– Впізнав? – запитав Жорж, витягаючи важкого пакета з машини і йдучи поруч з Бражником. – Без тебе нам сюди йти нема чого, а треба ж завезти вантаж сьогодні…
– Чого так спішно? – розсердився Бражник.
– Значить, треба, друже, – посерйознішав Жорж. – Роман наказав цієї ночі все перевірити, все доробити… Цейтнот!
Бражник похмуро дивиться на друга, з яким не раз сидів за шахівницею. «Нестача часу? – подумав він. – Отже, наближається…»
І, мовчки взявши пакет з рук Жоржа, залишив того під деревом, тихо постукав у двері низенького будиночка. У відповідь оглушливо заревів лев.
… Синько, наглядач левів, акуратно поправив затемнення на вікні, підсунув Бражникові стільця і голосно гукнув кудись у глибину приміщення:
– Цезар, я тут… Цезар, спокійно!
Вгамувалася тварина. А Бражник сів, поклав-пакунок на коліна, запитав:
– Хвилюються звірі?
– Звісно, і їм спокою нема… Бомби їх не так дратують, як ота сирена.
– Бомба? А якщо сюди влучить?
– Біда буде… Голодні ж вони, на базі у нас нікого вже не лишилось. Я один на весь зоопарк. Бігаю немов навіжений, чим можу, годую звірят… Я тут, тут, Цезар! – підвищив голос Синько.
Бражник сказав:
– Отже, першу партію я приніс… – і подав пакунок Синькові.
– Що тут? – поцікавився той.
– Тут? Лимони тут… Вітаміни, дорогий друже. Для голодних левів. А точніше – гранати. Де покладеш?
– Влаштую як слід…
– А все ж таки? Я повинен знати…
– Від твого знаття користі ніякої. Ти не візьмеш. У клітці Цезаря сховаю.
– Підходяще! Я не візьму, отже, й ніхто не візьме.
– Це так.
– Я пішов, товаришу Синько. Прощавай, чекай, як умовились.
– Може, дощ перебудеш? – запитав господар.
– Ні, злива нам сьогодні якраз потрібна…
Бражник вийшов, застебнув плаща, бо дощ і справді знову припустив… Під деревом зустрів Жоржа:
– Влаштував?
– Так! У клітці лева сховає… Коли забиратимеш, скажеш, крім пароля, що прийшов за вітамінами…
– Вітаміни? Хіба ж левам вони потрібні?
– Виходить, що так…
Мета – частина «Альфа»
Роман глянув на годинника, підвівся з трави і крізь кущі попрямував до порожнього шосе. Віддалік темніли корпуси якогось заводу, по дорозі підняла хмарку пилюки автомашина. Роман не звернув на неї уваги. Він повільно і байдуже йшов обіч кювету, коли його наздогнала сіра емка. Стишила хід, зупинилася. Не кажучи й слова, він відчинив дверцята, сів. Лише тепер повернувся убік, міцно потиснув руку комісарові Сенченку. Той привітно усміхнувся:
– Здрастуй, Романе. У тебе, друже, непоганий вигляд. Загорів…
Автомашина вискочила на берег Дніпра, промчала під мостом, виїхала на околицю міста. На розі – вимушена зупинка: провулком повільно йшов артилерійський підрозділ. Неквапно рухалися біля великих коней загорілі до чорноти бійці, байдуже обминаючи емку. Сенченко й Роман мовчки дивилися на їх стомлені обличчя, думаючи про одне: «Як важко в ці страшні дні нашій армії!» Це був не жаль – це було співчуття і розуміння солдатів, які самі знають ціну нелегкому воєнному трудові… І, наче відчувши провину за те, що сидять на зручному сидінні без діла, повернулися один до одного.
– Отже, Бражник вже домовився про все з Гаєм, – тихо промовив комісар. – Радься частіше з Сергієм Павловичем, не соромся просити допомоги та й сам, чим можеш…
– Ясно, товаришу комісар.
– Так. Є цікаві новини, Романе. Цілком можливо, що німці, увійшовши до Києва, розмістять тут таємну школу диверсантів. Звідси їх перекидатимуть через фронт. Отже, твоє завдання конкретне: знайти школу, розкрити її, попереджати нас про кожного підготовленого в ній агента. Назва школи – частина «Альфа». Ясно?
– Так.
– Потрібні дані про агентів гестапо та СД, націлених проти партійного підпілля. Дещо ми підготували й для тебе. – Сенченко нахилився вперед, наказав шоферові:- Поверни зараз праворуч…
Машина проїхала вулицею Горького. Сенченко ледве помітно вказав Романові на будинок:
– Ось тут, у шостій квартирі, проживає одна стара полька, Стефанська Юлія Йосипівна… Полька вона така, як я. Думаємо, що німкеня. Однак поки що не чіпаємо, а ти поцікався її поведінкою…
Роман ще раз озирнувся на будинок.
– Зрозумів.
– Відомо, наприклад, що друзів у неї майже не було, якщо не рахувати одного. Це Кубрак, Микола Павлович, років за п'ятдесят, очі сірі, волосся ріденьке, зовнішність невиразна. Характерний жест: любить потирати підборіддя лівою рукою… – Роман узявся за підборіддя лівою рукою. – Це інтересний для нас суб'єкт, недавно ми дійшли висновку, що, мабуть, зв'язаний з німецькою розвідкою… Та він зник з Києва. А Стефанська лишилася. Отже, орієнтуйся.
– Ясно, товаришу комісар.
Автомашина пропустила трамвай, звернула в завулок.
– Паралельно з тобою лишається ще одна група. Керівник – Ковальчук, він же барон Мантейфель. – Сенченко показав Романові фотографію. – У нього своє завдання, але можеш розраховувати на допомогу, його координати…
– Запитання можна?
– Давай.
– А група Горбенка? Я чув, що й вона залишається… – Роман пильно глянув на Сенченка.
– Хіба я тобі не казав? – Сенченко всміхнувся. – Тримайся, друже, далі від Горбенка…
– Ми так і робимо.
– Правильно дієте, його завдання – особливе. Тепер докладно розкажи про свою групу. Про кожного окремо: як підготовлений, який настрій…
… Машина помчала широкою вулицею швидше, завернула на околицю. Слухаючи розповідь Романа, Сенченко уважно дивився навколо. Раптом торкнув за плече водія.
– Зачекай-но… – Комісар показав Романові у вікно.
Озброєні лопатами, четверо дівчат вели міліціонера у пошматованій, брудній формі. Це був Гуго. Вигляд у нього жалюгідний, петлиці напівобірвані, під оком – великий синяк… Одна з дівчат – тендітна, білява – не приховуючи боязкості, несла у витягнутій руці кобуру з наганом. Хоча й одібрала у диверсанта, але ж лячно тримати близько таку штуку! Зате дівчина в штанах, яка командувала групою, була дуже рішучою. Крокувала впевнено, швидко.
– Ану, стій! – наказала вона і звернулася до Гуго! – Свисток тобі не забули покласти?
Сенченко з інтересом прислухався до розмови і навіть опустив скло в кабіні. Машина стояла під деревом, і дівчата її не помітили. Роман зробив рух до дверей, але Сенченко застережливо поклав йому руку на коліно.
На запитання дівчини Гуго зневажливо одвернувся.
– Ти не задавайся… – розсердилася дівчина і зняла з плеча лопату. – Ану, свисни! Виклич собі підмогу! Мерщій!
Гуго презирливо закопилив губу.
– Галько, ану, покажи йому нагана… – скомандувала дівчина в штанах.
Галька лякливо простягла, руку з наганом ще далі від себе. І тоді дівчина в штанах передумала й піднесла над головою лопату:
– Давай, свисти!
Гуго повільно тягнеться рукою до кишені на грудях, двома пальцями витягає свисток. Прикладає його до вуст, свистить. Дівчата стежать за ним, а Галька навіть почала усміхатися.
– Ще! – гнівно закричала дівчина в штанах.
Гуго знову засвистів.
З-за парканчика раптом вискочив молоденький міліціонер, зупинився, приголомшений.
– Ви що?! – заволав він на дівчат. – Як же це? На представника Радянської влади?
– Не кричи, – спокійно порадила йому дівчина в штанах. – Одержуй свого представника… З посагом!
І вона витягла з мішка зібганий парашут. Міліціонер якусь мить дивився на купу шовку, потім повернувся до Гуго, почав його ретельно обшукувати.
– А тепер пішли, – сказав, закінчивши обшук.
Сенченко засміявся. Засміявся й Роман. Комісар на хилився вперед, наказав:
– До наркомату, швиденько. От тільки Романа висадимо тут недалеко… До речі, Романе, ти нічого не розповів про ремонт дачі над Дніпром. Та я вже й так знаю. Дача вдала, – а ще вдаліший, на мій погляд, дід Поліщук.
– Ми й будиночок його з садом на Пріорці освоїли, товаришу комісар. Там думаємо радиста розмістити. А дід Поліщук наче народився розвідником. От послухайте, яку комбінацію він запропонував… Якраз зараз Дудкін пішов до міліції, почав готувати, – і Роман почав розповідати.
