І знову лишалася одна, з своїм прихованим жіночим сумом, з тугою по теплому слову й ласці… Оце півроку, як оселилася у неї подруга, оперна співачка Оксана Отрадна, та не полегшало Риті. Навіть прихід війни, який усе перевернув, порушив, не зняв звичного каменя з серця – тільки ще впертіше працювала, допомагала знедоленим, переляканим жінкам і дітям, які тікали із заходу через Київ далі, на схід. Вона чергувала на евакопункті, і в ці години, сердито підвищуючи голос на знесилених, розгублених біженок, без зайвого слова одягаючи, годуючи, влаштовуючи їх на поїзди, все ж знаходила хвилинку, щоб подумати, що їй, зрештою, мабуть, пощастило – вона одна в усьому світі, і ніхто не пожалкує, якщо з нею щось трапиться під час чергового нальоту німецьких бомбардувальників…

От хіба що… Вона ловила себе на думці про нього – цього юнака з одвертим поглядом, який познайомився з нею на евакопункті, когось шукаючи. Жорж – так звали хлопця – пронизав її пильним поглядом веселих очей, на мить глянув якось серйозно і навіть трішечки сумно і раптом примусив Риту зніяковіти, зашарітися. Хто він? Невже той, про кого мимоволі мріялося наодинці? Вона зовсім не знала його, але була певна: хоч і красивий, але не гультяй, і, мабуть, чесний, мужній… Чому їй так здалося? На це Рита не могла відповісти, але відчувала, що це справді хороша людина. «Просто закохалася, як дівчисько…» – картала себе і навіть вдавалася до випробуваного прийому: згадувала чоловіка. Та надто вони були різні й за віком, і за зовнішністю. І думки про Жоржа не йшли з голови.

Вона сіла у качалку біля балкона, потяглася до улюбленої книги – роману Петра Павленка «На Сході». Слідом за автором поринала завжди в атмосферу тих напружених, гарячих років на Далекому Сході, про які йшлося в романі і які вона добре знала з особистого досвіду. Ця книга, читана ледве не десяток разів, завжди одвертала увагу від сьогоднішнього болю, «виключала», як казала про себе, всміхаючись, Рита. Але сьогодні й це не допомагало…

Перегорнула Оксанині книжки. Оповідання майора Овалова, Шерлок Холмс, Шервуд… Що таке? Чого це співачка Отрадна раптом так зацікавилася детективами? Останнім часом вона поводиться дивно – нервує, ночами не спить. Війна, війна… З гучномовця долинала така популярна останнім часом пісня: «Если завтра война». Рита посміхнулася, слухаючи знайомі слова. Пригадала ще одну свою улюблену: «Любимый город может спать спокойно…» Спокійно! І навіть бачити сни! А натомість – на шість бомбардувань за день, і всі по улюбленому місту. Парадокс? Рита заплющила очі, потяглася у кріслі. Батько любив повторювати слова царя Соломона з «Пісні пісень»: «І це мине…» Оті слова були у царя викарбувані на персні, і за будь-якої біди він дивився на руку і повторював їх.

За спиною почувся шурхіт, Рита повернулася до дверей.

Вбігла Оксана – чорноока красуня, на відміну від Рити одягнена навіть дещо строкато. М'яка шляпа-берет із заколкою, шовкова накидка, довга спідниця, туфлі на високих каблуках. В руках – довгі рукавички і сумочка. Якусь мить Оксана мовчки дивилася на Риту, наче спокійно слухала радіо, а потім рвучко вимкнула гучномовець. У раптовій тиші чутнішим став гуркіт далекої канонади, і Оксана наче задоволена цим: «Ось, мовляв, що треба слухати!…» Рита повернула голову, здивовано повела віями.

– Що з тобою, Оксанко?

– Не можу, Рито… Якщо завтра війна… «Яке там завтра, ось вона! Чуєш?

– Нерви.

– Я більше не можу! – прошепотіла Оксана, припадаючи до Рити, і одразу перейшла на крик: – Вони прийдуть?! Скажи, Рито, вони таки прийдуть? Це правда?

Рита тихо погладила голову подруги, задумливо дивлячись на вулицю.

– Заспокойся, дівчинко. Ти не повинна…

– Не повинна боятися? Тобі легко радити – ти німкеня! Не образять…

– І тому образити мене хочеш ти? Німкеня, кажеш? Досі не соромилась цього…

– О, тепер можеш!

– Не всі німці такі, Оксанко.

– Всі! Вішають, палять… Навіть дітей! Розумієш? Живих у землю закопують! Собаки скажені!… Хто їх зупинить? Хто?!

Оксана металася по кімнаті, потираючи скроні. Рита, навпаки, спокійнісінько сиділа у кріслі, раз по раз підносячи сірника до тоненької цигарки. Вона пильно стежила за подругою, і було видно, що болісно роздумувала: спробувати сказати?

Повільно мнучи цигарку в пальцях, наважилася:

– Скажених собак знищують… Розумієш?

Оксана глянула в обличчя подруги, ніби його вперше побачила. Спантеличено поворушила губами, наче хотіла спитати: «Як тебе розуміти? То пишаєшся належністю до них, то так розсудливо – та ба! Не розсудливо, а з жахливою і навіть жорстокою холодністю радиш знищувати?» Оксана звикла слухатися Рити, вона й зараз чекала її слів. Але Рита замовкла, помітивши здивування в Оксаниних очах.

– Заспокойся, Оксано, – сказала, підводячись і беручи її за плечі. – Чого тобі боятися? Солістка Київської опери… Дочка священика до того ж.

Оксана зовсім розгубилася.

– Що це ти кажеш, Риточко? Мій батько… Він невимовно страждає, пише, що служить молебні за нашу перемогу. Хоч цим корисний, не те, що я…

– Користь, звичайно, відносна, – ледь помітно всміхнулася Рита. – Та, здається мені, Оксано, ти й сама не знаєш, чого хочеш!

– Я? Я занадто добре знаю це, Рито. Але… але я. Риточко, смертельно боюся свого завтра!

З Оксани Рита перевела погляд на вулицю. Попід вікнами якраз проїжджала відкрита автомашина, переповнена малюками. Одягнені по-дорожньому, вони з цікавістю дивилися навколо, з насолодою підстрибували на лавах. З ними молода вихователька – дівчина з ластовинням на кирпатому носі, у недбало накинутому жакеті. Вона тривожно поглядала на небо.

Рита повернулася до Оксани, і раптом нова думка пронизала її.

– Стривай. А що це ти читаєш, поясни? Шерлок Холмс, майор Овалов… І знову до світанку читала? Ти ж ніколи раніше подібним не цікавилась.

– А знаєш, цікаво!

– Не думала. – В голосі забриніла насмішка.

– Так, тим більше, що ми живемо у такий час.

– Шпигуни, розвідка, стрілянина – так?

– А що?

– Нічого. – Рита посміхнулася. – Руку набиваєш? Чогось навчитися хочеш? Наївність безмежна…

Оксана трохи зніяковіла.

– Дурниці, просто розважаюсь. Хоча дещо корисне і там можна знайти. Але хіба я на щось здатна? От ти – ти у мене смілива і рішуча?

– Я?

– Так. Цікаво, який би ти собі обрала підпільний псевдонім, якби довелося?

– Псевдонім? – Рита здивована до краю.

– Так, не можна ж під своїм іменем. Я б тобі радила щось на зразок… Ну, наприклад, Біляночка! Білява, чарівна арійка, яка нещадно карає ворогів…

Рита підвелася з крісла, мовчки глянула на вулицю.

– Ні, Біляночка – погано… Це надто просто!

Чи потрібні левам вітаміни?

У синьому світлі тьмяних ламп, яких явно не вистачало в просторому цеху тютюнової фабрики, обличчя старого майстра видавалося неприродно блідим, а вуса – сріблястими. Сімнадцятирічний Сергійко, який щойно прийшов у цех із класів технічного училища, ніяк не міг звикнути до цих дивовижних змін у зовнішності шанованого Петра Івановича і раз у раз посміювався. Старому, зрештою, це обридло, і він визвірився на юнака:

– Годі тобі, ледарю! Дивися, он клеїш криво!

Сергійко не образився, тільки тихенько чмихнув у рукав і заходився ще ретельніше наклеювати на новенькі ящики з патронами біло-блакитні папірці із знайомою етикеткою цигарок «Казбек». Стрічка конвейєра лише на перший погляд повзла повільно, насправді ж у хлопця вже добряче боліло у попереку… І коли Петро Іванович, зробивши позначку у пухлому блокноті, вимкнув рубильника, юнак із задоволенням потягнувся. Хороший настрій не залишав Сергійка. Поплескавши долонею по ящику, він підморгнув старому:

– Тютюнець – перший сорт!

Завила сирена. Обоє прислухалися, і з обличчя Сергійка повільно сповзла усмішка. Очі стали тоскні.

– Знову…

Тепер посміхнувся Петро Іванович.

– Чого скис? Берись за роботу! Відпочивати будемо після перемоги!