– Ну що поробиш! Що було, те минуло. Гроші я постараюсь дістати, купиш, ще треба, одвезеш. Колгосп зі мною потім розрахується, – спробував він заспокоїти Сето.

– Я в село більше не повернусь, – розплакався хлопець.

– Як це так «не повернусь»? Адже ж не залишишся ти тут!

– Не повернусь! Хто повірить, що мене обікрали?

– Чому не повірять? Хіба в поїзді акту не склали?

– Склали, він зі мною… Але ж ти, дядьку, не знаєш усього. Я в колгоспі мав погану репутацію. А зараз вони довірили мені колгоспні гроші… Отже, вірно про мене говорили: «Сето непоправний». – І він гірко заридав.

Дядько Арут так і не зрозумів, чому Сето не можна повернутися в село.

Неспокійно спав Сето цієї ночі. Він перевертався з боку на бік на ліжку, тяжко зітхав.

Думки весь час поверталися до нещастя, яке несподівано спіткало його.

Його мати, звичайно, могла б продати корову та вівці і повернути колгоспу гроші. Зрештою, якщо він старанніше попрацює під час канікул, то й сам виплатить свій борг!… Та чи ж усі повірять, що гроші справді у нього вкрали? Це найбільше пригнічувало Сето. Ось чому він вирішив не повертатися у село.

***

Минуло кілька днів, і по селу пішла чутка, що Сето втік і розтринькав колгоспні гроші.

– Ну що, Баграте, плакали колгоспні грошенята? – сказав Артем. – Хіба я не казав, що вовка покликали за овечкою доглянути?

Баграт мовчав. У його серце теж закралась тривога: термін відрядження давно минув, а про Сето ні слуху, ні вісті… Та у нечесність хлопчика не вірилось.

– Знаєте що? – сказав він, подумавши. – Як би не був зіпсований Сето, все те, що ми зробили для нього, не могло не вплинути на нього добре. Колгоспних грошей він не привласнив. Я в цьому переконаний.

…В той час як у правлінні колгоспу точилися такі розмови, наші юні натуралісти сиділи біля току в глибокій сумній задумі. їх пригнічувала не тільки пропажа трьох тисяч карбованців, але і втрата товариша.

– Невже ми помилилися в Сето? – задумливо спитав Камо.

– Не може бути! Я не вірю, щоб Сето міг витратити колгоспні гроші, – твердо сказав Армен.

– Мені теж здається, що цього не може бути. Щось трапилось, – висловила свою думку Асмік. – Сето в той день навіть заплакав. Ні, серце моє чує, що нічого поганого він не зробить…

***

Між станціями Калагеран і Санаїн залізничні рейки пересікають багато маленьких мостів, перекинутих через яри, де збираються каламутні потоки дощової води.

Обходячи свою дільницю, колійний сторож Мовсес зупинився на одному з таких мостів. З яру йшов задушливий сморід.

«Напевне, поїзд зарізав якусь худобину»,- подумав Мовсес.

Він спустився з насипу в яр. Там, ліворуч від залізничної колії, в кущах виднілося щось темне.

Мовсес підійшов і зупинився, вражений. Перед ним лежав до невпізнання скалічений труп людини. Недалеко від нього в траві валявся портфель.

Мовсес підняв портфель, відкрив і, побачивши в ньому гроші, ахнув.

Постоявши якусь мить в нерішучості, Мовсес закрив портфель і, озирнувшись на всі боки – чи ніхто не бачив, – поспішив до свого будиночка, що стояв недалеко від моста.

Дома Мовсес перелічив гроші. Ніколи ще в нього не було таких великих грошей! В його душі почалася така ж боротьба, як у діда Асатура, коли той знайшов золото у глечику з медом. Але боротьба ця тривала недовго.

«Ні, – вирішив Мовсес, – гроші колгоспні, громадські, займати їх не можна».

Взявши портфель, Мовсес пішов на станцію Санаїн і розповів про свою знахідку сержантові міліції Мануку Серобяну.

– Ти з портфеля нічого не брав? – підозріливо глянув на сторожа сержант.

– Нічого, білим світом клянусь! – захвилювався старий. – Я чужого не візьму, не такий! – додав сторож.

В міліції підрахували гроші, які були в портфелі, ознайомилися з паперами. Було встановлено, що колгоспник із села Лчаван, Сето Мартиросян, відряджений до Тбілісі за покупками для колгоспу, з невідомих причин упав з поїзда і розбився. Це сталося, на думку лікаря, тиждень тому.

На другий день сержант міліції Манук Серобян виїхав у село Лчаван і, вручивши голові колгоспу Баграту портфель з грішми і паперами, розповів про сумну пригоду.

Сумна звістка розхвилювала Баграта. Він відчував, що сердечно прив’язався до Сето. Мучила його і совість: адже цей хлопчина загинув, виконуючи колгоспне доручення.

Безмірно були засмучені й друзі Сето.

– Ви розумієте, адже він їхав, щоб купити для нас подарунки! – схлипуючи, казала Асмік.

Камо з Арменом сиділи на траві, похнюпившись, а Грикор, одвернувшись, щоб не бачили сліз на його очах, кидав камінці на телят, які паслися поблизу.

Ну, а Сона?… Адже ж вона була матір’ю, і серце її боліло і обливалося кров’ю, як і у всіх матерів на світі, що втрачають своїх дітей. Вона ридала, побивалась, а інколи і втрачала свідомість…

ПОВЕРНЕННЯ СЕТО

Було за північ.

Недалеко від будинку тітки Сони зупинився грузовик, і з нього зійшов Сето. Машина помчала далі.

Сето. Він стояв у роздумі: що робити, як сказати матері про гроші?…

З тиждень прожив він у Тбілісі, в дядька Арута, почуваючи себе в його сім’ї небажаним гостем. Усе це звичайно через дядькову дружину, яка не приховувала свого недоброзичливого ставлення до хлопчика. Нічого не залишалося робити, як забиратися геть, і Сето уже було вирішив влаштуватися на фабрику, де працював дядько Арут.

Про причини поганого тітчиного ставлення Сето взнав випадково вночі. Думаючи, що Сето спить, тітка злим голосом казала чоловікові:

– І не соромляться, приїжджають із села з порожніми руками!… Скажи, що б з нею сталося, якби вона нам прислала кілька головок сиру?

– Ну, вдова вона, тисячі турбот у неї, – намагався пом’якшити незадоволення дружини Арут.

– Ти не захищай! Сільські всі такі – зажерливі… А ти ще хочеш, щоб я їй на плаття послала!…

Ця розмова так вплинула на Сето, що він одразу ж вирішив послухатись дядькової поради і повернутися в село. І ось тепер, без плаття, якого чекала мати, обікрадений, він стояв на порозі свого будинку і не наважувався постукати. Звідки ж він міг знати, що його скупа мати, яка сварилася з сусідкою за просяне зернятко, ладна була віддати і свій будинок, і худобу, і життя своє, аби тільки був живий її син!

– Незабаром усі дізнаються про мій приїзд, – думав Сето. – Товариші будуть насміхатися з мене, слухаючи розповідь про пригоду в поїзді, про злодія, про портфель, що пропав з грішми. «Знаємо, – скажуть, – як пропали гроші!» А дядько Артем неодмінно підморгне Баграту: «Чи не казав я, що не можна довіряти вівцю вовкові?»

Ні, про крадіжку він нікому нічого не скаже. Гроші не пропали. Я залишив їх у дядька Арута… Дядько наказав мені повернутися в колгосп і йти на роботу. Він обіцяв, що купить усе сам і пришле. А як же й справді бути з грошима?… Сето задумався… Дарма, гроші він заробить і пошле дядькові Аруту нишком. Попросить купити найкращу рушницю і приймачі і з ким-небудь прислати. Про це Сето нікому не розповість. Хіба що тільки матері. Упаде їй у ноги, проситиме, щоб нікому не проговорилася. А гроші він заробить… А що, коли мати не послухає його? Не захоче приховати цієї страшної таємниці?… Почне розповідати на селі, кричати, проклинати – аби легше стало на душі…

Він підняв руку, щоб постукати, але одразу ж опустив її.

Сето добре знав материну вдачу. Розсердившись, вона протягом кількох хвилин мовчала, а потім вибухала, як бомба…

«Ну, зараз посипляться на нього прокльони! Піду-но я краще до діда Асатура, а вже ранком розберемося з матір’ю», – вирішив він.

Сето дійшов до будинку старого мисливця і постукав у вікно.

– Хто там? – почувся сонний голос дідуся.