– Ну, любі мої, наддайте ходи! Недалеко, зовсім недалеко залишилося.

Невтомним і бадьорим почував себе Камо. Інколи, щоб здивувати товаришів, він, як молодий олень, з розгону плигав на яку-небудь вершину і гордо дивився звідти вниз, на відсталих товаришів. Обличчя хлопчика палало від гірського повітря, очі сяяли від захоплення і, можливо, від думки, що він і його товариші затіяли справу, повну таємничості й пригод.

Міцний, як Камо, але більш витриваліший був новий їхній товариш – Сето. Він був у своїй стихії. Худорлявий, мускулястий, легкий, він без зусиль долав важкі гірські стежки. Вся його увага була зосереджена на скелях, на гірських породах. Він відламував або підбирав якісь камінці і ховав їх у свою сумку. З хлопцями Сето майже не розмовляв і намагався бути ближче до геологів, уважно прислухаючись до їхніх розмов, приглядаючись до того, що вони роблять. Дивлячись на нього, товариші тільки доброзичливо посміхались – тепер вони знали його таємницю.

З часом Сето почав відставати: дуже важкі стали набиті камінням сумка й кишені. Нарешті він не витримав і висипав усі камінці в куточок під скелю. «Візьму їх на зворотному шляху», – подумав він і легкими стрибками помчав слідом за товаришами…

А ось і вершина гори.

– Ох, і місця ж тут! – вигукнув Камо.

І справді, те, що вони побачили, було разючою протилежністю кам’янистим, випаленим сонцем південним схилам Далі-Дагу.

В рамці смарагдових, вкритих весняними квітами гірських лугів лежало дивовижно гарне озеро. Воно було таке світле, таке прозоре, що, стоячи на березі, можна було роздивитися кожну піщинку на дні. Вище, на зубчастих гребенях гори, ще лежав сніг. Він танув і співучими струмочками збігав у озеро.

– Ой, як гарно! – вихопилось у Асмік. – І кози! Камо, подивись – дикі кози!

На протилежному березі озера, прямуючи до вкритих снігом гребенів, швидко мчали стрункі тварини. На мить вони зупинилися, прислухались і зникли за камінням. Лише одна з них, із загнутими назад величезними рогами, зупинилася на гребені і, витягнувши шию, стежила за рухом незнайомих двоногих істот.

– Це не кози, – сказав дід, – це гірські барани. Перешкодили ми їм, води не дали напитись.

– О, це не кози, а дикі барани, муфлони, так? Я читав про них, – сказав Армен.

– Так, барани, – підтвердив дід. – Дивіться – самі вони рудуваті, а зади білі. Ну, адже всі дикі тварини, щоб їх не помітили, набувають кольору трави, каміння, землі. То ви мені, може, скажете, для чого ж ці білі зади, га?

Хлопчики засоромлено мовчали.

– Ну, а я вам скажу, – самозакохано погладив дід бороду. – Це для того, щоб темної ночі ягня могло бачити, куди біжить мати, і не відставати од неї.

– Ти якось убив барана з величезними рогами. Це був самець. Чому ж і в нього був білий зад? – запитав Камо, думаючи цим питанням збентежити діда.

– А ти як гадаєш, чому? – запитанням на запитання відповів дід, а під вусами у нього заграла глузлива посмішка.

Камо мовчав.

– Це був вожак отари, – пояснив дід. – Вожак знає вузькі стежки, якими треба тікати від вовка. Біжить він знайомими йому доріжками, а за ним і вся отара. Біла пляма видніється десь у темряві!… Нащо у вантажних машин іноді білі круги позаду на борту? А для того, щоб машини не наскакували вночі одна на одну… Ось так і у баранів. – Дід оглянув своїх слухачів і продовжував: – Гірські барани мають звичку під час бігу витягатись ланцюжком. Тому ззаду у них біла пляма, щоб вночі не загубити одне одного. От і біжать вони ланцюжком, поглядаючи на ці білі плями. Якби не було їх, ягнятко загубило б свою матір, отара – вожака, і багато з них потрапили б до вовка в зуби або попадали зі скель…

Геологи стояли трохи віддалік і щось записували в зошити.

– Цілком зрозуміло, це озеро було раніше кратером вулкану, – сказав Ашот Степанович, підходячи до хлопців. – Подивіться на його форму – справжня воронка. Взагалі Вірменія – країна погаслих вулканів. Коли вулкан цей погас, кратер покрився лавою, утворилась чаша. Весною сніг танув, вода стікала в цю чашу – от вона і стала озером. Та яке ж воно красиве! Чи знайдеться художник або поет, який зуміє передати його чарівність!… А наші здогади, Армене, вірні. Дій! Із форми озера, характеру кратера ми вже зробили певні висновки. Так воно і буде.

«Що ж це за таємниця?» – згоряла від цікавості Асмік.

А хлопці прислухалися до загадкової розмови між геологом і своїм товаришем, і Армен у їхніх очах, здавалося, ріс, вищав.

– Може, піднімемось на ту вершину? Подивимось, що за нею лежить, які там місця, – сказав Камо.

Залишивши бутлі з гасом на березі, вони почали видиратися на одну з конусоподібних вершин, які оточували озеро.

Хоча був уже початок липня, але вершину, на яку вказав Камо, вкривала ніжна зелена травичка. Весна, піднімаючись з ущелини, щойно дійшла до цих висот.

– Проліски, проліски! – захоплено вигукнула Асмік, побачивши білі квіти.

Товстий шар снігу, що лежав на багатьох складках гори, танучи, струмками води, що блищали в траві, збігав до озера.

Асмік перша піднялась на вершину. Звідти долинули її радісні вигуки:

– Ідіть, ідіть швидше! Подивіться, який новий, чудовий сніг видно звідси!

Слідом за Асмік на вершину гори піднялися й інші наші мандрівники і зупинилися вражені.

«КАВКАЗ ПІДО МНОЮ…»

Надзвичайно чудовий краєвид відкривався зі схилів Далі-Дагу, обернених на північ. Це був зовсім новий, незнайомий дітям до цього часу світ високих, вкритих густими лісами вершин і ущелин. Незліченні відроги Малого Кавказького хребта спускалися паралельними рядами в долину річки Кури і там обривалися. На самому кордоні Ірану, біля річки Аракс, де кінчається Малий Кавказ, високі гори знову сходилися, стикалися, нагромаджувалися одна на одну, рослини наче намагалися дотягтись до неба і знову розходились лабіринтом хвилястих кряжів. Дрімучий, незайманий ліс вкривав схили і підніжжя гір, залишаючи відкритими тільки їхні вершини. Але й вони не були голі – по них тяглися соковиті гірські луки з яскраво-смарагдовою травою і різнобарвними квітами. То тут то там, в глибині лісових хащ, високо над деревами, піднімались поодинокі скелі, також зелені. Повзуча поросль прикривала їх, знайшовши притулок поміж камінням.

Повітря було прозоре і чисте. Пишний зелений світ розстелявся навколо: срібні стрічки річок, родючі долини, селища у смарагдовій рамці садів і полів.

У лісистій ущелині довгим хвилястим струмком вився дим: це йшов поїзд. Піднімаючись на Вірменське нагір’я, він повинен був пробігти через багато пробитих у скелях тунелей.

Далеко-далеко попереду, на обрії, схожі на мулів у білосніжних чалмах, стояли гори, вкриті хмарами.

На півночі велетенською стіною підносились хребти Великого Кавказу. На сході темною плямою – хмарами в блакиті неба – тягнулись до Каспійського моря зарослі лісами пасма гір. На півдні вишикувались в ряд іранські карадагські кряжі, на південному заході – похмурі турецькі хребти. На заході високо в небо піднялися величні вершини Грузії, вічно зелені, вічно молоді, вічно радісні, як і мешканці їхнього підніжжя… Майже поруч з Далі-Дагом димилися під фіолетовою фатою гори Казаху.

Силуетами фантастичних храмів, палаців, веж вимальовувались кам’янисті гребені гір на світлому небосхилі.

Всюди, куди не кинеш оком, – погаслі вулкани, кряжі, хребти, лабіринти ущелин і тіснин. Наче весь край тут був складений із фантастичних громад і глибоких розколин.

Внизу, в ущелинах, несподівано виникли якісь білі клубки, схожі на хмари. Вони росли і важко піднімались угору… Піднялись, розпливлися, наповнили ущелину молочно-білим густим туманом. Лише де-не-де шпилі гір вирізнялися з нього, наче острови на морі…

На такій вершині-острові, над білим морем туману, стояли і наші юні герої. Вони мовчали, не знаходячи слів, щоб висловити своє захоплення. Та й якими словами можна описати чарівний гірський світ Кавказу, що з такою незвичайною силою приваблював до себе поетів!…