– Та хіба їх утримаєш! – посміхнувся геолог.

– Це вірно, особливо Камо – його й на ланцюгу не втримаєш: перепиляє і втече на Чорні скелі.

Колгоспні каменярі, взявши інструменти, пішли до Чорних скель. Разом з ними йшли й наші юні друзі. Зупинивши їх, дід Асатур сказав:

– Не хотів би я, щоб і ви ходили в цю чортову печеру, та хіба ж вас умовиш? Та розповім я вам одну пригоду, – може знадобиться, коли ви вже з вибухівкою справу маєте. Діда Оганеса знаєте?

– Сліпого? – спитав Сето.

– Так, сліпого Оганеса. Але він не завжди був сліпий. Був він колись молодий, красивий і рішучий. І ось – осліп… Через свою необачність осліп: нетерплячий, нестриманий був. Ми тоді колодязь у селі копали і камінням обкладали. А каміння в скелях добували, вибухівкою підривали. Ось ми з Оганесом просвердлили в скелі дірку, заклали порох, гніт приладнали, підпалили й втекли якнайдалі. Ждемо, ждемо, а вибуху нема. Оганес мене сіпає: «Порох, певно, мокрий, чи гніт погас. Ходімо!» Я йому: «Оганесе, почекай ще трохи. Хто його знає, може, ще й вибухне». А в нього кров вирувала, як у нашого Камо. Не послухав мене, пішов. Тільки він нахилився подивитись, що сталося з гнотом, а порох як бабахне!… От і випалив очі парубкові, молодому, красивому…

Слід було б хлопцям запам’ятати ці слова діда, що бував у бувальцях!

Коли вони увійшли до печери, бригадир каменярів Єгор сказав:

– Ну, хлопці, посидьте біля входу в печеру, а ми займемося цією справою самі.

– Як це?… Ми, значить, тут ні до чого? – гарячкував Камо.

Майстер Єгор посміхнувся у вуса:

– Чому ж! Воду ви знайшли! Ми ваші помічники – допомагаємо вам воду добути.

Єгор взяв сталевий лом і, нахилившись, почав довбати камінь.

– Ну, а ти, Степане, – сказав він одному з товаришів, – довбай тут. Ти, Тигране, сюди стань… Нам треба зробити п’ять – шість заглибин і закласти вибухівку. Тоді ми виламаємо одразу багато каміння.

Видовбавши в скелі заглибини, каменярі заклали в них амонал, підвели гніт. Ашот Степанович підпалив його, і всі стрімголов кинулися з печери геть.

Минуло чверть хвилини, півхвилини – вибуху нема.

Камо здавалось, що минула година.

– Не будемо ж ми сидіти отут до вечора! – нарешті не витримав він і вибіг із схованки. – Капсуль, мабуть, не годиться.

Ашот Степанович не встиг затримати хлопчика.

– Камо, вернись! – крикнув йому вслід Армен. – Згадай про сліпого Оганеса!

Слова Армена перебив оглушливий гуркіт. Важким кам’яним градом посипались уламки скелі, підкинуті вибухом до стелі печери. Задушливий запах амоналу й дим сповнили повітря.

Хлопці вскочили в печеру. Розкинувшись навзнак, на великій кам’яній плиті лежав Камо. Він був непритомний.

– Ай-ай-ай! Скоріше винесемо його звідси! – кричав майстер Єгор.

Ашот Степанович з Грикором підняли хлопця і винесли на повітря. На скроні у хлопчика синів кружечок.

Здавалось, Камо не дихав.

***

Нашвидкуруч змайстрували ноші з гілок і понесли хлопця в село.

Мати Камо дуже злякалася. Побачивши носилки, вона скрикнула й знепритомніла. Камо занесли в хату. Звідусюди зібрались сусідки. Сповістили Арама Михайловича і Баграта. Вкрай стурбований прибіг Баграт. Незабаром прийшов і Арам Михайлович.

Завжди стриманий, Баграт дуже хвилювався.

– Тітко Анаїд, відчини вікна! Швидше!… Так… Дай води… Шушан, біжи в правління, принеси аптечку. Живо!… Ашоте, допоможи Араму… Араме, ти зумієш викликати у нього дихання?

Арам Михайлович мовчки кивнув головою і, знявши піджак, закачав рукава сорочки.

Прибіг Шушан з дорожньою аптечкою. Кімната наповнилась їдким запахом нашл-тирю.

Увійшов дід Асатур. Борода у діда була скуйовджена. Жалісливим, тремтячим голосом він почав умовляти вчителя:

– Арам-джан, жити тобі щасливо! Заради усього, що тобі найдорожче, подзвони в Єрз-ван, сповісти по радіо, нехай приїдуть лікарі, вчені, врятують мого внука!…

– Заспокойся, дідусю!

– Тисячу дам, мільйон дам… Покличте професора, врятуйте мого внука!

Баграт співчутливо глянув на діда. Очі старого помутніли і сльозилися.

«З’їхав з глузду, бідний, – подумав Баграт, – про мільйон верзе!»

Удворі Сето й Армен заспокоювали Асмік. Вона схлипувала і витирала хусточкою сльози, що весь час набігали їй на очі.

Біля воріт Грикор вичитував рахівникові Месропу:

– Ти що це там затіваєш? Чортзна-що плещеш?… – кричав він. – Яке пекло, які чорти?… Вода біжить, розумієш?… Вирує, шумить! Завтра піду приведу її в село. Тобі й краплини не дам – здихай від спраги… З хлопцем лихо скоїлось через його ж необережність, а ти тут нашіптуєш: чорти покарали… Досить тобі, нарешті, людям голову морочити!

Грикор так обурився, що втратив почуття міри у своїх висловах.

– Хто сказав, що не вода?… Чого ти галасуєш, Грикор-джан?… – розгублено мимрив Месроп, оглядаючись, чи не чує хто.

У цей час у двір зайшов зеленоокий хлопчик з блідим, стурбованим лицем. Це був заздрісник Артуш.

Хлопчики мовчки дивилися на нього. Тепер, коли сталося нещастя з Камо, їм особливо неприємно було бачити цього давнього недруга їхнього товариша.

– Ну, а ти чого губи розквасив?… – уїдливо запитав Грикор. – Хіба й тобі жалко?

Артуш підвів на Грикора очі, повні непідробленого горя, і Грикор зрозумів, що дуже образив його своїми словами.

– Не сердься на мене… – сказав Артуш. Голос у нього був глухий, несміливий. – Заради нього пробачте! – На очах у Артуша з’явилися сльози.

– Гаразд, – простягнув руку Артушеві Армен. – Тільки зараз не до тебе…

Біля ліжка хворого клопоталися кілька чоловік.

Ашот Степанович тримав у руці пляшечку з нашатирним спиртом. Баграт тер Камо виски. Арам Михайлович робив хлопчикові штучне дихання.

Нарешті їх зусилля увінчалися успіхом.

Бліде обличчя вчителя раптом спалахнуло, очі засяяли радістю.

– Живий? – запитав Баграт.

– Живий! Дихає…

Ця звістка миттю перенеслася у двір. Всі полегшено зітхнули. Звідти долинув голос Асмік:

– Пустіть, пустіть мене до Камо!…

Але Баграт посварився на неї з вікна.

– Ну добре, добре, іди, тепер можна, – сказав голова колгоспу, добродушно посміхаючись.

Грикор стояв осторонь, обливаючись слізьми, але не міг навіть зараз утриматися від жарту:

– Я вже знаю: вдавав мертвого, щоб його ще більше полюбили!

Всі засміялись, але не тому, що їм сподобався Грикорів жарт, а просто з радощів.

Асмік, зустрівши здивований погляд Камо, зупинилась, повернулась, припала до грудей Баграта і розплакалась.

– Заспокойся, доню, все гаразд, усе минуло, – говорив Баграт, ласкаво погладжуючи шовкове каштанове волосся дівчинки. Але він і сам не був спокійним і ледь стримував свою радість.

З сусідньої кімнати вийшла мати Камо, опустилась на коліна, і припавши до ніг сина, заплакала. Це були сльози не горя, а того безмежного щастя, яким може бути сповнене лише серце матері.

А Камо тупо дивився на всіх великими очима і нічого не розумів…

– Ожило, ожило моє левеня! – схвильовано говорив дід Асатур і, піднявши руки до неба, бурмотів щось незрозуміле. – Тю, що це я кажу! – раптом схаменувся дід. – В руках небесних сил нічого більше не залишилось…

– Ти чого це засумував, дідусю? – ласкаво запитав його Арам Михайлович. – Бачиш, все добре, живий твій онук.

– Га?… – опам’ятався старий і, ніби розв’язавши якесь складне завдання, заговорив знову, але якось дивно і безладно. – Отже, відомий мисливець Асатур серцем своїм менший за цих дітей… Вони для нас життя свого не шкодують, а я гроші жалітиму? Ні, досить, досить! – раптом закричав він. – Баграт-джан, придушило мене це багатство, ці мільйони серце моє висушили… Піду принесу, на душі стане легше… – І він рішучими кроками вийшов з кімнати.

Ніхто не зрозумів недоладної мови старого.

– Що з нашим дідом? – здивовано звів брови Баграт. – Захворів він, чи що? Які мільйони?…