Сидячи в машині, Сєверцев розмірковував про долю своїх спільників. Необхідно якось попередити Длугача і Сірого, вони ще згодяться…
Самому піти до «Спорту»? Про це Сєверцев навіть не подумав. Кого ж послати?… «Любка», – майнула щаслива думка, і Сєверцев наказав шоферу їхати на хутір до лісникової хати.
Як завжди у хвилини гострої небезпеки, мозок Сєверцева працював чітко і безвідмовно. Поки машина мчала до хутора, задум з Любкою він розкритикував як необачний. І дійсно, якщо ворог надумав влаштувати пастку біля «Спорту», то, звичайно, зробить це й у відомій йому хаті лісника. Сам Сєверцев вчинив би саме так, а в нього не було підстав вважати противника дурнішим від себе.
Тому, не доїхавши кілометра до розвилки, де треба було звертати з шляху, Сєверцев зупинив машину, наказав шоферові почекати і пішов лісом.
Біля розвилки він переконався, що мав всі підстави для сумнівів: свіжі сліди машини, ні, двох машин, ясно видно на повороті.
«Так, Любка відпадає», – спокійно подумав Сєверцев і швидко повернувся.
– Знову до міста! – кинув шоферу. «Як же все-таки коли не врятувати Длугача і Сірого, то хоч зіпсувати йому гру?… Доведеться, мабуть, пожертвувати своєю людиною. Хай передасть записку, яка все пояснить. Міщенко буде за кермом, значить, хай віддасть записку людині, що сидітиме поруч з шофером. Це зручно, бо не треба називати прізвища…»
Діставши з кишені записну книжку, Сєверцев вирвав з неї аркушик і написав: «Міщенко – зрадник. Кінчайте з ним негайно. Якщо вдасться відірватися, до лісника не повертайтеся – там пастка. Мене не чекайте».
Підписавши смертний вирок інженерові, Сєверцев біля вокзалу пересів у іншу машину і поїхав далі. Він зустрівся з своїм агентом, і той, одержавши записку, ретельні настанови, пішов до ресторану «Спорт».
Все було б так, як розрахував Сєверцев, якби не Сірий.
«Победа» інженера прибула на місце зустрічі рівно без п'яти хвилин вісім, а через дві хвилини Сірий раптово з'явився біля автомобіля з боку вулиці, відкрив передні дверцята і владно посунув Міщенка праворуч.
– Я сам поведу машину, – сказав він, беручись за кермо.
Міщенко, здвигнувши плечима, облишив кермо, а Длугач на задньому сидінні пересунувся ліворуч, щоб звільнити місце Миколі Івановичу, що ось-ось мав прийти.
Рівно о восьмій до Міщенка схилився якийсь незнайомий, простяг записку зі словами: «Від Миколи Івановича», – і зник так само несподівано, як і з'явився.
Міщенко прочитав записку і недбало засунув її в кишеню пальта, сказавши:
– Від Сєверцева. Наказано його не чекати. Вперед, Сірий.
Машина з місця взяла швидкість і помчала вулицею.
… Крах свого задуму, зумовлений бажанням Сірого вести машину, з відчаєм спостерігав Микола Іванович з третього поверху універсального магазину, вікна якого виходили на площу перед рестораном «Спорт».
Його пильні очі відзначили не тільки невдачу з запискою. Вся площа була перед ним мов на долоні, і він бачив, як його агент, тільки встигши завернути за ріг, опинився в оточенні двох людей, що обережно взяли його під руки і посадили в машину.
Сєверцев помітив також, як навздогін за сріблясто-сірою «Победой» Міщенка з різних боків площі рвонули дві машини.
«Все, – з прикрістю подумав Сєверцев, – закінчилася моя місія». А як все добре починалося… Тепер треба думати про себе. Зараз десять хвилин на дев'яту, я ще встигну на швидкий о двадцятій тридцять».
Сєверцев вийшов з магазину, взяв таксі і за п'ять хвилин був на вокзалі. Коли Микола Іванович зайшов до свого купе, до відходу поїзда залишалось тільки дві хвилини.
Нарешті поїзд стиха рушив, і ось вже за вікном видно околиці міста, яке завдало Сєверцеву стільки неприємностей.
А у «Победе» події розгорталися тим часом більш драматично.
Міщенко, зберігаючи на обличчі звичайний вираз насмішкуватої іронії, мимоволі подумав, який він мав би зараз вираз, коли б записка Сєверцева потрапила до Длугача або до Сірого. Василь Сергійович уже зрозумів, що Сірий врятував його, сівши на місце шофера. Справді, винятковий випадок – бандит рятує чекіста!…
Так само зрозумів, звичайно, Міщенко, що Сєверцев про все дізнався й зник.
Василь Сергійович звик думати тверезо і аналітично. Спочатку – перше завдання. Його треба вирішити у нових умовах: Сірий за кермом. Друга проблема: куди подався Сєверцев? Та це – потім…
Ну, а зараз завдання номер один: Сірий…
Машина їхала містом.
Сірий розумів, що не можна привертати увагу міліції, і не поспішав, ретельно виконував правила вуличного руху. Хоча у міській товкотнечі важко було вгадати переслідувачів, хитрий і досвідчений бандит перевірявся, як тільки міг: робив раптові повороти, різко гальмував, раз у раз оглядався назад.
Та ось машина вирвалася за місто, і Сірий розвинув максимальну швидкість. Як не намагалися переслідувачі не виявити себе, але на пустельному шосе це було дуже важко зробити, і Сірий досить швидко звернув увагу на дві машини, що їхали за «Победой».
Сірий вирішив відірватися від переслідування. Він гнав машину з шаленою швидкістю, наказавши Длугачу і Міщенку стріляти, Длугач опустив скло і відкрив вогонь. Міщенко також став стріляти, але його постріли, звичайно, не завдали клопоту переслідувачам. Під час цієї шаленої погоні інженер чекав на той момент, коли Сірий не витримає і сам почне стріляти – ось тоді він буде діяти.
І цей момент настав. Розлютившись від невдалої стрілянини своїх пасажирів і спостерігаючи у дзеркалі над вітровим склом, як невмолимо наближається погоня, Сірий витяг з кишені пістолет. Не знімаючи лівої руки з керма, він повернувся через праве плече і відкрив вогонь по передній машині.
Перша машина крутнула різко вбік, притишила хід і притулилася до обочини, звільняючи шлях другій.
Сірий знову прицілився, і тут Міщенко вдарив його по голові. Бандит тицьнувся носом у кермо. Другий удар Міщенко наніс по потилиці Яна Казимировича, що продовжував стріляти.
Міщенко вхопив кермо, різко загальмував, і машина з чекістами під'їхала до «Победы».
«Як все просто», – подумав Василь Сергійович.
І в цю мить лютий удар у підборіддя викинув його на вкритий снігом шлях.
Міщенко не урахував диявольської сили Сірого та його звірячої хитрості. Бандит, викинувши Міщенка, намагався видерти з кишені гранату, але чекісти схопили його і обеззброїли.
Длугач, що непритомний лежав на задньому сидінні, також був взятий під нагляд. Міщенкові допомогли підвестися.
– Все в порядку? – спитав він, спльовуючи кров разом з вибитим зубом.
– Так, взяли обох, – заспокоїв його старший лейтенант, у якому Міщенко пізнав Василенкового улюбленця Зарудного.
9
– Отож, тепер завдання номер два? – заклопотано запитав полковник Василенко.
– Гадаю, це – завдання номер один, товаришу полковник.
– Не прибіднюйтесь, Василю Сергійовичу, перше завдання було не менш важливе, і вирішили його ви успішно.
– Який же це успіх? Сєверцева проґавив.
– Так-так, тут нас спіткала невдача. Але не сумуйте – далеко не втече.
– Я теж у цьому впевнений. Але все-таки ми припустились одної помилки, – роздумливо сказав майор Клименко, який раніше називався інженером Міщенком. – Ми наспіх розробили лінію зв'язку. Олена Скаченко – це добре, але вона оперативний працівник. І якщо за нею почати стежити, то її можна розшифрувати. Я певен, що Сєверцев розкрив мене саме через Скаченко.
– Так, це вірно, – погодився полковник. – Але хто ж міг подумати, що так стрімко й несподівано розгорнуться події? Вас одразу вивезли з міста, навіть повідомити про свій від'їзд ви не змогли.
– В тому-то й справа. До речі, про несподіванки. Спасибі за допомогу в історії з Чеканом. Це вдало вигадано: назвати свого агента у банді Сірого прізвиськом його найкращого зв'язкового. Донесення, що адресувалося Чекану, ви їм вчасно підсунули.
Я планував інакше повернути, але цей бандюга мене впізнав, і мені довелося стріляти.
