– У мене теж є родима пляма на лівому плечі, – нахабно заявив Шредер, – але це єдине, що споріднює мене з вашим Ділем!

– Не єдине! Ось висновки графологічної експертизи, що дослідила зразки почерку оберштурмбанфюрера Отто Діля і мешканця міста Сомбателя пана Карла Шредера. Почерк ідентичний.

Шредер уп'явся очима в папери. Не даючи приголомшеному Шредеру опам'ятатися, Василенко вів далі:

– А ось ще один доказ: показання віденського лікаря Августа Майєра, в клініці якого ви перебували з 1 серпня по 14 жовтня 1944 року. Ось ваші фотографії до і після лікування. Лікар, три його асистенти, ще кілька осіб із службового персоналу клініки упізнали з фотографії торішнього свого пацієнта.

Шредер кинувся до підполковника, намагаючись вирвати папери, але Зарудний перехопив його на півдорозі.

Ненависть, злість, відчай, страх спотворювали обличчя Діля. Важко дихаючи, він сів на стілець, силкуючись опанувати себе. Тільки після склянки води, яку подав йому Зарудний, оговтався.

– І все-таки, – сказав Діль, – ви од мене нічого не взнаєте!

– Побачимо! – хитнув головою Василенко і натиснув на кнопку дзвінка.

– У мене до вас лише одне прохання, – сказав Діль, – я вас питаю як розвідних розвідника, зрозумійте, це чисто професіональна цікавість, – як ви мене виявили?

– По вас прийшли, – сказав Василенко, бо конвоїр уже стояв на порозі. – Можу лише сказати, що ваше перебування тут – результат вашої власної необережності, якою вміло скористався ось цей молодий лейтенант, – і підполковник показав на Зарудного.

Діль перевів погляд на Григорія. І стільки було в тому погляді звірячої люті, що лейтенант мимохіть відвернувся.

11

Зелений «Гудзон» колишнього власника сомбательської вілли із швидкістю сто кілометрів на годину мчав Чехословаччиною, прямуючи додому. За ним, не відстаючи, летів «Оппель-капітан». В цих двох машинах розмістилися всі учасники розказаної нами історії. В «Гудзоні», який вів старшина Шевченко, під охороною автоматників відділу контррозвідки сомбательської дивізії, понурився Отто Діль.

Компанія в «Оппелі» була невелика. Василенко – він любив швидку їзду – сидів за рулем, а позаду влаштувались Олена і Григорій. Всі троє були в чудовому настрої і весело гомоніли про всяку всячину.

– Ну а тепер, Олексію Петровичу, ви не викрутитесь, – сказав Зарудний. – Розповідайте, як ви довідались про лікаря Майєра.

– Що ж, Григорію, – усміхнувся підполковник, – я навмисне мовчав про це, щоб не ставити вас у незручне становище перед Оленою Павлівною. Але якщо ви самі наполягаєте, знімаю з себе всі можливі обвинувачення і скоряюся.

Зарудний і Олена приготувалися слухати.

Василенко поставив дзеркальце біля вітрового скла так, щоб бачити їхні обличчя.

– Ви пам'ятаєте зав'язку цієї історії? Перед нами було поставлене завдання, на перший погляд нездійсненне – як знайти злочинця, що зумів обманути СД, замести всі сліди? Вам, Григорію, належала цілком правильна думка – уважно вивчити особисті архіви Діля.

Помітивши, як Зарудний втішився, Василенко усміхнувся і вів далі:

– Але задум ви здійснили погано. Ви пам'ятаєте, як ми вдвох порпались у купі старих газет і журналів? Ми там знайшли візитну картку Ференца Фаркаша, одну ланочку з ланцюга, що привів нас на віллу в Сомбателі. Так само я знайшов і лікаря Майєра.

– Але де? – не втримався Зарудний. – Ми не знайшли тоді більше нічого.

– Помиляєтесь, Григорію. Звичайно, адреса не лежала готова, як візитна картка Фаркаша, але вона була!

– Де ж, де?

– Серед журналів, які ми з вами переглядали, був сьомий номер «Вінер ілюстрірте» за 1943 рік. Якщо пригадуєте, мені дуже сподобались натурні фотографії в цьому журналі, і я запропонував вам ними помилуватися.

– Так, так, пригадую, – відповів Зарудний.

– Справа в тому, що наприкінці номера, – вів далі підполковник, – де були усілякі рекламні оголошення, виявилось, що один аркуш вирвано. А я вирішив дізнатися, про що писалося на тих сторінках 163 і 164. В публічній бібліотеці дістав комплект «Вінер ілюстрірте» за 1943 рік. З хвилюванням розгорнув номер і глянув на сторінки 163 і 164. На 164 сторінці широко рекламувалися чудові успіхи віденського лікаря професора Августа Майєра, що здобув собі європейську славу майстерними пластичними операціями обличчя. Оголошений засвідчувало, що лікар Майєр береться за короткий строк ліквідувати всі вади на шкірі обличчя і навіть зробити його іншим.

Зарудний тільки кліпав очима.

– Не треба бути особливо проникливим, щоб усе збагнути: надумавши втекти, Діль вирішив змінити не тільки прізвище, але й зовнішність. Він, певно, випадково зустрів у журналі рекламу лікаря Майєра і вже цілком свідомо вирвав аркуш для себе, щоб скористатися ним у потрібний момент.

Треба було шукати доказів тотожності Діля з його майбутнім двійником. І я побував у Висоцької після вас, довідався про родиму пляму… Але все це нам нічого не давало, поки ми не знали, – де переховується Діль. Ви поїхали на розшуки в Будапешт до Фаркаша, а я тим часом виїхав у Відень до лікаря Майєра.

Обличчя Зарудного запалало, він тихо, але твердо сказав:

– Так, я прогледів і прогледів непробачно.

– Ви, безумовно, винні, але ваші подальші вчинки спокутували вашу помилку. Скажу щиро, з завданням ви справилися дуже добре, по ланцюгу Задорожнюк – Висоцька – Фаркаш дісталися до тихої вілли в Сомбателі оперативно… А тим часом у Відні я розшукав лікаря Майєра, показав йому фото Діля і почув несподівану відповідь: лікар добре пам'ятав обличчя своїх пацієнтів тільки після операції. І зберігав тільки їхні післяопераційні фото. Справді, Діля він не впізнав, зате запропонував мені свій альбом. І тут я виявив відсутність фотографії одного пацієнта, що перебував у клініці з 1 серпня по 14 жовтня 1944 року. Сам факт крадіжки саме цієї фотографії вже говорив багато про що. Я опитав асистентів лікаря, кількох сестер і з цими даними виїхав у Будапешт, де дізнався про вашу сомбательську новину.

Все стало на свої місця. Я передбачав, що ви не впізнаєте Діля в Шредері, а фотокартка його потрібна була мені для пред'явлення в клініці Майєра. Молодець, що теж стали шукати доказів тотожності Шредера і Діля. Графологічна експертиза почерків – це ви добре придумали!

Оленка, як і Григорій, з цікавістю слухала підполковника. І, коли він закінчив, спитала:

– Залишається одне нез’ясоване питання, Олексію Петровичу. Чому Фаркаш не впізнав Діля?

– Поки Діль не дав розгорнутих показань, про це можна тільки здогадуватись. Я вважаю, що Діль сам не їздив у Будапешт. Він знайшов справжнього Шредера, як ми тепер знаємо – співробітника фірми «Сіменс-Шуккерт». Я думаю, що Шредер – не вигадане прізвище. Надто впевнено називає Діль його адресу. Мабуть, за вказівкою Діля Шредер їздив у Будапешт і уклав угоду на будівництво вілли в Сомбателі. А потім… Потім він, мабуть, безслідно зник, знищений Ділем, який заздалегідь приготував собі всі документи на ім'я Шредера. Я певен, що все сталося саме так.

Підполковник замовк. Нескінченною сірою стрічкою звивалося шосе між полями і лісами Чехословаччини. М'яко шурхотів асфальт під колесами машини. Попереду, то наближаючись, то віддаляючись, мчав «Гудзон».

– З цим Дияволом, – порушив мовчання Василенко, – нас ще чекає копітке слідство. Передусім – розшифрувати записи в книжці. Ну, а потім побачимо.

Василенко, як і завжди, говорив про справи з захопленням і пристрастю. Зарудний і Оленка уважно слухали його.

Вони під'їжджали до кордонів Батьківщини.

Частина друга

Слідами диявола

1

– Він все ще мовчить? – спитав полковник Василенко.

– О, ні! – енергійно крутнув головою старший лейтенант Зарудний. – Навпаки, надмірно балакучий, але тільки на сторонні теми. Так само, як і раніше, зухвалий і цинічний. Твердить одне: я у ваших руках, у вас є юридичні й всілякі інші підстави для віддачі мене під суд, та примусити мене розповідати про речі, які мені не хочеться й згадувати, ви не можете…