– І генерал Глюкс, хотіли ви сказати, майоре?
– Ні, я хотів сказати: ніж ви і вам подібні. – Міллер підвівся. – Ця розмова не варта витрати часу…
– О, звичайно, звичайно! І я поспішаю виконати ваше настійливе прохання про повернення годинника синові професора Солоуха.
Ролінг швиденько зібрав на столі папери і вийшов, не бажаючи продовжувати гостру розмову. Він, звичайно, був би радий насолити цьому зарозумілому майорові. Але, з іншого боку, звідки у Міллера така впевненість у тому, що він може казати що завгодно? Невже якась рука там, у Берліні? Сьогоднішню розмову варто міцненько запам'ятати, але не більше. Поки що… О, Ролінг розумівся на людях і вмів уникати непотрібних конфліктів!
А Міллер, потираючи підборіддя, підійшов до вікна. Бридка людина цей Ролінг… Та невже він виняток? Дедалі більше спілкування з співвітчизниками й однодумцями з фатерланду викликало у Міллера досить складні почуття. Що вони там, у Берліні, подуріли? Життя серед радянських людей було для цього вовка жорстокою і нелегкою школою. Він знав, як треба діяти у цій країні, і зараз був засмучений, що не зміг приховати своїх думок від цього шантажиста. Зрештою, Міллер заспокоївся і почав пильно дивитися у вікно.
… У великій піщаній ямі під розлогою вербою влаштувалися кілька полонених, і серед них Василь Солоух. Один з бійців орудував голкою над пошматованою гімнастеркою, інший старанно вивертав кишені, шукаючи хоч крихітку тютюну. Ще один знайшов на сусідньому кущі якусь ягоду, поклав її до рота і, зморщившись, терпляче почав жувати. Тут і нові Василеві знайомі – молоді командири Звягінцев, Романюк, Литвиненко. Сидячи мовчки під гіллям, дивилися туди, де за дротом було видно сірі води Дніпра. Там недоступна свобода…
Міллер через скло побачив, як підійшов з перекладачем до групи Ролінг, як щось довго говорив Солоухові і як у того брови на обличчі поповзли угору, як мимоволі розпливлося обличчя у радісній усмішці. Взяв годинника, підхопив брудну шинель і пішов від гурту, лише махнувши рукою. Міллер уважно стежив за кожним кроком цього юнака. «Або я нічого не розумію у росіянах, або він буде моїм», – подумав.
А Василь, відходячи, вже здаля почув команду шикуватися. Він йшов за перекладачем і не вірив собі: невже воля?!
Перед строєм став комендант Марквірт і перекладач, трохи віддалік – огрядний чоловік у солом'яному капелюсі з короткими крисами. Комендант нахилився до перекладача, наказав:
– Пан директор кондитерської фабрики Скуратов просить знайти серед полонених майстрів цієї справи, а також механіків з кондитерських машин. Оголоси!
– Кондитери! Механіки кондитерських машин! – луною відгукнувся перекладач. -. Крок уперед!
Звягінцев і Романюк, не змовляючись, але скосивши-очі один на одного, вийшли вперед.
– Спасибі, – сказав, вклоняючись, Скуратов. – Мені сьогодні так пощастило. Два майстри кондитерської справи – це вже успіх! Перший і найкращий торт – вам, гер комендант!
Комендант мляво посміхнувся, попрямував до будинку. По дорозі козирнув Міллерові, який сходив з ґанку, потім увійшов до кімнати, кинув форменого кашкета на стіл.
А Василь Солоух, вилетівши, немов на крилах, за табірну браму, вже на першій міській вулиці відчув, що сили зраджують його. Тижневий голод і все пережите за ці дні давалися взнаки! Він ішов тепер наче сонний, часто відпочивав, прихилившися до стіни або дерева, бо сісти боявся. Пощастило, що не зустрів патрулів. Допоміг і холодний дощ – він остудив голову, освіжив юнака.
Ось і знайома з дитинства вулиця, високий сірий будинок. Другий поверх, третій… На дверях – табличка із написом: «Професор Кіндрат Степанович Солоух». Брудна, дивовижно худа Василева рука тихо постукала, потім почала дряпати пальцями, поки безсило не впала. Василь сповз на кахляну підлогу, ледве підвів очі на щілину, яка відкрилася перед ним. Чоловічий голос, який різонув по серцю юнака, неголосно спитав:
– Хто там?
– Це я… – ледве чутно прошепотів Василь і опустив голову.
І лише тоді розчинилися двері. Професор Солоух нахилився над юнаком, перевернув знесилене тіло, глянув у обличчя… Аж застогнав старий. І потяг юнака до квартири, схвильовано промовляючи:
– Васильку, сину…
У вітальні – старовинні важкі меблі, кахляна велика грубка. Кілька картин на стінах, багато книг. А посередині – залізна пічка – буржуйка. Вкотилася на кріслі з великими колесами Василева мати. І він падає обличчям їй у коліна, мовчить, тільки здригаються плечі. Бліде, колись красиве лице матері сповнене скорботи. Вона дивиться повз нього у стіну, а рука пестить брудне, мокре волосся на голові сина. Оглядає його і кривиться від жаху: пошматована брудна шинель, перев'язані вірьовкою, великі стоптані солдатські черевики без обмоток. Материні очі з німим проханням зупинилися на батькові – а він суворий і грізний, вже очунявши від першого хвилювання, підступив ближче:
– Як ти тут? Ти що – дезертир?
Мати не витримала:
– Кіндрате, як ти можеш так?… Допоможи синові!
Професор раптом помітив у руках пляшечку з ліками, яку ніс, і сердито жбурнув її у куток. Він зробив ще крок до сина, але той раптом скочив на ноги і закричав:
– Два тижні безперервних боїв! Ти знаєш, де фронт? За Дніпром – теж німці…
Але батько невмолимий:
– Чесні люди знаходять вихід…
– Я вже побував у полоні.
– Знайшов чим пишатися! Мода у вас тепер пішла – аби що, і ручки догори! Через отаких німці до Києва дійшли. Колись люди шукали смерть, аби не безчестя!
Заскреготіло колесо на кріслі, мати підвищила голос:
– Батьку! Синові смерті бажаєш!
Професор підійшов до неї, ласкаво поклав руку на плече.
– Вибач… Ти не хвилюйся… – Потім повернувся до сина, який стояв біля буржуйки і грів руки. – Як тобі вдалося втекти?
Василь сердито глянув на батька – у нього ж теж Солоухів характер.
– Відпустили, ось як! – сказав визивно. – Ще й годинника твого повернули…
Батько не зрозумів:
– Що-о?!
– Так! Ось він, твій подарунок…
Василь рвонув неслухняними руками ланцюжок, витяг з кишені «Лонжін», віддав його батькові. Він увесь дрижав, на очах у юнака виступили сльози. Схлипуючи і ковтаючи їх, він закричав:
– Дорікати легко… А це! – Він простягнув професорові свої руки у кривавих подряпинах. – Я їх руками душив, коли брали, зубами. Хіба я їх боюсь?! Але ж… – Сів на стілець, схилив голову: – Фронту ж нема… Лейтенант зі мною говорив, і раптом – немає голови! Ти розумієш?! Стоїть людина, ще рукою ось так – а без голови! У селах малюки руки простягають, жінки плачуть. Це що – легко? А тут, у таборі, після побоїв, після знущань – так ввічливо… ідіть, кажуть, у вас мати паралізована… Га?
Мати з жахом дивилася на Василя, приклала хусточку до очей. А батько підійшов до нього, торкнув за плече, суворо сказав:
– Далі…
– А що ж далі? Я нічого не розумію, тату…
Професор Солоух розгойдав на пальцях годинника, пильно глянув синові в очі.
– Сльози витри…
– Що? – Василь підняв голову.
– Так. Годинник… – Батько пройшовся по кімнаті, міркуючи вголос: – Отже, ти їм ще потрібен… Але навіщо? Кому? Це треба обов'язково з'ясувати. В усякому разі, треба порадитись із розумними людьми. Обов'язково!
Син уважно стежив за батьком. Потім, чіпляючись за спинку стільця, повільно сповз на підлогу. Він знепритомнів, так і не чуючи голосного материного плачу…
Невидима облога
Звучить танго. На запльованій землі стоїть старенький патефон, поряд навкарачки присів покупець, слухає пластинку. Море людей навколо.
Товкучка на Євбазі. Голодні, худі обличчя киян. Он пройшов італійський солдат з білизною на руці, сигарета в зубах.
Морозно. Закутаний у великий шарф, у благенькому сірому пальті, Бражник. З шиї звисає низка запальничок, зроблених з гвинтівочних патронів, пачка примусних голок. Він уважно дивиться на людей, когось виглядає і хрипким, застудженим голосом одноманітно тягне:
