– Як же все-таки знайти його? – тоскно спитав Клименко.

– Підслухала колись розмову – живе він на вулиці чи то Потоцького, чи то Котовського, точно не вчула. А от номер будинку запам'ятала – чотирнадцять. Ім'я – вбий, не згадаю.

– Та-а-ак, – невесело протягнув Клименко, – не підеш же по всьому будинку розпитувати…

– Зачекай у мене, – звабливо зиркнула Любка, – прийде хтось із наших, запитаємо…

Однак зустріч з бандитами Сірого зовсім не входила до планів Василя Сергійовича.

– Прийде і приведе за собою чекістів – хата ж під наглядом. Ні, Любо, я тут не можу залишатися. У місті в мене є де перебути. Я туди й піду, спробую розвідати на Потоцького чи на Котовського, може, пощастить, а завтра знову зазирну до тебе. Добре?

Вона ствердно хитнула головою і якось по-собачому уткнулась у його плече…

Виглянувши надвір, – треба було й далі розігрувати з себе загнаного звіра, – Василь Сергійович попрощався з Любкою і пригинці подався в ліс.

Необхідно якнайшвидше потрапити до міста. Клименко навіть не сподівався, що почує від Любки отакі важливі речі. У поєднанні з тими даними, які отримав Василенко від Длугача, вони давали можливість скласти широкий план дій.

* * *

Дані Василенка були такими.

Після того як Длугач почав давати показання, допит його став «справою техніки». Правда, він ще намагався іноді викручуватися, але швидше за давно виробленою звичкою, ніж з наміру ввести слідство в оману.

У процесі допитів полковник влаштував Длугачу ще одну очну ставку з Ділем, розповів, чому в Діля так невпізнанно змінилось обличчя, після чого Ян Казимировий остаточно капітулював.

Вирішивши скласти зброю, Длугач одразу відчув полегкість і врешті-решт цілком серйозно запропонував Василенку використати його у роботі радянської розвідки, Він наголосив на свій великий досвід розвідницької діяльності («У кількох розвідках», – іронічно підхопив Василенко) – так, у кількох розвідках, що тільки підвищувало його компетентність у спеціальних питаннях.

Пропозиція була ввічливо, але категорично відхилена, і Ян Казимирович повернувся до камери, не маючи ніякої надії щасливо повернути свою долю…

Показання Длугача мали велику цінність. Він не тільки розповів все про свою діяльність, а й назвав відому йому ворожу агентуру, що діяла на території України. Він знав шпигунську мережу польської дефензиви, гітлерівської служби безпеки і одної іноземної розвідки. Багато, з тих, кого він назвав, можна було «знайти у записній книжці Діля.

Василенко особливо цікавився Сєверцевим та його зв'язками, але саме про це Длугач нічого не знав і Василенко повірив йому.

Длугач розумів, що Сєверцев на свободі, і вважав абсолютно несправедливим, що в той час, коли він сидить у в'язниці, його спільник, якого він вважав першопричиною всіх своїх невдач, бо вони почалися саме після його появи, розгулює на свободі і користується всіма тими благами життя, яких позбавлено його, Длугача.

Тому він напружено вишукував можливість допомогти слідчим органам. І от Ян Казимирович згадав, що метрдотель «Бристоля» Вишневський, який його завербував, для зв'язку з своїм господарем користувався послугами якогось Андрія, дрібного комерсанта, що часто виїжджав до Швейцарії.

Чому це ім'я затрималося у пам'яті Длугача? Він пояснював це тим, що чув його від Сірого вже після війни. Бандит говорив, що за допомогою Андрія він намагався встановити зв'язок з мюнхенським центром ОУН.

Длугач казав Василенку, що він в цьому збігу нічого дивного не бачить. Міг же він, Длугач, працювати і на Діля, і на Сєверцева. Чому ж Андрій не міг бути зв'язаний і з націоналістичним підпіллям, і з Вишневським? І справді, важко було сказати, де закінчувалась одна шпигунська організація і починалася інша… На жаль, більше нічого про Андрія Длугач не знав. Ні прізвища, ні адреси.

Полковник вже простяг руку до дзвінка, щоб наказати привести Сірого, як двері кабінету рвучко відчинилися і на порозі з'явився Григорій Зарудний – кітель розстебнутий, очі розгублені й щасливі водночас. Він поволі підійшов до столу, витер спітнілі долоні об кітель.

– Що трапилось? – суворо запитав Василенко. – Чому у вас, товаришу старший лейтенант, такий вигляд?

Зарудний ледь чутно, тремтячим голосом мовив:

– Товаришу полковник… ваша дружина…

– Що?… – майже пошепки сказав Василенко, відчуваючи, як все тіло його почало дерев'яніти. – Що?! – вигукнув він.

– Вона… вона знайшлася!

Василенко мовчки опустився в крісло, бо ноги стали як ватяні. А в голові тонко задзвеніло.

– Іринка?… Знайшлася! А може… Говори: жива?

– Так-так, жива!

Василенко слухав уривчасті слова Григорія про те, що з Берліна надійшла кодова телеграма про появу у радянській комендатурі Ірини Олександрівни Василенко, – і не міг повірити.

– Поздоровляю вас, товаришу полковник, від усього серця! – гаряче закінчив Григорій і поклав перед полковником аркуш паперу – телеграму з Берліна.

Після того як Григорій навшпиньках залишив кабінет, Василенко ще довго непорушно сидів у кріслі.

«Жива… Жива!» – калатало, мов шалене, серце. Боже ж мій, як він тільки міг думати, що щось могло трапитися з його Іринкою! Полковник притис руку до грудей, намагаючись угамувати серце. А воно, сповнене радості, не хотіло слухатись…

Нарешті заспокоївшись трохи, Василенко ще раз пробіг очима по рядках телеграми, засміявся щасливо, як не сміявся, відколи пропала Іринка. І – згадав, що хотів викликати Сірого. «А, хай йому грець, тому Сірому. Можу ж я дозволити собі сьогодні не бачити пики бандита!»

Та через хвилину він усе ж натис кнопку дзвінка.

На допиті бандит мовчав. Більше того, він одразу заявив полковнику, що ніякі обставини не примусять його говорити, що він плював на всіх свідків, речові докази і очні ставки.

– Скільки міг, стільки боровся проти більшовиків, – майже гарчав бандит, – і зараз у в'язниці залишаюсь вашим ворогом.

Полковник усміхнувся, а Сірий, глянувши на нього, здивувався: і чого б йому так радіти?

Василенко знав ціну подібним заявам. Більше того, був упевнений, що Сірий заговорить, так як це зробили Діль і Длугач. Але це пізніше. Та чекати цього не було часу.

І Василенко терміново вилетів до Л., попросивши Зарудного приготувати все на випадок, якщо він не встигне повернутися до приїзду дружини.

Клименко зустрів полковника з відомостями, яких так не вистачало. По-перше, невідомий з вулиці Потоцького чи Котовського, будинок № 14, який допомагав Сірому встановити зв'язок з Мюнхеном, по-друге – Андрій, що здійснював контакти іноземної розвідки у Л. з нейтральною Швейцарією і допомагав Сірому зв'язатися з мюнхенським центром ОУН. Хто ж вони, ці двоє?

13

Вже два дні Сєверцев жив у Л., але все ще не наважувався на останній, найвідповідальніший крок.

Треба було переходити кордон. Та невдача з Левадою довела його підозрілість до краю, і він не міг примусити себе піти до людини, яка, він знав, єдина може допомогти йому.

Як вовкулака, Сєверцев кружляв містом, ночував на вокзалі, змінював грим, одяг і… не йшов до тої людини.

Перед відправкою Сєверцева до Союзу шеф назвав Миколі Івановичу того агента на крайній випадок, коли не буде іншої можливості перебратись за кордон.

Цей скрутний час настав, але хворобливе боягузтво Сєверцева примушувало його відкладати візит з дня на день.

Та от він ризикнув з'явитися біля будинку того чоловіка, пройшов за ним на роботу і з роботи. Нічого підозрілого не помітив, але ще кілька разів повторив свої подорожі.

Білинський нічим не виділявся у натовпі. То був згорблений старий років шістдесяти п'яти з дбайливо підрізаними вусами. Ходив він завжди з сукуватою палицею і портфелем під пахвою. Горло щільно закутане шерстяним шарфом, на голові тепла шапка з опущеними навушниками.