Камо підштовхнув наперед Сето.

– Гарні новини, дідусю! Ось, познайомся: новий член нашого гуртка.

– А, – широко усміхнувся старий, – ласкаво просимо! От і добре, що ти до нас прийшов. На світі, синку, тільки хороші діла і залишаються. Роби і ти добре, навіщо тобі здалося погане!

– Він робитиме хороше, дідусю, – підтвердив Камо, – і доведе, що ми в ньому помилялися.

– Ні, не помилялись, – засоромившись, відповів Сето. – Я перед вами, а найбільше перед Асмік, винен… не знаю, як про це їй сказати, – додав він, згадавши про свої витівки на фермі.

Асмік ласкаво усміхнулася до нього, а Грикор, враз щось пригадавши, вигукнув:

– Ей, друже, це не ти часом гладенькими качатами об’їдався? – І з задрістю додав: – Щасливий!

Сето соромливо опустив очі.

– Як, то це ти в бочці сидів? – запитав дід і жартома схопився за кинджал.

– Ну-ну, годі! – втрутився Камо. – Колишнього Сето вже нема…

– Е, ні, зажди, Камо! Що було, те минуло – це вірно сказано, але все-таки нехай Сето розповість, як це він крав пташенят, – запротестував дід. – Ви ж нічого не бачили, а я бачив. Було на що подивитися! Розпустило каченя крила, шию витягло, рот розкрило і повзе до бочки. Наче якась невидима рука схопила його за дзьоб і тягне… Як це ти робив, Сето? Відкрий секрет. Скільки часу я полюю на птахів, всі способи знаю, а такого чуда не бачив…

– То куди ж ти пташенят дівав? Ти ж їх десятками тягав. Не з’їдав же їх!

Сето ладен був крізь землю провалитись, – так незручно він себе почував. Почервонів по самі вуха і стояв, похнюпивши голову.

– Ну, Сето, справа стара, розкажи, – підбадьорював його Камо.

– Ніякої невидимої руки не було. Моя була рука, та я її в бочці ховав… – розгублено сказав він під загальний регіт.

– Ну, а як?

– Нитка була звичайна, котушкова. За нитку тягнув пташенят. Нитки ж не видно – от збоку і здавалося, що їх невидима сила тягне…

– За нитку? Як за нитку? – спитала Асмік.

– Ну, як сказати… Прив’яжу до нитки ячмінне зерно і закину крізь щілину в огорожі. Клюне гусеня чи каченя це зерно, а з ним і нитку. А другий кінець нитки у мене в бочці. Потягну нитку – то гусеня, розкинувши крила, і тягнеться прямо в бочку…

Діти весело засміялись, а дід Асатур зажурено похитав головою:

– Хіба можна таке витворяти? Не шкода праці цієї дівчинки?… – показав він на Асмік. І, повагом вийнявши люльку з кишені, звернувся до всіх: – А чи знаєте ви, що ця люлька врятувала вашу ферму?

– Як? – зацікавилась Асмік.

– Дуже просто. Якби не постукав я люлькою по бочці, звідти не подали б голосу.

– Це правда, – сказав Сето. – Ми домовилися з Арто так: хто перший помітить, що навколо нема нікого, той постукає по бочці.

Усі засміялись.

Арто, низько опустивши голову, засоромлено посміхався. Сміявся, червоніючи, і сам Сето.

– Хлопці, то ось що я згадав у зв’язку з бочками, – сказав дід. – Саме такий випадок стався на острові Севан сім чи вісім століть тому. Я про нього чув від діда, а той – від свого… На Вірменію тоді напали чужоземці. Всю країну захопили, а от острова Севан взяти не можуть… Та й як взяти?… Навколо вода, острів весь у скелях, стрімчаках. Підійдуть на плотах, а їх зверху камінням. Вороги і думають: як би хитрістю взяти острів? Думали, думали – придумали. На десятки тисяч завжди знайдеться одна людина, зрадник. Ось вони й знайшли зажерливого купця-вірменина. Наобіцяли йому гори золота за те, щоб він воїнів ворожих сховав у бочках та ящиках і під виглядом товару повіз на острів. Так і зробили. Посадовили воїнів із зброєю в руках у бочки, навантажили на баржі і попливли вони до острова з купцем. А острів той цілий рік вороги облягали. Зрозуміло, потребували там люди усього: харчів, одежі. Зраділи купцеві. Взяли бочки, ящики, склали їх у монастирському дворі, у льохах. Кому могло спасти на думку, що в ящиках не товар, а воїни з мечами?… В цей час один хлопець, як оце Сето, епіскопа вивів з терпіння: уроків не вчить, бешкетує… Єпіскоп і посадив його в льох. «Поки, – каже, – уроків не вивчиш, не випущу»… Сидів цей хлопець у льосі, сидів, спробував читати- стало скучно. Ну, й почав по бочці вистукувати, як по барабану. Раптом чує з бочки голос: «Гасане, вахти ди?…» («Час, Гасане?») Хлопець вискочив з льоху переляканий – і до епіскопа. Прийшли люди, взяли бочки, ящики і, не відкриваючи, все в озеро покидали… А зрадника-купця на шибеницю відправили… Ось які справи… Побарабанив знічев’я – і острів врятував. А я постукав люлькою по бочці – і врятував ферму, – закінчив свою розповідь дід і задоволено посміхнувся до Сето.

– Як цікаво! – сказала Асмік.

– А це не казка? – спитав Армен.

– Ні, яка ж це казка! – відповів дід. – Було таке діло…

***

Прокинувшись на світанку, Сето відчув, що серце його сповнене якоїсь особливої, невимовної радості. Колишнього тягаря, що раніш турбував його ранками, наче й не було.

«В чому справа, що сталося зі мною? Чому мені так радісно?…»-подумав Сето і раптом, згадавши, стрімголов зіскочив з ліжка.

– Спізнився, нані, швидше! – підганяв він матір.

– Ти що, косити йдеш? – здивувалась мати.

– А чому б і не піти? Чим я гірший за Грикора? Скоріше, нані, дай сніданок!

Засунувши пакунок в кишеню, Сето взяв косу і побіг.

З веселим гомоном виходили з села озброєні косами і серпами групи колгоспників і спускалися до озера Гіллі, де простяглися темно-зелені поля люцерни і конюшини. Лагідний ранковий вітерець ласкаво колихав верхівки густої, високої трави, і серця людей сповнювались радістю. Землі, що лежали біля озера, легко було зрошувати – не те що нагорі…

Голова колгоспу Баграт догнав косарів. Він їхав верхи на білому коні.

Помітивши голову колгоспу, Сето знітився, соромлячись глянути на нього.

Притримавши коня, Баграт лагідно спитав хлопця:

– Косити йдеш, Сето?

– Так, товаришу Баграт, – не підводячи голови, відповів Сето.

– Молодець! Ну, що було, те було. Хто старе згадає… Мені Асмік про все розповіла, – по-батьківському лагідно сказав Баграт.

Проте, відчувши, що хлопця бентежить його присутність, Баграт від’їхав убік. Розшукавши в натовпі бригадира, він сказав:

– Овсепе, судячи з усього, Сето вирішив свою провину спокутувати. Обходься з ним ласкаво. Скажи про це усім членам своєї бригади. Зрозумів?

– Якщо за живе зачепимо, добре працюватиме, хлопець міцний, – добродушно посміхнувся Овсеп.

…Коли через три дні в правлінні колгоспу обговорювали питання про преміювання кращих косарів, Баграт запропонував преміювати і Сето.

– Але ж у нього всього тільки тридцять шість трудоднів, за що ж йому премію давати? – спитав один з косарів.

Бригадир Овсеп, який брав участь у нараді, заступився за Сето:

– За цей час у моїй бригаді ніхто не накосив стільки, скільки Сето. В поле виходив раніше за всіх, повертався пізніше за всіх. Завжди серйозний, ні з ким не жартує, ні на кого очей не зведе… Навіть матір повчає. Я кілька разів чув, як він пошепки докоряв їй: «Сором, нані! Що люди скажуть!»

– От за таку роботу йому і треба черевики дати, – вирішив Баграт.

Другого дня в полі під час обіду вручали премії кращим косарям бригади Овсепа. Сето був дуже здивований, почувши своє прізвище.

– Тут якась помилка, товаришу бригадир, – зніяковіло пробурмотів він. – Я премії не заслужив.

– Ніякої помилки! Одержуй свою премію і працюй так, як працював у перші дні.

Сето, однак, не наважувався підійти.

– Дурень, піди візьми, – шепотіла мати, смикаючи його за рукав. – Іди! Ті, що одержують, не краще за тебе працювали.

Сето суворо глянув на матір і нерішуче підійшов до бригадира. Взявши черевики, він з почуттям сказав:

– Беру, та тільки за рахунок майбутньої роботи!

Того ж дня увечері Камо з товаришами прийшли до Сето і поздоровили його з нагородою. Сето так схвилювався, що не міг вимовити й слова. Серце його калатало, коли він згадував, що до нього всі добре ставляться і що він, як і всі, – учасник спільної праці.