Асмік запитливо подивилася на товаришів: «Ну, чия ж тепер черга?»

Армен, який увесь час лякливо відступав од провалля, не витримавши цього погляду, підійшов було до драбини, але Асмік схопила його за руку. Зупинила вона і Грикора.

– Ти теж залишайся, Грикоре, – сказала вона, поглядаючи на хвору ногу хлопчика. – Можеш розгубитися… Тобі важко буде…

– Що? Нога? – підняв брови Грикор. – Ти так солодко говориш, що коли б у мене зовсім не було ніг, і то я спустився б.

– Ні, ні, не треба! – стала благати Асмік. – Може лихо трапитись…

– Саме цього я й хочу. Щоб і друга моя нога зламалася. Нехай заниє твоє серденько! Почнеш жаліти, перев’язувати, доглядати, – продовжував жартувати Грикор, а сам уже взявся за кінець драбини.

Асмік суворо подивилася на нього.

– Ну, якщо ти так сердито на мене дивишся, візьму й кинуся з гори в провалля, – наче образившись, промовив Грикор і підступив до драбини.

Спустився Грикор з такою швидкістю, що Асмік здалося, наче він і справді кинувся в провалля.

– Ой дідусю! – вигукнула вона і припала до старого.

Захвилювався і Армен. Та за кілька хвилин знизу долинули радісні вигуки Грикора:

– Любі мої, життя віддам за ваші пісеньки, за ваші золоті смачненькі соти!… Стривайте, всіх вас у колгосп заберу…

Запала тиша, глибока, тривожна тиша. Потім знову долинув захоплений голос Грикора.

– Товариші! Асмік, Армене! Найсолодше, що є у світі, знаходиться тут. Ну й мед! Не мед, а лите золото, і віск – не віск, а справжній янтар!

Грикор замовк і зник у печері. Ті, що залишилися нагорі, хвилюючись, чекали, що буде далі.

За кілька хвилин Грикор знову з’явився на карнизі.

– Тут тисячу років тому люди жили! – гукав він. – Чого тут тільки під стінами не наставлено: глечики, кинджали, черепи, кістки. їй-право, щоб моя хата згоріла!

Слідом за Грикором з печери визирнув Камо і, побачивши схилені над проваллям голови діда Асатура і Армена, закричав:

– Ідіть назад, у міжгір’я! Ми спускатимемо туди наші знахідки.

Скористуємося часом, поки дід Асатур, Армен, Асмік і Чамбар спускаються зі скелі, і заглянемо в печеру. Що знайшли тут наші герої?

У ТАЄМНИЧИХ ПЕЧЕРАХ

Арам Михайлович і його учні стояли на карнизі і тепер уже зблизька розглядали стіни Чанчакару. Ліворуч від них було видно печеру, перед якою літав рій стривожених бджіл. Частина їх перелітала на карниз і загрозливо дзижчала над головами непрошених гостей. Промінь сонця, який упав у Бджолину печеру, освітив соти, приліплені майже біля входу до однієї з її стін.

– Як люди могли підняти караси у цю печеру? – запитав Камо в Арама Михайловича.

– Так, це й справді загадка… – похитав головою вчитель.

– Шкода, що ми не спустилися до входу на «пасіку».

– Шкодувати нічого. Давайте ввійдемо і ознайомимося з цією печерою. Тільки, діти, з усім, що б ми не знайшли, поводьтеся обережно, – попередив їх Арам Михайлович.

– Та тут, здається, і нема нічого, – вдивляючись у сутінки печери, сказав Камо.

– А це ж що, по-вашому? – запитав Грикор, дістаючи з темного кутка печери глиняний глечик. – Чи не в ньому наші діди молоко заквашували?… Подивіться, який великий! А це що? Цим навіть можна людину вбити! – Грикор урочисто виніс на світло спис з довгим руків’ям.

Схвильований учитель узяв списа у руки.

З того, як засвітилися в темряві печери очі вчителя, хлопчики зрозуміли, що він піде звідси не скоро.

– Так, – сказав Арам Михайлович, – ця знахідка важлива. Давайте пильно подивимося, що тут ще є.

– Як годиться для «попередньої розвідки», – лукаво підморгнув Камо Грикорові.

Учитель почув слова Камо, але не образився. Якась невідома сила тягла його в глибину печери.

Вхід до печери був широкий, але що далі, то він більше звужувався, а стеля ставала нижча. Все губилося в сутінках.

– Ось і «кулемет» наших предків! – вигукнув Грикор, знайшовши величезний лук. – А де ж стріли?

– Стріли вони, мабуть, випустили на ворога, – відповів учитель, підіймаючи порожній сагайдак.

Грикорові і раніше доводилось бувати в печерах, тому зараз у пітьмі він сміливо йшов уперед, обмацуючи стіни і виступи. Ось щось попало йому під ноги.

– Араме Михайловичу, – гукнув він, – подивіться, що я знайшов!

Учитель і Камо підійшли до Грикора і освітили ліхтариками його знахідку. Це був невеликий меч з гарним різьбленим руків’ям.

– Напевне, князівський, – сказав Грикор.

– Можливо, це меч сельджуків, – промовив Арам Михайлович. – Сельджуки у тринадцятому віці чинили набіги у Вірменію.

– Отже, це воєнний трофей? – запитав Камо.

– Безперечно. Відняли у ворога. Напевне, отруєний, – сказав Грикор. – У ті часи сельджуки отруювали кінці своїх стріл і мечів.

– А що це за метал? – знову запитав Камо. – Він і не заржавів, але й не блищить!

– Це схоже на бронзу. Ті, хто нападав на нас, переживали тоді тільки бронзовий вік, а в нас була вже розвинена культура. Варвари розорювали нашу давню культуру… – задумливо говорив учитель, розглядаючи в руках меч.

Грикор не дослухав пояснень Арама Михайловича Зробивши одну важливу знахідку, він поспішав знайти іще що-небудь не менш пінне.

– Тут і жінки були! – вигукнув він. – Я знайшов сережки.

– Срібні, – сказав учитель, розглядаючи сережки. – Чому ти думаєш, що жіночі? Може й чоловічі, – у давні часи вірменські князі носили у вухах сережки… Але яка ж майстерна робота! Бачите, у давнину в нашій країні, особливо у стародавньому місті Вані, було поширене ювелірне ремесло.

– Ой, ой, ой! Погляньте-но, який шашлик їли наші предки! Гляньте: шампри^[8], каміння, вугілля, попіл… І поруч – кістки!… – із захватом вигукував Грикор, який знайшов у одному з кутків залишки вогнища. – Заждіть, я зараз по кістках скажу вам, яка тварина потрапила на шашлик нашим дідам… Ого, дивіться, та це ж бабка дикого козла! Мабуть, який-небудь мисливець Асатур тих часів убив.

В цей час Камо знайшов біля однієї із стін печери великий і важкий мідний казан і витяг його на світло.

Арам Михайлович був би не так схвильований, якби він знайшов золото, а не ці заржавілі, грубі залізні і бронзові речі. Кожний предмет, здавалося, розповідав йому про свого хазяїна, який жив, боровся і помер тут кілька століть тому…

– Ось погляньте, діти, це кольчуга, – показав він хлопчикам щось схоже на безрукавку, зроблену з залізних кілець.

– А це що, Араме Михайловичу? – запитав Камо, піднімаючи великий круг, обтягнутий шкірою, наче верх турецького барабана. – Невже це щит?

– Так, це щит. Бачите, у нього з внутрішнього боку є щось схоже на ручку.

– Стріла не пробивала шкіру? – здивувався Камо. – Ну і слабка ж зброя була в ті часи! Зараз і танкова броня в сорок міліметрів снаряда не витримує.

– Шкура бика, якщо вона натягнута і суха, дуже міцна, – пояснив учитель. – Її не могли пробити стріли… В кінці дев’ятого віку араби, що оточили острів на Севані, були озброєні такими щитами. На острові стояло військо вірменського царя Ашота Залізного.

– Він так і загинув у облозі? – запитав Грикор.

– Ні, він із сотнею воїнів зробив вилазку і розбив арабів. В той час у війнах велику роль відігравала погода. Саме тоді, коли Ашот Залізний зі своїми воїнами плив до берега, зійшло сонце. Воно сліпило очі арабам, і, стріляючи по барках царя, вороги не влучали, їхні стріли падали у воду. Як усе добре збереглося! Печера відкрита сонцю, суха Зараз ми дещо спустимо вниз… Камо, дай вірьовку, а ти Грикоре, склади ці речі в мішок. Решту ми залишимо до приїзду вчених.

Поки діти обережно ховали в мішок знахідки, вчитель пройшов у глибину печери. Незабаром звідти долинув його голос:

– Знайшов внутрішній хід. Ідіть сюди!

Камо і Грикор побігли до вчителя. В глибині печери відкривався вузенький прохід. Освітивши його кишеньковим ліхтариком, Камо здивовано вигукнув:

– Араме Михайловичу, та цей хід люди зробили. Погляньте – на стінах сліди якогось знаряддя – кирки або лома. Цікаво, куди веде цей хід?