам, їй-богу, не гріх і розважитись. Я можу запропонувати й інший тост. Він вам сподобається, напевне…

І перш ніж Санднер устиг відповісти, генерал Ебергард скочив з крісла і знову підвищив голос:

– За нову могутню зброю нашого фюрера! За «фердинанди»!

Обличчя Санднера витяглося. Він швидко оглянув гостей. Секунду спостерігав, як байдуже гортає журнал Рита. Оксана відвела очі від нот і звернулася до всіх:

– Чудове ім'я! За Фердінандів!

Генерал Ебергард був у повному захваті. Він розчулено зареготав і рушив через кімнату до Оксани:

– «Фердинанд» – це… Це така гармата на ходу, моя кралечко… – Він поцілував Оксанині руки.

Санднер глянув на Оксану. Ні, не вірить він її сміхові! Тут двоє зовсім тверезих – він, Санднер, і вона, Отрадна… Бач, як уміло підтримала тост генерала! Штурмбанфюрер повернувся до вікна, пальцем поманив до себе генеральського ад'ютанта.

– Крецке, вам не здається, що генерал дуже стомився? Умовте його піти відпочити…

Ад'ютант вклонився шефові гестапо, неквапом рушив до генерала. Але той сердито замахав на нього руками. Оксана, розгорнувши ноти, в цей час спокійно оголосила:

– Я проспіваю вам оце… «Як я закохана сьогодні»!

Вона ледве торкнулася клавішів, почала. У вітальні стало так тихо, що інколи знадвору було чути, як гуде осінній вітер з Дніпра.