Сьогодні він знову не спав ніч. Не спав тому, що прискіпливо і детально перебирав у пам'яті кожен крок групи, аналізував, оцінював, шукав помилок – і начебто не знаходив їх!

Щоб позбавитися стану непевності і сумнівів, Роман і вдався до випробуваного методу. Активної, цілеспрямованої дії, коли всі думки сконцентровані на єдиній, інколи вузькій меті, коли ніколи, просто шкідливо відвертати свою увагу якимись сторонніми роздумами. Він сам переодягся сажотрусом і пішов на розвідку. Напевно, комісар Сенченко вилаяв би його за це, але інакше не міг…

І тепер повертався з горища заспокоєний.

Романова група діє!

Сліпий Жорж повільно піднявся сходами старовинного будинку. Він постукав у двері. По досить тривалій паузі двері обережно прочинилися на ледве помітну щілинку, і сердитий жіночий голос почав йому дорікати:

– У такий час просити! В самих нічого їсти… Погибелі на вас нема!

Двері грюкнули й зачинилися. Але Жорж не образився. Він рушив далі і знову постукав у двері. На цей раз відчинив високий німець у мундирі льотчика – Ернст Нагель. Він критично оглянув Жоржа, повернувся і гукнув у квартиру:

– Рито! йди-но, твій хрещеник прийшов…

Лейтенант Нагель, закопиливши губу, пішов, а натомість виглянула Рита з окрайцем хліба і цибулиною. Даючи «милостиню», вона сердито прошепотіла:

– Чого тобі? Адже умовились…

– О четвертій будемо, як казали. Але зараз новина, Роман прислав. Прибули зв'язкові з центру, швидко повертаються. У тебе нічого свіжого нема?

Рита зачинила двері, вийшла на сходи, глянула вниз і вгору, трохи нахилилася до Жоржа:

– Дванадцятого через Дарницю і Конотоп пройде ешелон з новою технікою. Якісь «фердинанди». Танки, чи що… У мене все в порядку. Чекаю на вас сьогодні.

Жорж, вклонившися, позадкував з хлібом у руці. І в цей час розчинилися двері навпроти, звідти виглянула огрядна жінка у барвистому халаті:

– Фрау Рито, ви янгол, що терпите цього ледацюгу…

Рита приємно всміхнулася. Дама швидко щось говорить – їй дуже хочеться подружитися з впливовою сусідкою, до якої щодня ходить високий офіцер.

– Я чула, до вас брат приїхав… Який красень! До речі, ви не будете сьогодні в опері? Що там увечері?

– «Кармен», шановна пані.;. «Кармен», – ввічливо відповіла Рита і сховалася за своїми дверима.

А Жорж тим часом пішов угору вулицею Леніна, здаля стежачи за знайомою фігурою свого керівника. Серед ряду порожніх, занедбаних вітрин святково виглядала повна товарів, свіжовимита, блискуча вітрина комісійного магазину Жорж витяг шию: вивіску на магазині затуляло дерево. Було видно лише край з написаним прізвищем власника: «… Ковальчук». Усміхнувся:

– Буржуй недорізаний…

Роман перейшов вулицю, наблизився до магазину. А Жорж вже зайняв свій спостережний пункт – побиті сходи брудного під'їзду. Глибоко замислився. Рита… Яка вона чарівна! Ніжна й сувора водночас, з глибокими очима під довгими віями. Ніколи не бачив жінки, кращої за Риту!

Жорж підвів голову, глянув на Романа, який вже майже дійшов до магазину Ковальчука. Жоржеві стало соромно. Про що це він замріявся? Він – на посту, і обов'язки його гранично прості. Уважно стежити за кожною дрібницею, забезпечити недоторканість і безпеку керівника групи, який пішов на важливе побачення!

Роман непомітно стежив за собою у склі вітрини. Поблизу нікого. Можна заходити у магазин.

Рипнули важкі дзеркальні двері, на тротуар вийшли двоє у кожушках. Один з них, перелічуючи кредитки, лаявся:

– От шкура! Подумай, за таку шубку – двісті! Збожеволіти можна…

– А ти більше за неї дав? І за це дякуй…

– Яке його собаче діло, де я взяв? Комерсант, бач! Недавно на Євбазі, мабуть, рваними калошами гендлював, і теж туди…

– Но, но, не кажи… Чув я, що він зовсім не Ковальчук, а німець, і не простий… Барон Мантейфель!

– Га? Тим більш… Всі вони…

– Тихше, дурню…

Знову відчинилися двері, вийшов високий, худий чоловік. Блакитні очі дивилися суворо. На чоловікові було довге тепле пальто з дорогим коміром, хутряна шапка. Він зачинив ставні на вітрині.

Нечутно підійшов Роман, зупинився біля хазяїна магазину.

– Є хороше шевро…

Ковальчук уважно глянув на Романа, подумав, потім спитав:

– Багато? Мало?

– На двісті пар, може – на двісті десять…

– Багато, вистачить і половини.

– Тоді пробачте, – сказав Роман, але замість того, щоб відійти, широко всміхнувся. Ковальчукові очі теж пом'якшали, він глянув уздовж вулиці і гостинно відчинив Романові двері.

– Заходь…

Вони увійшли до просторого приміщення магазину, полиці якого були захаращені антикварними речами, картинами, іконами, хутрами. Під склом тьмяно виблискували золоті ланцюжки, персні, годинники. Роман оглянувся і мимоволі всміхнувся, помітивши високо під стелею підвішену бандуру.

Рушив слідом за господарем у маленьку підсобну кімнату, теж завалену товарами. За маленьким ломберним столиком височіло старовинне вольтерівське крісло, а попереду примостилася старенька табуретка. У підсобні було душно, але Ковальчук уважно оглянув завішене вікно, ретельно причинив двері.

Рукою, на якій Роман помітив кілька дорогих перснів, він зняв шапку, його ріденьке. біляве волосся було дбайливо причесане. Широким жестом він запросив Романа у крісло, і той із задоволенням сів, простигши натруджені Ноги. Ковальчук примостився перед ним на табуретці.

– Ось ти який, товаришу барон! – усміхнувся Роман.

– Як бачиш… Щось трапилось? – посерйознішав Ковальчук.

– Наша явка на Інститутській, де зберігалися гроші, документи, зброя, – згоріла. Отож, як справжні погорільці, ми тепер побираємося… Допоможеш?

– Звичайно, все зроблю, Романе. Але й у мене є прохання, друже, бо із зв'язком зараз туго…

– Щось передати?

– Так. Цікаві дані про Вінницю. Київський кабельний завод чомусь гонить всю свою продукцію – причому надзвичайно таємно! – саме до Вінниці. Навіщо? Чи не на якийсь великий вузол зв'язку? Який там є чи буде? Га?

– Схоже на це… – погодився Роман.

– Я дізнався про це від німців, там, угорі… – Він махнув рукою. – Однак потрібна не тільки передача. Попроси Гая, щоб він через своїх людей перевірив це на заводі. Я туди підходів майже не маю…

– Добре, зроблю. У тебе все?

– Поки що все…

Роман нахилився через стіл:

– Нас цікавить Отрадна, артистка опери. Майже точно знаємо, що наша людина, патріотка. А вона має можливість завести вкрай важливі знайомства…

– Отрадна? Я зустрічався з нею на банкеті. Так, ця може бути корисною, біля неї завжди в'юняться офіцери.

– Вона, до речі, з Вінниці. Батько там у неї священик.

Ковальчук мовчки глянув на Романа.

– Це дуже цікаво! Займуся цим питанням. От тільки повернуся з Берліна. Їду туди оформляти титул барона, права спадщини і так далі…

Роман трохи підвівся, жартома вклонився.

– Успіху вам, бароне Мантейфель!

– Фон Мантейфель…

Обоє розсміялись. Ковальчук посерйознішав:

– Не думай, посада не з легких. Є тут такий німецький злодій з високим чином – референт у питаннях мистецтв Кляйн. Завітав оце якось до мене, довго блукав навколо, поки не сказав, що хоче… Шукає картини з нашого київського музею, вкрадені панами офіцерами і продані мені. У нього широкі повноваження, і він навіть поскаржився на місцевих начальників, які пограбували музей.

– А йому що – боляче?

– Звісно, він сам хотів накласти лапу, а тут знайшлися спритніші. Ось яку доповідну написав до оперативного штабу Розенберга. – Ковальчук вийняв з столу папірець, почав читати Романові: – «Як референт у питаннях мистецтв при робочій групі Західної України, вважаю потрібним на основі ряду фактів зробити таке повідомлення… Коли в грудні 1941 року я зустрівся з паном доктором Франке, він повідомив мене, що з Київського музею західноєвропейського мистецтва роздано кілька картин, в тому числі оригінальна картина Моленара. Крім того, в будинок міського коменданта були передані дельфтський фаянс та римська мармурова голівка…»