А кілька об'яв він зірвав і поклав у кишеню.

– Розумієш, – пояснив він Марії, – це обвинувачувальні документи на майбутньому суді над фашистами. І ми їх повинні мати!

Марія нахилилась над однотипними, на перший погляд невиразними оголошеннями коменданта міста про покарання заложників:

«Як репресивні заходи, з приводу акту саботажу, сьогодні 100 мешканців міста Києва були розстріляні. Це є попередження. Кожний мешканець Києва є відповідальним за кожний акт саботажу».

– Тут підписано просто: «Комендант міста», – звернув її увагу Роман. – А от другого листопада таку ж мерзоту підписав уже своїм іменем і титулом Ебергард, генерал-майор, комендант міста. Читай і запам'ятовуй кожне слово, Голубко!

«Випадки підпалу та саботажу, що поширюються в місті Києві, примушують мене вжити рішучих заходів.

Через те сьогодні розстріляно 300 мешканців Києва. За кожен новий випадок підпалу або саботажу буде розстрілюватись значно більша кількість мешканців Києва.

Кожен мешканець зобов'язаний про всякий підозрілий випадок негайно повідомити німецькій поліції

Я буду за всяку ціну і всіма способами підтримувати порядок та спокій у Києві».

Марія з подивом і навіть страхом глянула на Романа, його важко було впізнати: завжди спокійний і врівноважений, він весь кипів.

– Бачиш, вірний своєму слову, собака… – хрипко сказав Роман. – Першому. розстрілові піддав сто заложників, через десять днів уже розстріляв триста, а ще через три тижні чотириста! Згадаємо ми тобі кожного з цих безневинних людей, генерале! За моїми даними, генерал Ебергард – м'яка людина, любитель квітів і старовинних меблів, музики і живопису. Він, бачте, кохається в опері і наказав відкрити наш театр. Ми тобі забезпечимо кулю скрізь: і в театрі, і в картинній галереї, і в саду, вовче! А ці перші акти народної, помсти – це тобі, любителю квітів, тільки квіточки… Ягідки – попереду!

Він ще раз перечитав останню, вчорашню об'явку:

«В Києві зловмисно пошкоджено засоби зв'язку (телефон, телеграф, кабель). Через те, що шкідників надалі не можна було терпіти, в місті було розстріляно 400 мужчин, що мусить бути пересторогою для населення».

– Мені сьогодні передали копії деяких документів верховного командування вермахту, – розповідав Роман. – Виявляється, усі ці дії Ебергарда – зовсім не власна вигадка чи ініціатива. Методику розробило верховне начальство, а місцеві вовки тільки намагаються один одного переплюнути в жорстокості! От що пишеться у розпорядженні командування вермахту від 10 жовтня: «Якщо винного виявити не вдається, то негайно заарештовуються заложники: в населених пунктах з числом жителів до тисячі – п'ять, а в більших – десять. З арештованих по можливості повинно бути процентів 50 євреїв, решта 50 процентів росіяни, поляки й українці у рівних співвідношеннях». Бачиш, а в Києві Ебергард веде рахунок на сотні! Ініціативний вбивця. А про організоване рабство ти вже чула?

– Що ти маєш на увазі, Романе?

– Подивися… Директива рейхсміністра окупованих східних областей Розенберга. Параграф перший: «Усі жителі східних областей віком від 18 до 45 років підлягають відповідно до їх працездатності загальній трудовій повинності» Бач, що замислили! Злочин, Маріє, завжди огидний для чесних людей, і недарма він переслідується законом. Але. такий злочин – злочин у масштабах держави і Європи – вимагає і кари небаченої!

– Тихше, Романе, навколо ж сусіди…

– Вибач. А втім, це треба знати всім. Документи я відправлю на Велику землю, але їх варто розмножити і вивісити листівками. Невеликий коментар – і все! На цих директивах гриф «Цілком таємно». Ми ж їх обнародуємо! Попросимо наших друзів з партійного підпілля. Зустрінешся з Гаєм.

Він збуджено ходив з кутка у куток, диктуючи Марії Закінчивши, присів на диван, глибоко замислився. Марія мовчала, дивлячись на нього. Їй не сподобався його заклопотаний вигляд. Щось мучить його, над чимось увесь час міркує. Підійшла, сіла поруч.

– Щось трапилося, Романе?

Він ще трохи подумав, потім повернувся до Марії.

– Взагалі такі речі бувають лише у кінофільмах, але факт лишається фактом. Сталося щось неймовірне й зі мною. А втім про це варто розповісти тобі якнайдокладніше.

… Дзюба, одягнений у світле пальто з каракулевим коміром та у високу шапку-папаху, крокував вулицею Леніна. Згодом повернув на Пушкінську. Заклопотаний, він майже не дивився на перехожих, але постать Романа чимось привернула його увагу. Вже пройшовши, Дзюба раптом зупинився і повернув голову.

– Товаришу капітан! – Голос Дзюби зазвучав здивовано-радісно і водночас іронічно.

На обличчі його – солодка посмішка.

Роман, не зупиняючись, холодно глянув на Дзюбу:

– Даруйте, ви щось плутаєте… – А в голові спливла думка: «Хто це такий? Щось знайоме в обличчі!»

– А я вам нагадаю, товаришу капітан… Львів, липень сорокового року. Ваш підслідствений…

Романові очі звузилися. Він упізнав Дзюбу. Як поводитись? Глянув уздовж вулиці. Людей мало… Треба виграти трохи часу. Якомога спокійніше сказав:

– Помиляєтесь, добродію…

– Ні, шановний товаришу чекіст! Пройдімо у гестапо, там розберуться…

Підійшовши впритул, Роман пошепки мовив:

– Не поспішайте, добродію… Дзюбо…

Той засяяв:

– О, бачите, таки пригадали! Приємне було знайомство.

Роман глянув на пов'язку на рукаві Дзюби.

– Що ж ви тепер робите, Дзюбо?

– Я непогано влаштувався, – сказав той. – У тому ж будинку, де ви раніше працювали…

Роман гостро глянув на Дзюбу. Досі він думав лише про те, як би позбутися цього недоречного знайомого. Але перед ним стояв добре інформований ворог, працівник гестапо.

Романові очі світилися спокоєм навіть доброзичливістю, він з інтересом дивився на Дзюбу. Але пам'ять гарячково підказувала деталі тих давніх зустрічей. Тоді Дзюба на допитах нервував, боявся за життя і чимало сказав такого, що зараз треба – неодмінно, обов'язково! – пригадати і пустити в хід. Зрештою, вся робота Романа-підпільника і мусить полягати у такій от миттєвій реакції на складні зустрічі і випадки, на вмінні використати кожну, навіть найменшу можливість для боротьби, для нападу.

Ні, не просто виплутатись, а скористатися з нагоди, повернути цю несподівану зустріч на свою користь! Всі ці думки промайнули в Романовій голові. Ще не знаючи, як повернеться справа, промовив:

– Цікаво, дуже цікаво. Радий, що ми знову зустрілися. Та тут, здається, не місце для серйозної розмови.

Дзюба аж пополотнів від гніву.

– Він радий! Це я радий, товаришу капітан! І не потерплю!

– Навіщо так рішуче? Хтось ще подумає, що сваримося. Адже я вас знаю зовсім іншим і добре пам'ятаю ваші одверті зізнання на допитах, німецький агенте Дзюбо!

– Що?! – Від обурення той не міг підшукати слів.

– Так, для нас це були надзвичайно важливі зізнання…

Роман напружував пам'ять. Як прізвище хоча б одного з тих резидентів, яких тоді на допиті виказав Дзюба? Ой як це важливо! Одне тільки прізвище. Так, згадав! Дивлячись у холодні, налиті ненавистю Дзюбині очі, почав, поволі розтягуючи слова:

– Ну, от, наприклад, інженер Ловенгард… Пам'ятаєте?… Сидів собі чоловік на консервації, чекав війни і гадки не мав, що якийсь Дзюба назве його слідчому. А ми його… – Роман виразно ворухнув пальцем. – Можете бути певні, що німці оцінять таке моє повідомлення. Тоді, у сороковому, ваші дані мали дуже серйозні наслідки для німецького абверу. Отже, нам є про що поговорити, добродію…

– Не на того напали, – засичав Дзюба. – Щоправда, тоді для мене був важкий час…

– Тепер ще важчий, запевняю вас, – спокійно сказав Роман. – Але повторюю, тут ця розмова безпредметна. Пропоную зустрітися завтра у цей же час біля пам'ятника Шевченкові. Однак попереджаю: не надумайте базікати про мене, Дзюбо. Це буде ваша остання зрада! Ось так… Даю вам шанс для порятунку!