До цього найвідповідальнішого моменту – першої зустрічі з противником – Длугач ретельно підготувався і був зібраний і спокійним.

Таким він й увійшов до затишного кабінету. І побачив перед собою невисокого кремезного полковника з доброзичливим обличчям, світлими очима.

Йому запропонували місце за круглим столиком у кутку кабінету, полковник сів поруч. Конвоїр пішов.

Полковник уважно подивився на Длугача.

Почався допит.

Як і передбачав Длугач, про нього тут нічого не знали, крім лінії Сєверцев – Сірий. За характером запитань було ясно, що єдине джерело інформації – Міщенко. Длугач «щиросердо» признався у своїх зв'язках з обома. Сам відчув – вироблена ним версія була цілком правдоподібною.

Він усміхнувся про себе, коли почув від полковника про цілковиту обізнаність органів безпеки про його, Длугача, зрадницьку діяльність. Дешевий прийом!

– Я розповів вам все, – пригнічено сказав Ян Казимирович, продовжуючи грати роль чесної людини, яка заплуталася у тенетах іноземної розвідки, – мені нема чого більше додати до своїх слів.

Полковника, напевно, задовольняли результати допиту. Він усміхався, робив помітки у блокноті, що лежав перед ним, розмовляв з Длугачем люб'язно.

Ще б пак! Заарештований одразу дав показання, що він є агентом розвідки однієї великої держави. Більше того, сам розповів про свій зв'язок з бандитом Сірим. І ось Длугач ще раз повторює свої показання, стенографістка фіксує їх, а через деякий час протокол допиту лягає перед Яном Казимировичем.

Він уважно читає його. Все записано правильно. В кінці кожної своєї відповіді Длугач акуратно ставить свій підпис – щоб не можна було чогось додати до того, що він читав і підписав.

Полегшено зітхнувши, – чесна людина зняла, нарешті, з себе величезний тягар – Ян Казимирович ставить останній підпис у кінці протоколу і передає його полковнику.

Полковник ледь стримує задоволену усмішку. Він для годиться ще пропонує заарештованому подумати у камері і розповісти все до кінця, після чого викликає конвоїра.

«Я був правий, – теж задоволено думав Ян Казимирович, повертаючись до своєї камери, – вони знають про мене тільки через Міщенка. Перший раунд, отже, за мною».

Щойно Длугача вивели з кабінету Василенка, як з'явився інший арештований, вже знайомий нам Отто Діль.

– Давненько ми з вами не бачились, – процідив Диявол, розвалюючись на стільці.

– Сядьте як слід, – різко сказав Василенко. – Поводьтесь за встановленим тут порядком!

Хвильку Діль сидів непорушно, а потім, мабуть, вирішив, що немає потреби без підстав іти на конфлікт, повільно сів, як належить заарештованому, склав руки на колінах.

– Ось що, Діль, – вже спокійно почав полковник. – Мене цікавлять ваші стосунки з колишнім хазяїном ресторану «Бристоль» в Л. Яном Казимировичем Длугачем.

– Мої стосунки з цією людиною цілком вичерпуються саме вказаними вами обставинами.

– Тобто?

– Я знав його тільки як хазяїна ресторану, до речі, кращого у місті. Гер Длугач був незамінним у влаштуванні холостяцьких вечер.

– І тільки?

– На що може бути ще здатний хазяїн шинку, навіть найрозкішнішого?

– Ви повинні це знати краще, ніж будь-хто інший.

Діль задумливо потер потилицю.

– Дійсно, я забув. Він добре розумівся в картах. Думаю, що в Л. ніхто краще за Длугача не грав у покер. Якщо ще додати, що він діставав мені відмінний коньяк «Наполеон», – то звіт про здібності Яна Казимировича, на мій погляд, буде повним.

Діль з найсерйознішим виглядом говорив про ці дрібниці, а очі його при цьому глузливо мружились.

Однак Василенко, здавалось, не помічав цього протиріччя.

– Які ж все-таки якості примусили вас вписати Длугач а до своєї записної книжки?

– Тільки ті, про які я вже говорив.

– А може, спогади про вдалу операцію у ресторані «Бристоль», у результаті. якої загинули підпільники?

Хоча це запитання було сказано тим же рівним тоном, Діль якось одразу відчув, що полковник підходить до головного і що сьогоднішній допит – незвичайний, не схожий на попередні. Він весь підібрався, готовий зустріти будь-яке запитання у всеозброєнні, і помітив посмішку полковника, який здогадався про стан свого противника.

– Чому ви так насторожились, Діль? – з іронією запитав Василенко.

– Облягли спогади про «Бристоль», – відбився Диявол. – Але, на жаль, допомогти розкрити таємницю операції в ресторані безсилий. Я вже говорив раніше – цю комбінацію задумала і провела наша військова розвідка. Я вважав би за честь бути автором такої блискучої операції, але це надбання моїх колег з абверу.

– Скромність прикрашає людину, – сказав Василенко. – У 1943 році ви не відхрещувалися так від бристольської операції. Нам відомо навіть, що ви одержали за неї винагороду від Кальтенбруннера. Думаю, що і Длугачу дещо перепало від вас.

Діль здвигнув плечима.

– Це нескінченна розмова, громадянине полковник, – позіхнув він, – я до своїх слів більше нічого додати не можу, за виключенням однієї поради.

– Поради?

– Так. Розшукайте Длугача, якщо він не втік на захід, і запитайте в нього.

– Спасибі! Дуже добра порада, але вона дана вами запізно. Справа в тому, що Длугач на захід не втік і тепер перебуває під слідством. До речі, він поводиться розумніше за вас і дає показання.

Діль недовірливо всміхнувся:

– Хотів би я побачити його на власні очі.

– Я вам обіцяю. Між іншим, Длугач був розумніший за вас і раніше. Інакше він не зміг би так довго водити вас за носа.

Діль мимоволі закліпав очима, намагаючися здогадатися, що має на увазі полковник. Він нервував усе більше і більше. Невже справді Длугача заарештовано? І він дає показання? Якщо так – то за його допомогою чекісти зможуть розшифрувати записи у книжці. І ще – отой натяк, що Длугач розумніший…

Василенко з інтересом дивився на Диявола. Хоча обличчя колишнього оберштурмбанфюрера зовні було спокійним, полковник відчував – у душі його здійнявся вир…

Ну, що ж, настав час рішучих дій.

І Василенко заговорив стрімко й чітко:

– Може, вам показати ще кого-небудь з давніх знайомих?

– Не треба, покажіть Длугача.

– А може, Сірого? Адже ж ви самі зробили його своїм агентом після краху комедії з «Самостійною Україною» та її опереточним урядом в Л.

Другий удар… Сірий… Якщо і його взяли, значить, вони розплутають всю мережу націоналістичного підпілля…

– Не вірю вам, – вперто сказав Діль, – покажіть мені Длугача.

– А може, Сірого раніше?

Як і думав Василенко, Диявол вирішив, що коли йому так наполегливо говорять про Сірого, то його дійсно заарештовано, а Длугачем тільки лякають.

– Ну, що ж, хай Сірий, – мляво сказав Діль.

– Ходімо, – мовив Василенко.

Діль вийшов з кімнати, ступив кілька кроків по коридору, і полковник прочинив трошки двері до сусідньої кімнати.

– Дивіться!

У вузеньку щілинку Діль побачив за столом слідчого, що схилився над протоколом, і заарештованого… Так, це був Сірий.

– Впізнали? – запитав Василенко, зачинивши двері.

Діль. мовчав. Заперечувати безглуздо, але що робити?

– Я не знаю цієї людини, – сказав він.

– Нерозумно! Адже ж його прізвисько знаходиться у вашій записній книжці і навіть ім'я його коханки – Любки, дочки лісника.

– Це не Сірий, – торочив Діль.

Василенко знову відчинив двері і разом з Ділем зайшов до кабінету.

Слідчий підвівся, вітаючи начальство. Сірий теж встав із стільця.

– Назвіть ваше прізвисько у банді, – наказав йому Василенко.

– Ви ж знаєте, – похмуро відповів бандит, скоса дивлячись на незнайомого, що стояв поруч з полковником.

– Назвіть!

– Сірий, – процідив бандерівець…

– Осел, який осел! – незнайомий стиснув кулаки і, мабуть, кинувся б на бандита, якби Василенко не став між ними…

Коли вони повернулися до кабінету полковника, Олексій Петрович запитав:

– Ну, тепер впізнали?

– Так, це він.

– Ось бачите, а ви відмагались.