В цей день Асмік була на диво балакучою.

– А Грикор?… Бідний мій пастушок!… Стривай, тобі я нарву нарцисів. На ось тобі мій подарунок! Але, якщо ти не лікуватимеш ногу, як обіцяв, я тебе перестану любити. А ти що, мій добрий дідусю, чого засмутився?… На цей букет тобі. Бачиш, які в тебе гарні онуки!

Дід поцілував Асмік у голову і зітхнув. Місця, де він блукав у свої молоді літа, розбудили, можливо, у дідуся хвилюючі спогади, і, дивлячись на озеро, він заспівав. Це була якась східна, сповнена суму пісня. І старий заспівав її так гарно, що діти розчулились.

– Ех, Далі-Даг!… Скільки, скільки таких, як ми, приходили до тебе, дихали пахощами твоїх чудових квітів і йшли звідси… Ніхто не знає, звідки приходять люди, куди йдуть, людині незрозумілі таємниці природи…

Старий підвівся. Він був глибоко схвильований:

– Ну, піду, діти, на полювання. Далі-Дагу я більше не побачу, це востаннє… Піду подивлюся, чи зіркі ще мої очі!…

Дід підвівся і, тихо покректуючи, зійшов на найближчий гребінь скелі.

Він довго стояв тут, пильно вдивляючись у далечінь.

По той бік гребеня, у лощині, спокійно паслося кілька диких баранів.

Дід звів рушницю. Ватажок побачив його, тривожно пирхнув, і барани, роблячи величезні стрибки, швидко помчали вниз по кам’янистій горі.

Пролунав гучний постріл. Задзижчала куля, – і красивий муфлон упав на голову, перекинувся і покотився схилом, залишаючи на снігу плями крові.

Незабаром старий мисливець з рушницею в руках з’явився на гребені. Він прикрив долонею очі і довго дивився на Севан, на чудові гори, а потім знову заспівав. Це була пісня його юнацтва – «Пісня пастуха». Співав він сумно, усім своїм схвильованим серцем промовляв «прощай» улюбленим горам…

КІЛЬКА НАУКОВИХ ПІДРАХУНКІВ

Убитий дідом баран був великий і важкий. Камо з Грикором, упрягшись в роги, ледве при-тягли його тушу до берега озера. Блискуча, темна, з рудим полиском шкура тварини, в міру того як холонуло тіло, усе більше тьмяніла.

– Такий красень! Невже було не жалко вбивати? – говорила Асмік.

– Жаль, звичайно, – сказав дід, – та навіть і для науки інколи доводиться кров проливати. На днях голова мисливської спілки говорить мені: «Діду Асатур, зоологічному інституту потрібен дикий баран. Хочуть подивитися, який у нього шлунок, легені, печінка». Не знаю, для чого це їм, – може, взнати, чи нема яких хвороб… От і пошлемо їм нутрощі, хай розглядають, а м’ясо ми з’їмо. Добре, що під мою кулю самець попав!

– Дідусю, а навіщо йому такі величезні роги? – запитав Грикор, ледве піднімаючи з землі гігантські вузлуваті роги барана. – І що це за кільця у нього на рогах?

– Роги баранові потрібні для того, щоб і захищатись і нападати. В боротьбі перемагає той, у кого і голова, і ноги міцні, а сам він молодий і сильний… А кільця на рогах показують його вік – я вже говорив вам про це.

– Отже, йому двадцять років? – підрахував Грикор.

– Ні, вони так довго не живуть. У вісім – десять років баран уже старий. Вони живуть років дванадцять – тринадцять, не більше. Ці маленькі не рахуй, он ті, великі, показують вік.

В той час, як дід Асатур білував барана, прибіг, задихавшись, Сето з великим глиняним глечиком на плечах. Довідавшись, що хлопчик із села Лчаван, азербайджанські кочівники з охотою задовольнили його прохання.

З пекучої прикуринської рівнини колгоспники азербайджанці щоліта приходять до вірменських гір і зустрічають тут сердечний прийом. З особливою пошаною ставились азербайджанці до старого мисливця.

– Мене ти назвав їм? – запитав дід Асатур.

– Звичайно, назвав.

– Що ж вони сказали?

– Сказали, що для кірва^[15] Асатура вони й життя свого не пошкодують, – відповів Сето і, підморгнувши товаришам, додав: – Вони хотіли й баранця тобі прислати, та куди ж мені було і глечика, і барана тягнути.

Дід гордо підвів голову:

– Чи не казав я, що мені вони ні в чому не відмовлять?… Я, бувало, заб’ю оленя і притягну до них. Зберуться азербайджанці біля вогнища, навкруги в горах пахне шашликом… Ох, де ти, моя молодість!…

– Ну й звір! – ахнув Сето, побачивши барана. – Дідусь забив?

Не менш, ніж Сето, були здивовані й молоді геологи, що повернулися з своєї «наукової експедиції».

– Цей вид дикого барана зветься в науці «вірменський муфлон», – сказав Ашот Степанович. – Він водиться лише у нас у Вірменії та інколи зустрічається в північному Ірані і в районах Туреччини.

– Ну, що ж дали ваші дослідження? – спитав у геологів Армен. – Варто рискувати чи ні? Чи вода йде до Казаху?

– Якщо брати до уваги будову гори, вода з озера повинна стікати в Севан. Рискнути варто, – відповів Ашот Степанович. – Але, щоб уникнути нещасливого випадку, треба добре продумати, як вилити гас в озеро.

– Нічого, виллємо! – вигукнув Камо. Він не любив довго роздумувати.

– З водою жартувати не можна, внуче, – застеріг дід Асатур. – Почекайте, хлоп’ята, трохи, я вам такого помічника дам, що все обійдеться добре, – сказав він і попрямував до узлісся.

– По-моєму, якщо ми шашлику наїмося, та вволю, нам ніяка вода не буде страшна, – серйозно висловив свою думку Грикор і підвівся на ноги. – Я зараз збігаю до лісу, наберу трохи хмизу.

Не минуло й двадцяти хвилин, як він з’явився знову на вершині гребеня з великою в’язкою хмизу на плечах. Такої спритності від нього ніхто не чекав.

Грикор кулею скотився з пагорка і, шкутильгаючи, підбіг до товаришів.

– Швидше розпалюйте вогнище, поки я не помер з голоду! – сміючись, кричав він.

Хлопці швидко розклали вогнище, нарізали і понаштрикували на рожна, зроблені з гілок, які приніс Грикор, найсмачніші шматочки м’яса. Коли трохи згодом з-за того ж самого горба вийшов дід Асатур, тягнучи за собою довгу колоду, його мисливський нюх ще здалеку вловив знайомі і приємні пахощі шашлику. І дід прискорив ходу.

– Дичину, яку здобувають на полюванні, тільки так і треба їсти, – сказав він, сідаючи до вогнища. – А додому принесеш, кинуть у каструлю, зварять – ні смаку, ні задоволення… І рибу треба їсти там, де ти її зловив, і на тій же воді готувати: звариш на іншій – увесь смак втратиться. А як же інакше? Такі вже закони природи. Ну, мої любі, от вам і помічниця, – показав дід на стовбур дерева, сухий і без кори.

– Це липа, вона легка і плавуча. Киньте на воду і тримайтеся за неї… Мені однак запах шашлику не дає спокою… Слово честі, це витівка Грикора!

– Ну, от і гаразд! Тепер усе простіше стало. Я сам збирався доручити Грикорові дістати таку легку колоду, – сказав Ашот Степанович. – Тепер у нас є з чого зробити «підйомний кран», щоб витягти Сето з озера.

Шашлик з’їли з великим апетитом. Камо підвівся першим.

– Ну, роздягайтеся! – крикнув він.

– Ні, у нас до роздягання ще є одна важлива справа, – зупинив товаришів Армен. – Треба спочатку нею зайнятися… Сето, допоможи перелити гас із бутлів у глек.

Коли ця операція була закінчена, Армен сказав:

– А тепер треба приготувати рятувальний круг.

– Рятувальний круг?… З чого?…

– А от з цих бутлів. Вони досить великі, трилітрові… Дідусю, дозволь відрізати трохи шкури од твоєї мисливської здобичі.

Одержавши дозвіл, Армен вирізав із шкури барана кілька шматочків і щільно обв’язав ними шийки порожніх бутлів. Потім, міцно припасувавши бутлі до кінців і середини принесеної дідом колоди, він кинув свій «рятувальний круг» в озеро.

– Тепер і ті, хто не вміє плавати, можуть вирушити за нами, – оголосив він. – Хоч до самого центра озера!… Мої бутлі можуть витримати величеньку вагу.

– Ну, готово? Роздягайтеся ж швидше! – нетерпляче підганяв Камо.

– Ні, ще не все готово, – заперечив Армен. – А ти подумав про те, як ми опустимо на дно озера цей наповнений гасом глек? – спитав він, пильно поглядаючи на товариша.

Камо, що рвався вперед, як молодий, необ’їжджений кінь, змушений був визнати, що про таку «дрібницю» він і не подумав.